0
The Village, 31 жовтня 2019
Фото Андрія Баштового
Як пережити посттравматичний стресовий розлад
У січні 2016 року в квартиру Ігоря Козловського* у Донецьку увірвалися бойовики так званої ДНР, які вилучили техніку та документи на житло, а також викрали цінну колекцію антикваріату. У квартирі залишився старший син Ігоря, який понад 20 років лежить зі зламаним хребтом. «Я доглядав його і думав, як вивезти. Для цього потрібне було функціональне ліжко та спеціальна автівка. Я вже планував зробити це, але був заарештований». Згодом «військовий трибунал «ДНР» засудив чоловіка до двох років і восьми місяців ув’язнення. Звільнений з полону 27 грудня 2017 року.
Під час ув’язнення та після нього Ігор Козловський переживав посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). Це коли людина знову й знову глибоко відчуває травматичний досвід минулого. Водночас емоції та почуття в цих переживаннях можуть бути такої сили, як і «того дня». Люди з ПТСР страждають від безсоння, порушення пам’яті, підвищеної тривожності, розфокусованості, відчуття внутрішнього заціпеніння. Часто їм не вдається повернутися до наповненого повсякденного життя і побачити в ньому радість через перебування в минулому. Є стереотип, що ПТСР переживають лише люди з військової сфери. Але насправді цей розлад може стосуватися будь-якого складного емоційного потрясіння. Наприклад, ДТП, смерті близьких, емоційного чи фізичного насильства, невдалих стосунків.
У випадку Ігоря Козловського йдеться не про одну подію, а про серію внутрішніх потрясінь. Відсутність інформації про сина – одне з них. Історія Ігоря Козловського – це не лише історія про переживання травми, а й розповідь про характер і внутрішній світ людини у важких обставинах. Ми публікуємо його розповідь, щоб пояснити, як відбувається глибинне переживання травми і яка робота за цим стоїть.
Мене кинули в підвал, у якому не було жодних умов, щоб жити. Люди можуть лежати на підлозі по 100, 200, 300 днів, навіть помирати. Ніхто їх тут не знайде. Двері зачинилися, минуле залишилося за ними, майбутнє, ймовірно, також. Я не знав, що відбувається з моїм сином, чи його врятували і чи повідомили щось моїй сім’ї. Відсутність інформації – ще одна мікротравма. Людина живиться знаннями, вони дають їй віру та надію. Забрати знання означає забрати в людини перспективу. Вони ж навмисно не розповідають, що відбувається, щоб тиснути цим.
"З якогось моменту я віддалився від ситуації, ніби занурився у воду"
Спочатку мене виводили по дві хвилини на день уранці та ввечері, щоб сходити в туалет. Я не мав змоги вмити обличчя чи якось доглядати за собою. Світло було постійно ввімкнене, заснути складно, втрачається розуміння часу. Відчуття загострюються, унаслідок тривалого переживання стресу починається дистрес, він розтягується в часі та стає хронічним. Згодом мені на голову наділи мішок і повели кудись. «Вас никогда не пытали?» Мене били струмом, душили, підвішували, ламали кістки. І я при цьому нічого не бачив. Лише голоси та біль, що заполонив усе тіло. З якогось моменту я віддалився від ситуації, ніби занурився у воду. Голоси лунали десь здалеку. Я мав змогу спостерігати ситуацію наче збоку. Завдання цих людей, передусім, зламати людину психологічно, змусити її робити те, що їм потрібно.
Коли я чую розповіді про людей, які не змогли подолати схожі обставини, то розумію, що в них не було потрібного внутрішнього простору й вони надто чіплялися за життя. Катування триває багато годин, і, якщо людина живе зовнішнім відчуттям часу, цей досвід стає нестерпним. Хочеться, щоби все нарешті закінчилося. Власне, на цьому моменті багато хто й ламається. Бо вони хочуть жити, зокрема без болю. Адже померти можна будь-якої хвилини, кров закипає, серце не витримує.
Потім мене знову кинули в підвал і зняли з голови мішок. Я був повністю скривавлений, мені доводилося знову вчитися ходити, через атрофію постійно непритомнів. Але в якийсь момент зловив себе на думці, що усміхаюся. Тому що більше не боюся померти. Це означало, що вони мене вже не дістануть. Це перша думка. А друга – що я буду жити, а не виживати. Бо не боюся піти назавжди. Я буду тут і зараз, гідно переживатиму цей досвід і любитиму. У мене є сенси любові. До рідних і близьких, до життя, до Батьківщини. Я часто повторюю фразу: «Я боржник любові». Це не просто слова, це внутрішні переживання. Я повинен жити, щоб віддавати свою любов.
Коли я чую розповіді про людей, які не змогли подолати схожі обставини, то розумію, що в них не було потрібного внутрішнього простору й вони надто чіплялися за життя
"Люди часто кохалися у власній травмі й не мали змоги побачити щось іще"
Насамперед шок від того, що відбувається навколо. Катування, постійні зомлівання, бруд і решта жахіть стають чимось звичним. З’являється розуміння, що я тут надовго й потрібно навчитися якось жити в цих умовах. Як я міг попри це віддавати комусь свою любов? Люди навколо страждають, і мої сенси могли служити їм. Це означає, що я мав вийти назовні та почати думати про інших.
Страждання були різними. Комусь не було чого їсти, і я міг віддати цій людині свій хліб. Але були люди, що зовсім втрачали апетит. Це страждання про втрату сенсу. Багато кому потрібно було повертати почуття цінності, змістовності того, що відбувається, давати бодай якісь орієнтири. Люди часто кохалися у власній травмі й не мали змоги побачити щось іще. Травма ставала всім, і нічого, крім неї, в людей не було. Що я міг робити для них? Розмовляти з ними, давати інформацію, якої вони так потребували, розповідати історії, що нагадували їм про життя.
"Багато кому потрібно було повертати почуття цінності, змістовності того, що відбувається, давати бодай якісь орієнтири"
Кілька днів тому, гортаючи стрічку новин, я натрапив на інформацію, що один з військовополонених, якого готували до обміну, не витримав і наклав на себе руки. Я розумію чому. У нього взагалі не було інформації про майбутнє. Він не знав, що його чекає. Він, можливо, тиснув на себе, засуджував себе і, ймовірно, надто занурився у себе. Це призвело до того, що він наклав на себе руки. Багато людей, які до цього приходять, не мають змоги впоратися з власною травмою.
Пригадую, як мене та інших політв’язнів кинули у підвали СІЗО. Там у часи Союзу були камери смертників. Приміщення, що завширшки як лавка в парку. У підлозі дірка для туалету, а високо вгорі віконце з розбитим склом, через яке в камеру залітав сніг. Періодично з дірки виливалися нечистоти й вилазили пацюки. Я читав цим пацюкам лекції. Мені важливо бути не втрачати власні сенси, не забувати, ким я є поза камерою. На протилежній стіні були видряпані страждання інших людей. Хтось тут був багато років тому, хтось нещодавно, хтось, напевне, тут помер.
Я стежив за тим, як цей шок переживають інші ув’язнені. У тих, хто внутрішньо не готовий, усередині багато напруги, з якою вони не можуть упоратися. Нерідко це виливається в істеричність, в опис життя з перебільшеннями. Це бажання втекти від болю, заперечити те, що відбувається. Часто цей неспокій формулюється у питанні: «За що?». Тобто людина відмовляється бачити в цьому якийсь сенс, вона вважає, що не гідна такого досвіду. Зрілість – це смиренність і прийняття усього, що може трапитись. Це спокій насамперед.
Навіть опинившись фізично поза межами цього досвіду, маючи свободу пересування, внутрішньо ці люди залишаються ув’язненими. У камерах і колонії я спілкувався зі злочинцями, кримінальними авторитетами. Вони поводилися зі мною на рівних, тому що чули й бачили, що я роблю, як спілкуюся. Часом вони приходили до мене за порадою. Я запитував у них, чи опиняться вони колись на свободі? На волі – це зрозуміло. Вони матимуть змогу вільно пересуватися світом, але чи буде це свободою від понять, які знову й знову приводять їх до в’язниці? Люди, що не переживають свою травму до кінця, не отримують досвіду. Травма маніпулює ними.
"Важливо бачити власну історію, розуміти її сенс, створювати з неї розповідь"
Для мене це вже період життя на волі. Коли немає катувань, тиску, обмежень, але є тригери, через які пам’ять нагадує про події минулого. Це може статися через запах, колір, через сон. Травму потрібно виговорювати, виписувати, доводити до стану інформації, якою можна ділитися з іншими. І головне – не робити це із самокопанням, а перетворювати на здоровий аналіз. Самокопання – це і є, власне, закоханість у травму. Воно тисне на почуття провини, жалю, меншовартості. Аналіз же спрямований на конструктивне вирішення. Цей досвід повинен працювати не лише на мене. Він може допомагати іншим, він з’явився у мене навіщось. Я часто наголошую: «Не чому, а навіщо?». Яку цінність це несе? Бажання зрозуміти значення ситуації і робить нас людьми.
Важливо бачити власну історію, розуміти її сенс, створювати з неї розповідь. Недарма в багатьох архаїчних суспільствах історія була методом лікування. На території Конго є традиція під назвою «касала», коли навколо того, хто перебуває у сильному переживанні, збираються люди й розповідають йому, хто він, звідкіля, що зробив, хто його родина, нагадують про його добрі вчинки. Це знову пов’язує людину з життям, дає їй відчуття причетності до групи. Якоюсь мірою вони легалізують переживання. А ті, своєю чергою, перестають мати таку велику силу. Тобто людям, які пережили травму, важлива підтримка. Вона, крім почуття потрібності, може дати природні джерела ендорфінів. Часто через відсутність підтримки люди шукають ці ендорфіни в алкоголі, наркотиках чи інших речах, які ще більше руйнують.
Травму потрібно виговорювати, виписувати, доводити до стану інформації, якою можна ділитися з іншими. І головне – не робити це із самокопанням, а перетворювати на здоровий аналіз
Один знайомий, що переживає ПТСР, сказав мені недавно, що його «накриває». Ми сиділи в сусідніх камерах, він гідно тримався. Але в Києві після звільнення зіткнувся з проблемами, що не сприяють одужанню. По-перше, його не брали на роботу, і він переживав це як продовження своєї травми, по-друге, йому не було з ким тут про це поговорити. Звісно, він пішов до психолога, але той не дуже розумів, що таке ПТСР і як з ним працювати. Але це принаймні розмова про його напругу, переживання. Він каже, що періодично втрачає будь-які орієнтири, що йому хочеться з розбігу вгатитися в стіну. Сьогодні він, здається, знайшов роботу в Польщі. Знаю також іншу історію, в якій чоловік не зміг адаптуватися та покінчив з собою.
У всіх своя історія. Ми з цього починали. Дехто після повернення має враження, що його кинули. Я кажу тоді, що це інфантилізм. Вас зустріли, погодували, дали засоби на перший час життя. І все, не очікуй більшого. У людини мають бути власні внутрішні сили, щоби вийти з цієї ситуації. Я знаю також історії, в яких люди пройшли крізь ситуацію гідно та змогли адаптуватися. Наприклад, Олексій Кириченко, військовий, колишній полонений; провів у полоні 1212 днів. Потрапив до бойовиків після битви за Савур-Могилу, звільнений 27 грудня 2017 року (разом з Ігорем Козловським – ред.). У його житті тепер інші випробування: він займається здоров’ям дружини та матері.
"У людини мають бути власні внутрішні сили, щоби вийти з цієї ситуації"
Важливо жити не лише собою, а й зв’язками з іншими, бути пов’язаним з кимось. Реалізовувати в такий спосіб свою любов. Це допомагає людині гідно проходити крізь випробування. Але, звісно, декому також потрібна медикаментозна підтримка. Але не тільки вона, треба займатися і тілом. Я і до ув’язнення, і під час нього займався йогою, пранаямою. Турбота про себе та своє здоров’я – це внесок у майбутнє.
Як зрозуміти, що травма стала досвідом? Це виявляється у спокої, рівновазі, прийнятті. Мить глибшає. В японській мові є такий термін «рей» – вияв глибокої поваги комусь чи чомусь під час зустрічі. Я бачу квітку, я бачу її цвіт, ми з нею рівні. Я насолоджуюся нею і насолоджуюся життям. Почуття гармонії між тим, що зовні та всередині – це і є здорова людина.
Як говорити про ПТСР? У нього чимало різних аспектів, глибина та інтенсивність переживання залежить від людини, від того, як саме вона пройшла крізь це випробування. Усе залежить від особистих меж. Треба розуміти, наскільки людина зріла, чи вміє вона формувати свій внутрішній порядок, на який можна покладатися, коли важко. Коли говоримо про досвід переживання, спочатку потрібно з’ясувати, як саме людина розуміє все те, що з нею сталося. Це просто її внутрішнє відчуття чи також погляд збоку? У будь-якої ситуації є спостерігач. Внутрішній, якого ми називаємо совістю, мораллю, і зовнішній – це може бути те, у що віриш.
"Гідність повинна бути наповнена і своїм первинним сенсом – зрілістю. Що з людиною не трапилося б, вона дозріла до цього"
Дивлячись на свій досвід з різних позицій, я розумію, що травму спричинила не одна подія. У житті є низка ситуацій, які ведуть людину до певної кризи. Цей момент важливий для становлення. Криза – це своєрідний суд, на якому людина вирішує, хоче вона жити так, як раніше, чи ні. Як правило, йдеться про виростання над собою чи про зміну цінностей. У цьому сенсі травма може вести людину як уперед, так і назад. Якщо її переосмислити, вона стає досвідом, який дає змогу укріпитися в цінностях та отримати важливу інформацію про себе. У кризах проявляється характер. Усе найкраще і найгірше, що може бути.
"Криза – це своєрідний суд, на якому людина вирішує, хоче вона жити так, як раніше, чи ні"
Мене часто запитують, що допомогло мені пройти крізь це випробування і перетворити травму на досвід. Я відповідаю, що це гідність. У неї багато вимірів. Це і самоповага, і повага до інших, і толерантність, і вміння не залежати внутрішньо від зовнішніх обставин. Гідність повинна бути наповнена і своїм первинним сенсом – зрілістю. Що б з людиною не трапилося, вона дозріла до цього. Йдеться передусім про внутрішній простір, а не про вік. Він повинен мати ціннісні орієнтири, що ляжуть в основу особистих принципів. У складних ситуаціях людина стає емоційною. Якщо у неї немає правил, почуття можуть заполонити та зруйнувати все.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/77704/
