3
Польською мовою текст був опублікований у „Wszystko CoNajważniejsze”
Переклад українською Віта Якубовська
Малюнок: F. Clairefont / Wszystko Co Najważniejsze
Одним з-поміж багатьох напрямків понтифікату св. Йоана Павла ІІ, що часто піддається хибній інтерпретації, є його ставлення до Латинської Америки та теології визволення. Це питання сьогодні особливо важливе, тому що торкається співвідношення понтифікатів св. Йоана Павла ІІ та теперішнього Папи Франциска.
Багато хто стверджує, що св. Йоан Павло ІІ засудив теологію визволення, у той час як Папа Франциск був нею сформований. На цій підставі дехто вважає, що теперішній понтифікат є свого роду помстою теології визволення св. Йоанові Павлові ІІ. Думка абсолютно помилкова.
Одразу після свого обрання, св. Йоан Павло ІІ подався до Мексики з нагоди ІІІ Конференції Єпископатів Латинської Америки в Пуеблі. Його промови, виголошені під час цього паломництва, стали свого роду „загальноконтинентальною енциклікою”. Вони містять його послання до Латинської Америки і вимальовують головну думку та план діяльності, котрим Папа залишився вірним до кінця свого понтифікату.
Очевидно, що головною темою усіх промов була теологія визволення. Остання спирається на дві підвалини. Однією із них є тема дозрівання і розвитку всього латиноамериканського континенту та його Церкви. Латинська Америка покликана замислитись над Ісусом Христом, як Подією, котра пронизує історію та життя латиноамериканського народу. Сопричастя Церкви збагачує історію новизною Євангелії. Сопричастя творить спільноту та дає поштовх новим формам людського співжиття. Завдяки євангелізації народжуються нові народи. Подія Ісуса Христа є унікальною в історії людства (грецькою це можна би було окреслити як apaxlegomen, Боже Слово сказане єдиний раз і на завжди), тим не менше, завдяки Духові вона повторюється в історії Церкви, в житті апостолів, мучеників і святих. Тепер же ця Подія повинна повторитися в культурах та мовами народів Латинської Америки. Зустріч Події Христа з народами Латинської Америки супроводжується спрагою справедливості та поваги до людської гідності, що глибоко вкорінена в серцях експлуатованих суспільств цього континенту.
Другою підвалиною теології визволення (чи принаймні багатьох її версій) було прийняття марксистського соціального аналізу, який вважався упривілейованим інструментом для зрозуміння суспільної дійсності та управління боротьбою за визволення бідних. Наслідки такого підходу виходять далеко за межі винятково теологічних питань.
Багато хто прагне втілити в життя теологію визволення разом із стратегією „focos de guerrilla” («партизанських революційних осередків») і збройної боротьби вигаданих Че Геварою та активно втілюваних різними партизанськими рухами. Останні навіть намагалися спровокувати громадянську війну у масштабах континенту. Ряд військових переворотів, натхненних ідеологією „seguridad nacional” („національної безпеки”) спричинили падіння демократичних урядів у майже всіх (за невеликим винятком) країнах Латинської Америки. Це був готовий сценарій зіткнення циклопів. Передбачити результат було не важко: перемога авторитарних напівфашистських диктатур, озброєних та підтримуваних США, що супроводжувалася великим кровопролиттям. Якби революціонерам-партизанам все ж вдалося здобути десь гору, то вони встановили б комуністичний режим подібний до кубинського.
У Пуебло Войтила сказав і «так», і «ні». Він сказав «так» латиноамериканській теології, втіленій в історію та культуру латиноамериканського народу. Сказав «так» політиці пріоритетного вибору на користь бідних та принципі справедливості, які становлять один із найглибших фундаментів національної культури в Латинській Америці. Для Папи це "так" було очевидним. У одному із своїх віршів він описує шлях, на якому, завдяки хрещенню, племена, що перебували у конфлікті, об’єднавшись породили польський народ.
У своїй промові у Варшаві, через кілька місяців опісля, Папа скаже, що надійшов час, аби голос слов’янських народів залунав у Світлиці Народів. Якщо такий заклик добрий для слов’ян, то чому не має бути добрим для народів Латинської Америки?
Завдяки польській історії та культурі, Войтила був обізнаний з ідеєю, що Церква береже сподівання народу на відшкодування за перенесені кривди. Були також і інші, більш особисті причини, котрі схилили Войтилу прихилитися до політики пріоритетного вибору на користь бідних. Він сам колись був робітником у каменоломнях Солвей.
Одного разу він розповів мені, що коли він як молодий священник навчався у Римі, і писав свою докторську дисертацію, він часто мав можливість спостерігати, як містом проходили комуністичні робітничі демонстрації. Його товариші боялися і намагалися уникнути контакту із протестуючими. Про себе ж Папа сказав: «Я не боявся, бо знав, що у своїх серцях вони мають прагнення соціальної справедливості».
Святий Йоан Павло ІІ сказав «ні» для марксизму, як інструменту аналізу суспільних процесів. Стверджував, що на основі матеріалістичної метафізики та антропології, неможливо розвинути автентичний метод соціального аналізу.
Він вважав, що насилля не приносить справедливості і завжди був прихильником мирних методів боротьби за справедливість та права людини (таку ж позицію він займав щодо боротьби за свободу Польщі).
Йоан Павло ІІ був глибоко переконаний, що з приводу хибної антропології марксизм не може бути ані інструментом соціального аналізу, ані організаційним принципом для ефективної економіки та вільного суспільства.
Пуебла глибоко переорієнтувала Церкву Латинської Америки та зберегла її єдність. В наступних роках військові диктатури розпадалися не завдяки збройному опору, але під натиском руху за права людини, який дуже вдало очолювала Католицька Церква та св. Йоан Павло ІІ. Після зустрічі у Пуеблі багато теологів визволення розсердилися на Папу. З іншої сторони, чимало консервативних і навіть реакційних представників духовенства однобоко зінтерпретували події у Пуеблі, сприймаючи їх як цілковите засудження теології визволення.
Спершу лише відносно невелика група осіб зрозуміла істинне послання св. Йоана Павла ІІ. Серед них були визначні аргентинські представники теології народу: Лючіо Ґера, Джеральдо Фарелл, Рафаель Телло, Хуан Карлос Сканноне, Альберто Метол і… Хорхе Маріо Берґольйо. Аналізуючи драматичну історію своєї країни, вони прийшли до однаково подібних висновків і приймали активну участь у підготовці зустрічі у Пуеблі. Дехто вважає, що теологія народу це аргентинська версія теології визволення. Натомість інші трактують її як щось подібне, проте принципово відмінне.
У кожному разі, Берґольйо як архиєпископ Буенос-Айреса, очолюючи Церкву Латинської Америки на V Конференції Єпископатів Латинської Америки в Апаресіді, продовжував розвивати головне послання зустрічі у Пуеблі. Тепер він сам є Папою Католицької Церкви носячи ім’я Франциск.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/exclusive/events_people/80307/
