9
Відкритий православний університет св. Софії Премудрості, 27 березня 2020
Дванадцять науковців з усієї земної кулі створили документ «За життя світу», присвячений соціальному вченню Православної Церкви у сучасному світі. Один з його авторів — архідиякон Вселенського патріархату і радник Вселенського патріарха з питань довкілля о. Йоан Хриссавгіс — зробив огляд цього соціального документу, який сьогодні буде опубліковано 12 мовами, в т.ч. і українською.
Розміщуємо переклад статті о. Йоана, здійснений Лідією Лозовою.
У січні Вселенський Патріархат ухвалив соціальний документ під назвою «За життя світу», в якому сформульовано керівні принципи щодо ролі Православної Церкви – і відповідальності православних християн – у сучасному світі. У своєму схвальному листі Вселенський Патріарх Варфоломій високо оцінив роботу богословської комісії, яка підготувала цей документ, за те, що вона звернулася до «складних викликів та проблем сучасного світу, не нехтуючи при цьому позитивним потенціалом та перспективами сучасної цивілізації». Документ буде розміщено на веб-сайті Грецької православної архієпископії Америки та у квітні опублікований видавництвом Грецького коледжу Святого Хреста.
«За життя світу» – текст, що налічує близько 33.000 слів – надає корисні загальні вказівки православним християнам, які намагаються орієнтуватися серед викликів сучасності. Він починається окресленням основних контурів православного християнського світогляду і завершується на молитовній ноті — виразом надії на преображення особистості та світу. Підхід документа до критично важливих і суперечливих питань – включно з расизмом, бідністю, правами людини, біоетикою, розвитком технологій та зміною клімату – водночас і суворий, і пастирський. Документ, що є плодом роботи дванадцятьох учених з усього світу (включно з дописувачем Commonweal Девідом Бентлі Гартом), без сумніву можна назвати спільним «досягненням», як описує його у схвальному листі Вселенський Патріарх. Це відчутний результат всебічного оцінювання з боку ієрархів та повного схвалення Синодом. У передмові редактори описують проект як «складне, якщо не суперечливе» завдання. Метою було окреслити православний «етос»:
Церква не може по-справжньому йти за Христом або являти Його світові, якщо вона не поставить цю безумовну турботу про бідних і знедолених в осердя свого етичного, релігійного та духовного життя. Прагнення до соціальної справедливості та громадянської рівності – турбота про бідних, притулок для бездомних, захист слабких, гостинність до тих, хто залишив свої домівки, й допомога людям з інвалідністю – це не просто ідеал, рекомендований Церквою заради заспокоєння совісті, а необхідний засіб спасіння, незамінний шлях до єднання з Богом у Христі. Не впоратися з цими обов’язками означає підпасти під божественний осуд. (§33)
Незважаючи на широту сфери, яку охоплює документ, він без вагань пропонує гострі коментарі щодо спірних тем. Наприклад, щодо нерівності:
До числа найпоширеніших вад усіх людських суспільств – причому в сучасних розвинених країнах вона часто досягає безпрецедентного рівня досконалості й витонченості – можна зарахувати кричущу матеріальну нерівність. Часто-густо її викликає або заохочує регресивна політика оподаткування та недостатнє регулювання справедливого рівня заробітної платні. Це відповідає інтересам тих, хто досить багатий, щоб впливати на законодавство й оберігати своє багатство від вимог загального блага. (§35)
Щодо кризи, пов’язаної з біженцями:
Усюди в розвиненому світі люди стикаються з присутністю біженців та шукачів притулку, чимало з яких були допущені в чужу країну на законних підставах, а багато інших – без документів. Щодня вони бентежать сумління громадян багатших країн своєю вразливістю, злиднями й стражданнями. Це не тільки наслідок глобальної кризи, але й особистий заклик до нашої віри, до найглибших моральних основ нашого буття, наших найневідчужуваніших обов’язків. (§66)
Щодо науки:
Церква закликає вірян бути вдячними і приймати здобутки науки, навіть ті, які іноді можуть змусити їх переглянути власне розуміння історії і структури космічної реальності. Пристрасть до наукового пізнання походить з того ж джерела, що і прагнення віри якомога глибше проникнути в божественні таємниці. (§71)
«За життя світу» набуває особливого значення, якщо розглянути цей текст на тлі православної історії. Східна Церква довго ставилася до такого роду тверджень з обережністю й навіть неприязню. У певний момент своєї довгої візантійської мандрівки східне християнство перестало займатися питаннями, пов’язаними із сьогоденням, і натомість зосередилося на повторенні формул з минулого. Східна Церква вважала себе добре оснащеною для занять неземними, священними речами, тоді як земні, світські питання були доручені державі. Таке уявлення про чітко визначену роль Церкви у стосунку до ясно означеної відповідальності держави неминуче звузило східний підхід до соціальної справедливості. Питання, пов’язані з політикою й управлінням (особливо в тому, що стосується влади та корупції), або економікою й наукою (особливо щодо бідності й багатства) були або зведені до мінімуму, або зневажливо делеговані західному християнству. І Захід дійсно досяг успіху в цих сферах. Натомість головний інтерес і містичний внесок східного християнства стосувався питань особистої зрілості та духовної цілісності.
Так було не завжди. Колись Східна Церква сміливо висловлювалась на теми соціальної справедливості. Навіть поверхове прочитання таких авторів IV століття, як Григорій Богослов та Йоан Золотоуст, розкриває важливе значення соціального виміру Євангелія як у їхньому мисленні, так і в служінні. Василій Великий рішуче засуджував відгородження від світу. Будь-яка есхатологія, що заохочувала втечу від реальності, викривалась як єретична й небезпечна. Однак із часом християнський Схід почав виправдовувати звільнення від світу через наголос на чернецтві (як мовчазному заглибленні в серце) та містицизмі (як духовному зачаруванні небесним світом), що призвело до різнобічних наслідків у царинах православної есхатології, богослужіння й етосу. Навіть традиційна «віддушина» православно-християнської етики – стосунки між духовним старцем (майже виключно чоловіком) та духовним учнем – часто є способом ухиляння від турботи про універсальні принципи й підпорядкування себе особистому розсуду іншої особи.
Останнім часом православне соціальне вчення ще більше звузилось через акцент на націоналізмі як засобі виживання в часи гонінь та утисків. У такі періоди Церква інстинктивно заглиблювалася в себе, ототожнюючись з першохристиянськими мучениками і зосереджуючись на простому збереженні віри за рахунок євангелізації. Ще однією причиною того, чому православне християнство відмовилось від або не змогло виробити ясного соціального бачення, є його схильність засуджувати або відкидати все, що нагадує західне християнство.
У 2000 році Московський Патріархат опублікував «Основи соціальної концепції» — чудове, хоча й рудиментарне намагання окреслити соціальні принципи православної Церкви в Росії після тривалого періоду її пригноблення державою. Загалом цей документ був налаштований до «світу» критично, розглядаючи його як загрозу, якій слід кинути виклик і подолати. Така захисна позиція може виживати й навіть процвітати в умовах конфесійної ізоляції, але в більш екуменічному контексті вона не така дієва.
На противагу такій позиції саме зустріч з іншими традиціями та культурами, іншими гілками християнства та навіть іншими релігіями надихнула (принаймні, частково) православні Церкви в усьому світі на скликання Святого й Великого Собору на Криті 2016 року. Зустрівшись вперше за майже тисячоліття, православні патріархи й ієрархи — разом з декількома консультантами — видали офіційний декрет, а також окружне послання про «роль Православної Церкви в сучасному світі». Новий документ, що доповнює роботу Собору, можна розуміти як частину процесу його рецепції.
«За життя світу» – це плід безпрецедентної співпраці між офіційною православною ієрархією та православними вченими й богословами з вірян. Православна Церкви могла б робити ще набагато більше, щоб інформувати мирян та залучати їх до справ, що стосуються її вчення й устрою (адже в православному християнстві досі зберігається затверділе ядро клерикалізму), але цей проєкт є ознакою значного прогресу. Той факт, що Вселенський Патріарх Варфоломій доручив розробити та схвалив такий перспективний текст, є свідченням довгоочікуваного й свіжого повороту в ментальності Церкви, яка часто відчувала себе комфортно лише тоді, коли цілковито зосереджувалася на минулому. Це робота релігійної традиції, яку вже не зможе задовольнити просте виживання.
Оригінал статті англійською мовою опублікований у Commonweal Magazine.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/79456/
