0
Великий піст та Великдень 2020 року беззаперечно увійдуть в церковну історію. Для побожних українців, які тільки-но увійшли в піст та готувались до найголовнішого церковного свята, перебіг коронавірусних перегонів виявився справжнім шоком.
Немає сенсу в деталях переказувати всю хроніку подій, вона і так відома. Деякі церковні керівники до останнього відмовлялись вірити в небезпеку нової хвороби та наявність пандемії. А тому з чистою, як їм здавалось, совістю, закликали віруючих стояти в вірі – продовжувати ходити до храмів та приймати Причастя традиційним способом. Найбільш консервативною та самовпевненою виявилась УПЦ в юрисдикції Московського патріархату. Її єрархи вхопились за начебто чудовий шанс продемонструвати невразливість власної структури для «згубної пошесті» та вкотре довести власну «ексклюзивну справжність». Але програли. І кому – пухирчастій кульці розміром в 100 нанометрів.
Як наслідок, паломники, монахи, священники та віряни почали хворіти, деякі померли. Церковні спікери почали дезінформувати суспільство та владу, приховувати інформацію про реальний рівень захворювання, влада вимушена була посилити карантинні обмеження на Великдень. Деякі осередки захворювання було заблоковано нацполіцією, в деяких випадках правоохоронці були вимушені відкрити кримінальні провадження за свідоме нехтування карантинними обмеженнями. В зоні уваги ЗМІ – найбільші паломницькі центри УПЦ МП: Києво-Печерська, Почаївська та Святогірська лаври. Причому Почаївська лавра примудрилась більше місяця демонструвати владі свою державну екстериторіальність та правовий імунітет, поки не отримала жорсткий локдаун.
Дослідникам та релігієзнавцям ще доведеться ретельно вивчити феномен коронадисидентства в Церкві. Спробую поділитися деякими своїми власними роздумами та висновками – чому Церква опинилась в авангарді порушників карантину.
Якщо не брати до уваги політичні версії інциденту, на кшталт антиукраїнської диверсії з використанням релігійного фактору (це тема для окремої розмови), доцільно розглянути класичний психотип православного віруючого, на який і було зроблено ставку церковними «подвижниками».
Почнемо трошки здалеку. Існує дві теорії історичного розвитку людства – циклічна та лінійна. Античність замикала історію в строкате коло, де прогрес, золота доба завжди опинялась позаду сучасника. Християнство натомість запропонувало ідею лінійності – від гріхопадіння до пришестя Христового. Проте в рамках цієї лінійності окремим життям живе циклічний календар двунадесятих свят (Великодній цикл), історія якого вкорінена в давньоюдейську традицію. В схематичному сприйнятті сучасної людини цей цикл зосереджено на двох діях: або святкуванні, або спомині. Від Різдва до Великодня, від посту до посту. Все, що було після воскресіння Христа, багатьма людьми сприймається лише як історія святкувань та споминань, яка і є сутністю християнської віри. Єдине виключення – це очікування приходу антихриста, який в першу чергу розірве святково-поминальний цикл.
Віруючі, які звикли до існування виключно в межах цієї традиції, стали її заручниками. Для них звично та комфортно в будь-якій екстремальній ситуації шукати паралелі або аналогії в минулому та копіювати зовнішню механіку досвіду предків. І це для циклічного мислення логічно: золота доба християнства позаду, останні отці Церкви померли більше тисячі років тому, православні імперії зруйновані, про Вселенські собори годі й говорити. Від відчаю очікування «останніх часів» рятує лише імітація часів минулих, коли і небо було блакитнішим, і трава зеленішою. Ключовий аргумент на користь духовної архаїзації – її вік. Тотальна недовіра віруючих до прогресу, який ототожнено з занепадом моральності та тріумфом бездуховності, звичка до конспірологічного пояснення будь-яких глобальних процесів, нездатність підбирати правильні біблійні та історичні аналогії робить Церкву заручником циклічності вже давно відпрацьованих та визнаних недієвими або навіть шкідливими поведінкових протоколів. Й іспит коронавірусом дуже яскраво це показав.
Виявилось, що реальна ефективність досвіду предків, причинно-наслідкові зв’язки тих чи інших подій та роль різних чинників в історичних процесах нікого не цікавлять. Якщо в старовину лікували гикавку жаб’ячим порошком, значить, предки знали якісь секрети, які втрачено сьогодні. Якщо під час епідемій люди в першу чергу йшли до церкви – треба і зараз так робити, і епідемія припиниться. Дійсно, рано чи пізно всі епідемії закінчувались. Але не для всіх добре. Стіни монастирів не спасали від чуми, як це було в 1654-1655 році в Московії, а «морові пошесті» підкорялись не цілуванню ікон, а самовідданій та жертовній роботі ескулапів. Визнати це – це принизити всемогутність Бога та піддати сумніву власну віру в цю всемогутність. «Наші предки завжди так робили». По-перше, не завжди. По-друге – не всі. По-третє – не факт, що допомагало саме це. Але за зразок чомусь беруться якомога екстравагантніші рецепти, які обов’язково мають відрізнятись від побутових, а іноді навіть вступати в конфлікт зі здоровим глуздом.
От і маємо стандартний світоглядний набір консервативного «істинно православного» вірника. Причина виникнення пандемії – це змова світової закуліси проти православної віри, карантин – це тестування технології тотального контролю. Необхідність індивідуалізації та стерилізації таїнств або обмеження вільного доступу до них – іспит самої віри та підготовка до масштабних гонінь. Відмова від спільної лжиці при причасті всіх віруючих – розрив церковної єдності. А богослужіння єрархів насамоті в порожньому храмі – грубе порушення технології спасіння вірян. Маски, рукавички — смішно, соціальна дистанція та ліміт віруючих в храмі – обмеження релігійних прав.
Відхід від обкатаного віками протоколу церковного modus operandi видається ознакою масового відступлення від Христа перед пришестям антихриста. Але ж антихрист – це не проти Христа, а замість нього. І за пророцтвами тих же отців Церкви, антихрист храми відновлятиме та відкриватиме, відновлятиме втрачене царство і взагалі проявить свою небачену побожність. Закриті храми, мобільність своєї «цільової аудиторії» та катакомбні священнодії якраз не вписуються в стратегію антихриста, якому потрібен в першу чергу храмовий «електорат».
Але причинно-наслідкові шаблони віруючих – ще не все. Існує ціла система прикмет, забобонів та атрибутів спасіння, які в нашому випадку «спрацювали».
Одна з найрозповсюдженіших прикмет серед духовенства та єпископату така: якщо померти в храмі біля вівтаря відразу після Причастя – душа обов’язково потрапить в Царство Небесне. А померти на Великдень – це взагалі прояв вищого благовоління до померлого. Як варіант: хвороби та навіть смерті монахів від ковіду – це їхня жертва за гріхи українського народу (а не наслідок їх власних помилок). Цим дуже зручно виправдовувати, м’яко кажучи, недосконалість власних прижиттєвих вчинків та рішень. І цією благочестивою безвідповідальністю, нажаль, просякнуто багато моментів церковного буття.
Наприклад, очільнику УПЦ МП митрополиту Онуфрію приписують таку фразу, яка дуже коротко та влучно характеризує політику цієї юрисдикції: «Церква – це корабель спасіння, і його треба триматись». Всі, хто встиг потрапити на цей корабель, мають шанс подолати всі підступи диявола. Хто не встиг – їхні проблеми. Це, як казав один зі спікерів УПЦ МП – мертві душі. Створення альтернативного корабля спасіння безблагодатне і є фактично підробкою без спасительних наслідків. Тому, до прикладу, визнання тієї ж ПЦУ – це крах теорії справжнього корабля. Думка про те, що завдяки «талановитим» лоцманам цей «корабель спасіння» може напоротись на мілину або отримати пробоїну, навіть не допускається. Адже лоцман там один – Христос, і незалежно від того, що роблять пасажири корабля, вони допливуть до кінцевого пункту призначення. Головне – нічого не чіпати, ремонтувати, перебудовувати, міняти, модернізувати. 2000 років плавало – і нехай так залишатиметься надалі.
Цю ж схему перенесено і на храмову поведінку: храм – сакральний простір, і в ньому віруючі освячуються. За межами храму лежить профанний, ворожий простір, в якому швидко втрачається отримана в храмі благодать. Сприйняття храму як wi-fi роутера надприродної присутності призводить до роздвоєння особистості віруючого, який поза храмом часто відчуває себе беззахисним та безпомічним через втрату зв’язку з Богом. А отже – «поза храмом немає спасіння».
Технологія спасіння, яку часто повторює той же митрополит Онуфрій, дуже проста – молитись, поститись, каятись та причащатись. Зрозуміло, що мова йде про храмові сповіді та Причастя, молитви під час Літургії та дотримання жорсткого чернечого посту. Правильний храм, правильний піст, правильне каяття та правильне причастя – ось і вся, на думку апологетів, сутність християнської віри.
Проте час та обставини ставлять питання про системне переосмислення як літургійного, так і позалітургійного життя (наприклад, послаблення постів для мирян, удосконалення Богослужіння та практики причащання, або частоти та якості сповіді). Це слушний момент переглянути свої пріоритети у вірі та Церкві. Але для цього треба повернутись до лінійного мислення – що, нажаль, не всім цікаво.
Коронавірус поставив нам дуже багато питань, на які сьогодні немає універсальної відповіді. Але якщо ми на них не відповімо, гарантовано отримаємо нові граблі.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/authors_columns/tderkach_column/79867/
