0
"Дзеркало тижня", 16 квітня 2020
До свята Світлого Воскресіння Христового церква підходить у сум'ятті. Не тільки вона — ми всі в одному човні, хоч і розділені перегородками карантину. Однак церкві в одному човні з нами, здається, не дуже затишно, — вона воліла б залишатися в храмах. І там рятуватися — бажано з нами.
Православні церкви, що зустріли вірус і карантин у багнети, були, звичайно, не оригінальними, — багато українців поставилися й продовжують ставитися до підвищених запобіжних заходів із недовірою та роздратуванням. Церква виявилася не чужою мейнстриму — вона взялася захищатися. Це важливо: не захищати, а захищатися. Інтереси інституції, честь мундира, своя територія і своя компетенція, і не в останню чергу каса — все це виявилося вагомішим за інтереси та навіть просто безпеку людей. Як вірних, так і ширшого кола українських громадян, яких у церковних колах люблять називати потенційною паствою (коли вигідно). Та що там, навіть інтереси своїх священників, які також входять до групи ризику, виявилися менш важливими.
Православна церква України прийняла обмеження рішенням Синоду, а митрополит Київський Епіфаній звернувся до вірних із закликом залишатися вдома. Святкові богослужіння відбуватимуться без присутності віруючих, але храми залишаються відкритими для парафіян у позабогослужебний час, — вони можуть приходити й перебувати в храмі в кількості, визначеній санітарними нормами. Все це густо пересипане посиланнями на "роз'яснення Нацполіції", і прямим текстом вказується, що це вимушений компроміс — єдиний спосіб уникнути повного закриття храмів на період епідемії.
А от предстоятель УПЦ Московського патріархату митрополит Онуфрій укотре виявив свою знамениту безкомпромісність — повідомив, що великодні богослужіння відбуватимуться, і запросив усіх охочих приєднатися. Зрозуміло, "з дотриманням санітарних норм", у дворі храмів. Сумніваюся, що вимоги влади й поліції до ПЦУ та УПЦ МП відрізнялися. І також сумніваюся, що проти УПЦ МП застосують якісь санкції за порушення карантину. Мої сумніви підкріплено прикладом Вербної неділі в Чернівецькій області, де санітарні норми та карантинні вимоги грубо порушили, але нікого так за це відповідно не покарали.
УПЦ МП опинилася в цікавому становищі. З одного боку, як частина РПЦ, вона мала б звернути увагу на позицію патріарха Московського, який пішов у карантин, враховуючи побажання Кремля. З іншого — всередині РПЦ позицію патріарха Кирила не просто критикують, — вона слабка як ніколи, причому саме через його невиразну відповідь на епідемію і карантин. Митрополит Онуфрій передбачувано опинився серед тих, хто не підтримав патріарха Кирила. По-перше, він глибоко консервативний і просто не здатний порушити традицію, хоч би що відбувалося — хоч війна, хоч чума, хоч жаби з неба. По-друге, йти назустріч владі України — останнє, чого можна очікувати від глави УПЦ МП, якого опікає олігарх Новинський.
А якщо влада відповість жорстко, владика першим вітатиме санкції. Тим більше, якщо влада спробує закрити церкви. Нарешті, справжні гоніння! Справжнє мучеництво! Ціни, яку за ці ігри під час чуми заплатять своїм здоров'ям і життями вірні цієї церкви, не враховують. З погляду ідеального ченця, це шляхетний ризик і прекрасна смерть.
Це все, що вам потрібно знати про "ідеального ченця" на посту глави церкви.
Утім, жирно розділити українських церковників на "московських ковідіотів" і "українських мудрагелів" не вийде. У ПЦУ, звичайно, погодилися поступитися владі, щоб уникнути загрози "повного закриття храмів", що звучить майже як виправдання, але цей заклик гарно виглядає лише на папері. У тексті документа так часто звучать посилання на "роз'яснення Нацполіції", що можна не сумніватися: владики щосили намагаються зняти із себе відповідальність за ці рішення. Їх буквально змусили підписатися під цими сумними обмеженнями під страшною загрозою значно більшої втрати.
Закриття храмів.
Складається враження, що тільки цього по-справжньому й боїться церковне священноначаліє. Не за здоров'я парафіян і не за їхні життя, а враховуючи, що більша частина пастви саме з групи ризику, це було б розсудливо. Єдиний пологовий будинок у райцентрі можна закрити через карантин. А храм — ні, не можна.
Абсолютна більшість українських громадян перебувають у карантині — і змушені із цим миритися. Їм несолодко в їхніх невеликих квартирах, де далеко не завжди затишно, далеко не завжди панують мир і злагода. І навіть у тих родинах, у яких конфлікти трапляються нечасто, ситуація згущається та загострюється. На нові потреби закритих у карантин людей відгукується хто завгодно — від кур'єрських служб до студентів-психологів, які консультують онлайн, від лікарів, що освоюють телемедицину, до вчителів, які невпевнено проводять свої перші уроки в Zoom. При цьому, незважаючи на конституційне право кожного на здобуття середньої освіти, директорам шкіл не спадає на думку заявити, що школа, звичайно, на карантині, але якщо хочете, приводьте дітей, навчатимемо їх із дотриманням санітарних заходів — на вулиці, в масках, на відстані півтора метри одне від одного.
Є ентузіасти серед священників — вони підтримують зв'язок із замкненими у квартирах, відрізаними відсутністю транспортного сполучення вірними, організовують допомогу, проповідують з допомогою телекомунікацій. Але це несистемне, переважно "низове" явище. Системно православні церкви в Україні не дали жодної виразної авторитетної — на рівні священноначалія — відповіді про дистанційне задоволення "релігійних потреб". Левову частку слів офіційних інструкцій присвячено тому, як святити вербу та великодні кошики, щоб Нацполіція не причепилася.
Наполягаючи на своїй винятковості й опираючись карантину, церква, сама того не помічаючи, самоізолюється від народу. Так буває з усіма, хто в період спільного нещастя зайнятий в основному тим, що відстоює власну винятковість і, відповідно, право мати те, чого не мають інші.
Криза, як стверджують успішні бізнесмени й адепти особистісного зростання, може стати найліпшим часом для прориву. Треба тільки зрозуміти, як її використовувати. Українські церкви не тільки не зрозуміли, в чому їхній шанс, вони навіть не спробували поворушити мізками. Всі сили пішли на боротьбу проти "безбожників" і "войовничих атеїстів", які "хочуть закрити церкви".
У ФБ набула широкої популярності теза, що насправді в нас "нічого немає": почалася війна — ми довідалися, що в нас немає армії, почалася епідемія — в нас немає медицини, знадобилося дистанційне навчання — в нас немає освіти. Можна додати: настали сум'яття і страх — і виявилося, що з церквою в нас теж проблеми. Є ієрархія, священники й храми, є спеціальні місця, де відбуваються певні обряди та ритуали, — як у школах, де начебто вчать; як у лікарнях, де начебто лікують; як у поліції, де начебто дотримуються законності; як у держустановах, де начебто... і таке інше. Так і в церкві, яка нібито пастир добрий і моральний авторитет і говорить від імені Бога, але до публіки доноситься лише "руки геть!" і "но пасаран!". Причому це стосується не вірусу, а спроб його зупинити, не дати ввійти під церковні склепіння і вразити людей усередині.
І все-таки не будемо перебільшувати щодо "немає школи", "немає медицини", "немає армії", церкви й далі за списком. Усе це є, раз воно їсть. Але все це не більш ніж бюрократичні інституції, — і ця їхня суть безсоромно оголилася на тлі кризи. Твердження, що "рятуватися можна тільки в храмі", подібне до твердження, що "вчитися можна тільки в школі", а лікуватися, відповідно, тільки в стаціонарі. Бюрократичні інституції самодостатні — такі собі речі-для-себе. Школа, наприклад, не для дітей і навіть не для вчителів, а для колосальної бюрократичної машини, яка виправдовує свою ненажерливість інтересами дітлахів. Якщо виявиться, що вчитися можна не лише в школі, а десь іще, цей бюрократичний монстр зазнає збитків. Те ж саме станеться і з церквою, якщо визнати, що рятуватися можна не тільки в храмі.
Символом того, що відбувається з церквою на тлі епідемії, можна вважати Києво-Печерську лавру — один з осередків зараження в столиці. Настоятель монастиря владика Павло Лебідь полум'яно закликав не боятися зараження, приходити в храми, приводити дітей. Наразі Лавра на карантині, близько ста насельників включно з самим владикою Павлом — хворі, двоє померли. Крім того, коронавірус виявили у головного спонсора УПЦ МП, "тіні" митрополита Київського Онуфрія, бізнесмена Вадима Новинського. Є всі підстави побоюватися за самого митрополита.
Але якщо ви думаєте, що це щось змінило в позиції УПЦ МП і особисто владики Павла, змушена вас розчарувати. Він не тільки не заплатить штраф за антикарантинну пропаганду, він навіть не вибачиться. По-перше, вибачаються тільки слабаки. По-друге, в нього суттєвіші проблеми, ніж питання етики — він підраховує збитки. І шукає, як їх компенсувати: на сайті Києво-Печерської лаври опубліковано прохання скинутися всім миром на користь добробуту монастиря, що зазнав втрат. Хороший господар піклується про господарство. Долі віруючих — навіть насельників, як і парафіяльних священиків, — не такі важливі. "Баби нових народять"?
Ковід, великий викривач, може записати на свій рахунок ще одну демістифікацію: у нас "церква" — це саме храмова споруда, а не люди, які збираються в Ім'я Його. Саме тому замість розробки і забезпечення пастви інструкціями про те, як заповнити нестачу церковного життя в домашніх умовах, нас натомість зазивають приходити на служби, незважаючи на ризик бути зараженими і заразити своїх близьких. Нічого особистого, джаст бізнес: церковнослужбовці дбають про своє господарство, про добробут і впливовість своєї структури.
На жаль, більшість владик не розуміють, як смішно й безпорадно виглядають їхні розпачливі спроби зберегти патент і взагалі "все як було" на тлі глобальної драми, до якої неочікувано ми всі виявилися причетними. Перед якою ми всі несподівано виявилися рівними, однаково вразливими та однаково спантеличеними. Яка зачепить усіх, перетасує карти, зітре орієнтири й не дасть можливості відбудувати колишній світ у його довірусному вигляді, з його довірусними інституціями.
Хтось із російських церковних блогерів писав, що проблема РПЦ у тому, що вона відсутня в глобальній дискусії з питань глобальної важливості. Це, на жаль, стосується не лише РПЦ, а й українського православ'я, — враховуючи наш анамнез, цьому не доводиться дивуватися. Церква сама відрізає себе від тих питань, які тривожать або навіть лихоманять світ. Той самий світ, який вона покликана "місіонерити", — але як, якщо вона цього світу не знає, боїться і відгороджується від нього у своєму "особливому статусі" носія непорушної Істини? Вона щосили тримає соціальну дистанцію, щоб не змішуватися зі "звичайними". І щосили намагається втримати цю Істину, щоб вона не пішла за поріг храму — на свіже повітря, до реальних людей з їхніми реальними проблемами та потребою в орієнтирах. Як же можна? Адже тільки тут, у храмі, слід рятуватися!
Якби так міркували апостоли, християнство так і залишилося б маленькою сектою всередині іудаїзму. І не було б нині в нас, занурених в особисті і спільні драми, в маленькі трагедії та важкі думки, в непрості будні карантину і Світлого Великодня — воскресіння Того, Хто сказав нам: "Не бійтеся!".
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/79789/
