0
birdinflight.com, 20 травня 2020
Ізолювавшись у Римі, монах В'ячеслав Окунь став знімати спорожнілі церкви та площі. Але потім зосередився на позначках, що залишав на вікні у своїй кімнаті, — вони нагадували про дні, проведені у карантинному усамітненні.
Італія стала однією з перших європейських країн, які відчули на собі руйнівні наслідки COVID-19. Кількість смертей перевищила 30 тисяч, морги в північних регіонах виявилися переповнені.
З кінця березня епідемія поступово пішла на спад, а 4 травня уряд почав потроху пом’якшувати карантинні заходи. Але італійці все ще відчувають, як епідемія та ізоляція безповоротно змінили життя кожного.
В'ячеслав Окунь
Український монах-єзуїт родом з Казахстану. Навчався у Львові, Кракові та Римі, зараз перебуває на навчанні у Папському біблійному інституті.
— Монастир, у якому я живу, знаходиться у двох хвилинах від Пьяцца Венеція в Римі. З початку карантину на вікні своєї кімнати я відмічав дні, проведені в ізоляції.
Цей час був досить тривожним. Без перебільшень, ситуація змінювалася щодня. Влада повідомляла про нові обмеження та сотні померлих. Інформація про смерті наздоганяла, навіть якщо не стежив за статистикою навмисно. З’явилася небезпечна «червона зона», яка поступово розширилася на всю країну. Щоб залишити будинок, потрібен був l’autocertificazione — спеціальний документ, в якому вказана причина виходу назовні.
Пам’ятаю перший день після введення послаблень: тоді я з приятелем вперше вийшов на пробіжку. Здається, після карантину в Італії спортом зайнялися навіть ті, хто ніколи цього не робив, тому що жителі більше не могли сидіти в квартирі.
За два місяці я виходив назовні три рази. Один із них для того, щоб здати кров: через пандемію в італійських лікарнях виник дефіцит донорської крові. Мені пощастило більше, ніж деяким жителям міста, тому що весь цей час я міг виходити на терасу і спілкуватися з іншими братами монастиря — щоправда, на відстані.
Два місяці без фізичного контакту з людьми даються важко — особливо італійцям, які звикли торкатися один одного при зустрічі, цілувати в щоку. Думаю, їм у цьому сенсі було важче, ніж будь-якій іншій нації.
На карантині я, як і студенти з усього світу, навчався дистанційно. Парадокс, але вільного часу стало менше. Його я витрачав в основному на розмови з близькими людьми. Це те, на що мені завжди бракувало часу до пандемії.
Коронавірус перевернув життя кожного з нас. Я повинен був провести два вінчання, а також бути на весіллі власного брата. Але майбутнє несподівано стало невизначеним. Служіння церкви пов’язане з постійним спілкуванням з людьми — несподівано воно перейшло у режим онлайн, і багато звичних речей опинилося під питанням.
У п’яту неділю після Великодня, яка цього року випала на 17 травня, християни відзначають Неділю про самарянку. У цей день читають Євангеліє від Івана, в якому Ісус каже жінці, що настане час, коли Богу будуть поклонятися «не на цій горі, не в Єрусалимі, а в Дусі та в Істині». Символічно, що це читання збіглося з карантином в Італії: віруючим людям довелося відмовитися від відвідування церкви і шукати Бога не виходячи з дому.
У тому, що пандемія збіглася з Великоднем, я не шукаю знамень. Я б ні за що не хотів, щоб це коли-небудь повторилося, але, скажімо так, добре, що цей час був. Він дозволив людям побачити, що в їхньому житті справжнє, а що зайве, чого бракує, і більше цінувати живе спілкування.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/80341/
