3
"Радіо Воскресіння", б.д.
Буває так, що на власну долю накладається історія чогось набагато більшого, коли стаєш її частиною, активним учасником і причетником. Вихід УГКЦ з підпілля відбувся за два роки до проголошення Незалежності України, у 1989 році, й почалося відродження Церкви та її інституцій. Один із таких закладів – Львівська духовна семінарія Святого духа. У 90-х-2000-х її ректором був отець Богдан Прах, а віце-ректором й, недовго, ректором – отець Святослав Шевчук, доктор богослов’я, нині Глава УГКЦ. Про ті часи у Семінарії, створення Патріаршої курії, спільну працю і багато іншого у програмі «Добра розмова» з Тарасом Бабенчуком розповідає отець Богдан Прах.
«З Блаженнішим Святославом познайомився випадково – в лютому 1995 року, у Римі, коли ми з дружиною приїхали працювати в архівах Ватикану, – розповідає отець Богдан. – Жили з ним в одному будинку, щодня зустрічалися на молитві. Що вразило тоді – постава молодого студента, тоді докторанта, зосередженого на науці і молитві. І те, що він був з України…»
Отець Богдан, який на той час був священиком Перемиської єпархії у Польщі, пояснює: контактів з духовенством власне з України, а не з діаспори, було ще дуже мало – в основному це були священики підпільної церкви. Тому так запам’ятався той молодий священик – до слова, перший студент з України, який захистив докторат у Папському університеті у Ватикані. До цього це були українці з діаспори.
«Ніколи не сподівався, що побачу його ще колись… Але у 1997 році ми з дружиною переїхали до України, бо мене було призначено ректором Львівської духовної семінарії, – згадує отець Богдан. – На той час в УГКЦ в Україні був кадровий голод – мало було священиків, які могли б взяти у свої руки виховання молодих семінаристів…»
Чому, при такій нестачі священиків-викладачів вимоги до них були особливими? Отець Богдан пояснює: важливо, щоб вихователі самі пройшли у своєму житті процес формації у семінарії. «Крім мене і отця Романа Мірчука (віце-ректор ЛДС у 1994-1999 роках; закінчив Семінарію Святого Йосафата у Вашингтоні – Ред.), фактично ніхто з викладачів не мав семінарійного виховання. Всі у недавньому минулому були підпільними священиками – чудовими, гарними, але цієї формації вони не мали, з відомих причин. Для мене, як керівника Семінарії, було важливо, щоб ті, хто виховуватиме молоде покоління священиків, сам пройшов і розумів, що означає ця формація священства як духовне й молитовне виховання. І тому ми з Блаженнішим Любомиром шукати отців, які б самі закінчили духовні семінарії. Це було складно, бо на той час можливостей здобути в Україні таку освіту фактично не було. Більшість священиків, які працювали тоді у ЛДС, закінчували семінарії за межами України. І о. Святослав, який повернувся з Риму уже як доктор богослов’я, був одним із них…»
Отець Богдан розповідає наскільки важливим для священика є те, що називається молитовною поставою, бажанням молитися – те, що він відразу зауважив ще у Римі, у студента-богослова Святослава.
«У своєму житті я зустрічав і бачив багато священиків, але небагато було осіб з такою щирою поставою до молитви. У чому це проявлялося? У ставленні до молитви не тільки і не стільки як до ритуалу, а як до особистого досвіду Бога і тих рефлексій, які він перекладав на наше життя в семінарії. Коли потрібно було приймати важкі непопулярні рішення, ми завжди це робили при глибокій зосередженій молитві. Тоді були важкі часи і багато моментів, які потребували великої відваги при прийнятті рішень, але Господь дозволив нам саме через молитву мати хорошу комунікацію і розуміння. Не пам’ятаю, щоб за час нашої співпраці між нами було якесь серйозне напруження. Були важкі розмови, але щоразу ми дякували Богові, що у тих важких часах ми змогли пройти всі випробування – і грошей не було, і будувалася нова споруда для семінарії (будівництво нового комплексу ЛДС на Хуторівці тривало з 2001 по 2005 роки – Ред.), і візит Папи Івана-Павла ІІ до України у 2000 році, і потрібна була допомога Патріаршій курії і Блаженнішому Любомиру… Але ми зуміли поєднувати обов’язки, які були у нас в семінарії, із тими додатковими завданнями, які покладала на нас Церква. Якби не було тієї глибокої щоденної, не на показ, молитви, що семінаристи дуже відчували, напевно, не було б і успіхів нашої спільної праці…»
Отець Богдан розповідає про ще один аспект і власного життя, і отця Святослава, і Духовної семінарії загалом – наукову і богословську роботу.
«Так, справжнім науковцем можна бути тільки тоді, коли живеш тим, що вивчаєш, і хочеш передати свої відкриття і здобутки іншим – у статтях, книжках чи лекціях. За великими і малими темами – він своїми, а я своїми, ми вечорами вели великі дискусії. Коли йшлося про історичні питання чи документи, які ми знаходили в архівах, чи статті, які ми з дружиною писали, ми все це часто обговорювали. Коли Святослав готувався до своїх лекцій з морального богослов’я, часто приходив до нас додому, і ми дискутували по дві-три години. Такі моменти – це була глибина, нам здавалося, що час не існує… Це давало велику духовну насолоду і радість пізнавати ті тайни, щоб вміти допомогти їх розкрити й іншим… Розумію сьогодні, наскільки нам це було потрібно…»
У Львівській духовній семінарії о. Святослав очолював Братство введення в Храм Пресвятої богородиці.
«Кожен із нас, викладачів, мав під опікою якесь братство, і у це також потрібно було вкладати багато сил і уваги, – розповідає отець Богдан. – У нас був принцип і вимога: кожен семінарист повинен проявляти активність на різних ділянках. Ми казали: нам ліниві священики непотрібні, треба бути проактивними, розвивати всі свої таланти, які можуть придатися у їхньому майбутньому служінні. Бо служіння – це фундамент душпастирської праці, і цей фундамент закладається в семінарії. Молода людина, перебуваючи у священичій формації, повинна здобути певні досвіди, вміння і знання, навчитися вчитися. І сьогодні я задоволений, як молоді священики – семінаристи часів нашого керівництва семінарією, працюють у душпастирській сфері у різних умовах і обставинах, розуміють, що сучасний світ потребує сучасних методів і підходів…»
До слова, семінаристами, які виховувалися під орудою отців Богдана Праха і Святослава Шевчука як керівників Львівської духовної семінарії, є три нинішніх єпископи – владики Степан Сус, Богдан Манишин і Григорій Комар.
Про роботу отця Святослава Шевчука у Патріаршій курії, яка на той час мала осідок у Львові, призначення його єпископом до Аргентини і обрання його Главою УГКЦ, про Блаженнішого Любомира Гузара, його рішення про відхід від активної діяльності в УГКЦ і багато іншого – можна послухати й подивитися у повному записі цієї програми:
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/80257/
