Втрата Церкви

10.01.2018 10:51 30

Денис Таргонський

"Релігія в Україні", 21 серпня 2017

«Бо ваші думки не Мої це думки, а дороги Мої то не ваші дороги» (Іс. 5,8).

Вільна Церква незалежній державі

Українські Церкви настільки втомили людей взаємними чварами, наклепами одна на одну та демонстративною участю у політиці, що суспільство вже перестало звертати на них увагу: «Перед людьми зачиняєте Царство Небесне, бо й самі ви не входите, ані тих, хто хоче ввійти, увійти не пускаєте» (Мф 23,13).

Церква сьогодні виконує тактичне завдання політичного виживання, а стратегічно втрачає своє майбутнє. На молодь і сучасних людей офіційна риторика УПЦ (тут і далі мається на увазі УПЦ (МП) — ред.) вже не діє. Сучасне покоління не сприймає геополітичних міфологем Святої Русі – русского міра; нинішні масові заходи і проповідь православної Церкви розраховані на пострадянських маргіналів. Світ змінюється, а Церква, за рідким винятком, на це не реагує: «Якщо ми будемо прямолінійно, постійно повторювати те, що було сказано раніше, давно, то дедалі більша кількість людей буде відходити від віри» (митр. Антоній Сурозький).

Миряни в Церкві не мають права голосу, духовенство не бере участі у вирішенні важливих питань церковного життя, а єпископат виконує капризи Москви, не задумуючись над тим, як від цього потерпає простий церковний народ. В Церкві досі функціонують сформовані ще в імперські часи церковно-адміністративні структури управління, які давно вже віджили своє. Водночас проросійська політична прихильність церковної верхівки в повній мірі очевидна.

Тих людей, які в УПЦ займають іншу позицію, привселюдно чи нишком вважають єретиками, або потенційними розкольниками. Папа Римський, якого так полюбляють критикувати ортодокси, навряд чи має таку необмежену владу «в'язати і рішити», як Московський Патріарх і православний єпископат. Слово Папи легітимне лиш тоді, коли він говорить ex cathedra, а рішення Патріарха Московського приймаються часто одноособово і не підлягають обговоренню. Українська Православна Церква фактично проголосила головною умовою спасіння принцип покори авторитету - хто вірний Патріарху, той вірний Церкві. Цей самий принцип наймогутніший Папа Римський Григорій VII сформулював у програмному творі «Dictatus papae».

Якщо серед духовенства і мирян в УПЦ провести вільний референдум щодо автокефалії, то, гадаю, переважна більшість людей проголосує позитивно. Такий настрій всередині УПЦ дедалі більше поширюється не тому, що ЗМІ займається “антирекламою” та проводить “антицерковні кампанії”, а тому, що майже ніхто з ієрархів не бачить, не цікавиться, і не вирішує болючих церковних проблем. Люди надіються, що із здобуттям автокефалії в Церкві щось покращиться і буде легше дихати.

Церковні лідери УПЦ та УПЦ КП не йдуть на діалог, в той час як в Україні міжконфесійна ворожнеча породжує міжнаціональний конфлікт. Розповсюджений стереотип звучить так: «якщо ходиш в МП, значить «москаль», якщо в КП - значить українець; якщо ти росіянин, значить православний, відповідно, якщо українець - значить розкольник». На тлі міжконфесійної ворожнечі заяви Церков про те, що вони закликають до миру, виглядають фіктивними. Реальних кроків для згортання релігійної ворожнечі не було зроблено. Навпаки, були створені провокаційні інтернет-ресурси, такі як СПЖ, Расколам.нет, Православная жизнь, які слугують інформаційною зброєю в роздуванні міжконфесійних конфліктів. Знаково, що в народі абревіатуру КП трактують як «конкуруюче підприємство», яке бореться за лідерство на ринку релігійних послуг з МП «московськими попами». Для величезної кількості духовенства і мирян УПЦ стає очевидним той факт, що церковна ворожнеча стимулюється штучно, аби тримати одну з найбільших Православних Церков світу в канонічній ізоляції від Константинополя та ін.

З одного боку, таке положення Православної Церкви є типовим для християнської імперії, на роль якої сьогодні претендує Російська Федерація, з іншого боку, воно суперечить самій природі Церкви: «Коли імператор Костянтин визнав Церкву не як вороже явище, а як явище спочатку прийнятне, а потім і бажане, Церква докорінно перемінилась. В неї ввійшли елементи, які ні в якому разі не хотіли б мучеництва, а хотіли б людської слави, забезпеченості, хотіли бути праворуч імператора. Крім того, структури церковні по волі імператора і за згоди самої Церкви стали схожими на структури імперії» (митр. Антоній Сурозький).

Форми земного устрою Церкви в той чи інший історичний момент можуть не відповідати її суті. Це відбувалося тоді, коли Церква ставала частиною держави, а клір структурним підрозділом у бюрократичному механізмі здійснення влади. Хоча Церква в такі історичні періоди свого існування слугувала провідником ідеології, однак внутрішньо вона завжди зберігала свободу.

«Єресь свободи слова»

Христос - Глава Церкви. Голос Церкви - то голос Христа. Християнин – то член Тіла Христового. Кожен єпископ, священик чи мирянин у свою «міру зросту Христової повноти» (Еф 4,13) може бути голосом Церкви для тих людей, які його оточують: «Твоя думка – до тої пори, доки ти перебуваєш у Христі,- утворює одне тіло з думками всіх святих членів Церкви, ти в дійсності мислиш зі всіма святими» (прп. Іустін Попович).

Церква Христова по своїй Божественній суті нероздільна, одночасно вона є частиною багатонаціональної світової спільноти: «Церква Христова одна, розділена Христом на чисельні члени, - пише святий Кіпріан Карфагенський, - і єпископство одне, розгалужене в однодушному лику чисельних єпископів». Церква не може бути поза політикою тому, що в ній є люди, а люди не можуть не мати своєї думки, не висловлювати своїх побажань, не належати до того чи іншого народу, не намагатися скористатися духовним саном для реклами і поширення своїх поглядів.

Догмати Церкви не обмежують свободи слова віруючої людини. Один християнин, наприклад, бачить майбутнє Української Церкви в складі благодатної «Федерації Святої Русі», а інший, навпаки, думає, що спасіння українського православ’я в автокефалії. Обидва віруючих у Христа людей підходять до однієї Чаші, і сповідують Нікео-Цареградський Символ віри, але кожен при тому має свою власну точку зору. Особисті переконання, навіть якщо вони й помилкові, не відділяють людину від Христа. Від Бога віддаляє зневага до інакомислячих: «Розумна душа, котра плекає ненависть до іншої людини, не може жити в мирі з Богом» (прп. Максим Сповідник).

Якщо «праведна», тобто виправдана «особливими духовними причинами», ненависть до розкольників та єретиків стає у християн священним релігійним почуттям, значить вони вже втратили Церкву. Не Христовий дух править в душах православних, хоча вони й належать до канонічної Церкви. Диявол існує у Церкві тому, що люди приносять його до храму у своєму серці: «Ваш батько диявол, і пожадливості батька свого ви виконувати хочете» (Ін 8,44). Ці слова Господь адресував до ортодоксальних юдеїв, про яких Він говорив «не канонічним» самарянам: «Спасіння від юдеїв» (Ін 4,22).

Господь не викривав гріхів тогочасного римського полікультурного суспільства, але Він засудив інфіковану гординею унітарну релігію іудеїв. Господь був позорищем благочестивих отців, і одночасно славою Свого Отця Небесного. Він втілився, щоб Його Отець став нашим Богом, щоб допомогти людям, які того хочуть, жити по совісті. Господь корив апостолів, які були плоть від плоті синів Ізраїлю і всією душею воліли бачити втілення національного релігійного ідеалу в Учителі: «І пішли вони, та й прибули до села самарянського, щоб ночівлю Йому приготовити. А ті не прийняли Його, бо йшов Він у напрямі Єрусалиму. Як побачили ж те учні Яків й Іван, то сказали: Господи, хочеш, то ми скажемо, щоб огонь зійшов з неба та винищив їх, як і Ілля був зробив. А Він обернувся до них, їм докорив та й сказав: Ви не знаєте, якого ви духа. Бо Син Людський прийшов не губить душі людські, а спасати!» (Лк 9, 53-56).

«Християни останніх днів будуть йти вузьким шляхом смиренної праці, оберігаючи себе від осудження відступників, ввіряючи себе волі Божій, віддаючи суд Богу, благоговіючи перед тією скорботою, яку попускає пережити Бог» (св. Ігнатій Брянчанінов). Звинувачуючи сучасне секуляризоване суспільство в розбещеності, а інші конфесії в єресі, Церква насправді поглиблює свій внутрішній розкол між духовенством і мирянами, між єпископатом і священиками, між Церквою і суспільством. Релігійна ідеологія, яка ділить людство на святих і праведних, розпалює вогонь ненависті, який нищить тих, хто його породив.

Святі отці вчать християн мислити про себе скромно: «Я гірший за всіх і недостойний бути християнином, але по Божої милості ходжу до церкви». Однак в Церкві нині домінує інше поняття: «Ми святі, бо ходимо в канонічні храми, а всі інші, хто не вірує так, як ми, йдуть у погибель». Любов шкодує, що інші люди живуть без Христа. Гординя, навпаки, радіє нещастюінших: «Дякую, Боже, Тобі, що я не такий, як інші люди: здирщики, неправедні, перелюбні…» (Лк 18,11). Живучи поряд з Богом, людина відчуває себе маленькою, грішною істотою; живучи без Бога, людина нещасна, а вважаючи себе богом, людина стає нещадною.

«Христос для волі нас визволив. Тож стійте в ній та не піддавайтеся знову в ярмо рабства!» (Гал 5,1). Критичне ставлення до своїх недоліків дарує Церкві внутрішню свободу від гордині, на якій заквашена будь-яка релігійна ідеологія. «Свобода у Христі є найнеобхіднішою і головною рисою Євангелія Христового» (св. Кіпріан Карфагенський). Святих людей, які мали цю внутрішню свободу у Христі, їхні сучасники вважали єретиками. Вони викривали не тільки словами, але й самим фактом свого смиренного життя лукавство імперської церковної ідеології. Коли імператору для ефективного керівництва країною була вигідна єретична доктрина, то святі ставали «єретиками»: «Якщо навіть весь світ буде говорити інакше, тримайся того, що правильно пізнано» (Василій Великий). В тоталітарних християнських імперіях критерієм істини був не Христос, а політична доцільність.

Релігійно-політичні ідеї, що приймаються «на віру», як догмат, над якими не замислюються, а їх критика трактується як антицерковна діяльність, - насправді штучні переконання, породження тоталітаризму. Тоді стосунки між людьми обумовлюються жорстким принципом субординації, на вершині котрої стоїть не Христос, а «духовний» авторитет. Єпископ перестає бути пастирем, а перетворюється в диктатора. В образі «духовних авторитетів» віруюча людина знаходить «правильне тлумачення» своїх вчинків та «вірний» напрямок своїм подальшим діям: «Якщо ти захищаєш православ’я, значить вбивство - то не гріх, а стояння в істині. Якщо жінка не православна, то розлучитися з нею - не гріх, а подвиг, бо вона заважає тобі спасатися…».

В середовищі церковних людей процвітає неписаний закон – живи як хочеш, і гріши скільки хочеш, головне «триматись православ’я», йти «шляхом отців» (яких?). Звичка жити по-своєму, а вірити в інше дуже швидко зводить християнство до релігійних звичаїв. Благочестя, що не прив’язане до моральних обов’язків людини перед суспільством, ближніми і Богом, швидко перероджується в традицію і цементує серце у релігійних обрядах. В духовному житті вважається все зрозумілим і єдине, що залишається в цьому світі, то це чекати другого пришестя. Який слід такі християни залишать після себе, не важливо, головне, що скаже Бог на Страшному Суді.

Люди створюють у Церкві Христовій свою власну, затверджену авторитетом канонічності, квазірелігію, «порушуючи Боже Слово вашим переданням, що його ви самі встановили» (Мр 7,13). Ту релігію, яка, славословлячи Христа на словах, Його ж заперечує на ділі, знищив Господь своїм втіленням і чесним життям Сина Людського по Заповідях Отця Небесного. Але Він при тому не спонукав юдеїв «змінити юрисдикцію», чи скинути недостойних пастирів, очистити Церкву від беззаконних законників. Є те в Церкві, що можуть люди і є те, що людям не дано: «Тож усе, що вони скажуть вам, робіть і виконуйте; та за вчинками їхніми не робіть, бо говорять вони та не роблять того!» (Мф 23,3).

В Церкві не існує такої шкали цінностей, відносно якої можна виміряти правовірність тієї чи іншої людини: «Все наге та відкрите перед очима Його, Йому дамо звіт!» (Євр 4,13). Кожна людина вільна в своєму виборі – жити з Богом перебуваючи в Церкві, чи піти з Церкви, усвідомивши, що Богу байдужа та політична ідея, яку вона сповідує, чи пристрасть, до якої вона відноситься як до святині: «Ніхто двом панам служити не може, бо або одного зненавидить, а другого буде любити, або буде триматись одного, а другого знехтує. Не можете Богові служити й мамоні» (Мф 6, 24).

В Церкві немає обов’язкового правила думати, жити, творити так, як постановив той чи інший єпископ або собор. В Церкві немає виняткових авторитетів – всі однаково грішні перед Богом, всі однаково потребують допомоги від інших членів Церкви: «Та Бог змішав тіло, і честь більшу дав нижчому членові, щоб поділення в тілі не було, а щоб члени однаково дбали один про одного. І коли терпить один член, то всі члени з ним терплять; і коли один член пошанований, то всі члени з ним тішаться» (1Кор 12, 24-26).

Сьогодні Церква може бути гнаною, а завтра сама на когось буде подавати в суд «за образу релігійних почуттів». В Церкві немає класового розділення на грішних і праведних, в Церкві пшениця перемішана з плевелами. Християнам, як і всім іншим людям на землі, властиво помилятися, або свідомо сповідувати хибні погляди. Єпископ, що залежний від тієї чи іншої політичної партії, яка фінансує будівництво храмів, може говорити відверту дурницю, бо того потребує політична ситуація. Він має право не бути героєм, ухилитися від мучеництва. За таке не осуджують: «Слабого в вірі приймайте, але не для суперечок про погляди» (Рим 14,1). Однак миряни чи духовенство вправі оскаржити його думку. Священик може на проповіді городити відверту нісенітницю, однак Господь його прикликав на це служіння, і він вільний розкривати своє бачення Євангелія, а слухачі критично ставитися до його тверджень: «Приймайте тому один одного, як і Христос прийняв нас до Божої слави» (Рим 15,7).

Повернення до Церкви

На сьогоднішній день в УПЦ відчувається швидке наростання внутрішньої напруги, назріває нагальна потреба в докорінній реформі церковного життя. Аби в сотий раз не наступати на ті ж самі граблі, початком перемін, напевно, повинне бути каяття, визнання реальних гріхів історичної Церкви.

У вік Інтернету, коли звичайна мирська людина може знати історію Церкви краще, ніж дипломований богослов, варто розпочинати говорити правду, а не виправдовувати гріхи «благочестивих государів минулого». У богослов'ї не існує поняття «непогрішимості» Церкви. Не можна трактувати злочинні дії православних ієрархів минулого як «Богом благословенну необхідність йти на компроміс із совістю і на змову з владою, аби зберегти Церкву». Заглушити голос здорової критики міфами про святе минуле Церкви, особливе благочестя древніх християн, сьогодні неможливо, надто впадає в очі лицемірство.

Класичним прикладом оманливого викладу церковної історії може слугувати політичний міф про «цивілізаційний вибір князя Володимира». Нестор Літописець описує, як князь приймав посланців від різних релігій. Акцент ставиться на політичних пріоритетах. З ким вигідніше співпрацювати: з Константинополем, Римом, Хазарським каганатом чи мусульманами? Чи може людина, коли її призиває Бог, вибирати де їй зручніше спасатись: там вина не п’ють, а там обрізуються, і таке нам не підходить, а от там менше вимагають і гарніше служать, туди й підемо? Коли апостола Матвія чи Петра покликав Христос за собою, вони пішли за Ним без зайвих запитань.

Та й між чим і чим він мав вибирати і чи могли йому взагалі пропонувати подібні варіанти релігій? Західна Церква розійшлася зі Східною вже після смерті Володимира. Підконтрольна Римському папі територія Європи тоді була диким Заходом, на якому хазяйнували племена франків. Навряд чи це можна назвати західною цивілізацією. На Сході було схоже бродіння народів. Іслам проходив лиш перші стадії свого становлення. Мусульманська культура тоді ще не означила границь свого впливу. А для того, щоб стати іудейським прозелітом, потрібно було відмовитись від свого національного коріння.

На той час вибір релігії визначав статус держави. Всі напівдикі народи Європи налагоджували стосунки з Імперією і намагалися таким чином заручитися її підтримкою в боротьбі за владу з іншими племенами, що постійно мігрували по території Євразії з метою грабунку і наживи. Це був перш за все політично вмотивований вибір ватажка норманів-русів Володимира в боротьбі за владу, адже він сам вбивав претендентів на Київський престол, і боявся, що так само вчинять з ним.

Візантійський історик Х ст. Якх’я описує боротьбу за владу, яка відбувалася в той самий час між візантійським імператором Василієм та узурпатором Вардою Фокою. Імператор найняв варяга Володимира для впокорення Варди і не розрахувався за послуги з нашими пращурами-варварами. Володимир у відповідь захопив візантійський порт Херсонес та погрожував перехопити всі торгові шляхи греків через Чорне море. Лише це змусило імператора прислати Володимиру свою сестру Анну, церковний притч, та все необхідне для богослужіння. Тепер із свояком візантійського імператора повинні були рахуватися політичні опоненти Володимира.

Звичайно ж, крім зовнішніх та внутрішніх політичних обставин, у князя Володимира було дещо особисте, що неможливо описати в історичних хроніках. У святого князя був такий самий вибір, як і у всіх людей, що стоять на порозі храму – або ти стаєш людино, або озвірієш вщент. Глибина особистості святого князя розкривається в його покаянні; а хрещення, тобто входження людини в Церкву, відбувається саме через покаяння. Князя не даремно в народі називали «красне сонечко». Він вирішив під впливом Євангелія відмінити смертну кару і відпускати злочинців на волю, виділяючи їм до того ж певну грошову допомогу. Це був утопічний проект, але він говорить про неофітську ревність християнина, який намагається почати нове життя за Євангелієм.

Особистістю князя Володимира сьогодні оперують безліч церковних і нецерковних політиків. Сталін, створюючи модерну радянську ідеологію, в 1945 році підняв міф про єдину неділиму Русь з глибин історії. На жаль, Церква й до сьогодні припудрює цим фальсифікатом політичний труп радянської імперії, який відлякує безліч людей. Церква повторює застарілі міфи, якими Російська імперія підпирала свою владу в той час, коли для всіх було зрозуміло, що вони далекі від Євангелія і власне від Церковного Передання.

Подібних прикладів з історії Церкви, починаючи з IV ст. і до наших днів, можна привести незліченну кількість. Церква не осуджувала реальних гріхів влади, не відділяла людське від Божого у грішній, хоча й високопоставленій людині. У ранг «святині» була піднесена гординя «за віру, Царя і Вітчизну», про покаяння було майже забуто. До чого це призвело Візантійську та Російську імперії ми знаємо, але вічно нарікаємо не на себе, а на «злих агарян», що захопили православне царство. Старий Заповіт чесно говорить про гріхи царів і більше акцентує увагу на помилках та їхньому покаянні, аніж на їх особистих досягненнях. А от християнізованій язичницькій традиції характерно абсолютизувати діяння імператорів-геніїв, які нібито не могли помилятись, бо були втіленням божества серед людей.

Вже минув час християнських держав, які повністю себе дискредитували перед лицем Божим та на історичній арені народів. Настав час окремих героїв духу, місіонерів за Божим покликанням. Християнин любить той хворий світ, який Христос прийшов рятувати, і намагається пізнати його, зрозуміти людей що оточують його. Бог намагається повернути до Себе людину, яка Його втратила, і для того збудував Свою Церкву: «Нам слід потурбуватися про нещасних людей, нам, котрі самі надіються на Божественне милосердя, тримаючи важелі церковного управління, вимушені застосовувати строгий суд щодо грішників, але таким чином, щоб допомогти грішнику встати, щоб зцілити поранених гріхом Божественною добротою та милосердям» (св. Кіпріан Карфагенський).

Якщо християни «в ім’я Христа» агресивно судять тих людей, які «не вірять так, як ми», - це початок кінця будь-якої істинної чи неістинної релігії. А точніше, то кінець лукавої релігії національної чи особистої гордині і початок відродження Христової Церкви у Триєдності її Божественного смирення.

Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/69660/

Следующая новость
Предыдущая новость

Вийшла електронна версія україномовної Біблії Філарета Відомості про релігійну та етнічну приналежність українців як виняток можуть передаватися в Європол У Львові вандали знесли голову скульптурної Богородиці Глава УПЦ КП обговорив з владою Буковини державно-церковні стосунки Католики Чорткова знайшли покровительку Європи на горищі місцевого храму

Публикации