0
Саме в такому порядку можна схарактеризувати священника Якова Кравчука (1905–1952 рр.). Націоналіст мельниківського напрямку, агент чотирьох спецслужб, священник УАПЦ.
Про його долю можна зняти фільм, але наразі є кілька досліджень – А. Смирнова, Дм. Вєдєнєєва, В. Борщевича, О. Різниченко, В. Приходченка. Є ще «документальна» повість В. Давиденка «Святенник з абвергрупи 209», але вона містить численні неточності, якщо не сказати фальшування. Основним джерелом є чотири томи архівної кримінальної справи, а також листи отця Якова Кравчука, спогади учасників українського національно-визвольного руху періоду Другої світової війни.
Народився Яків Опанасович Кравчук 9 жовтня 1905 року на Волині, у місті Дубно. Сім’я бідна, батько – каменяр, інвалід без руки, четверо дітей. Батько, хоча і з українським прізвищем Кравчук, але писався росіянином. Нині це важко сприймати, але Волинь, потрапивши під владу Російської імперії зазнала русифікації, там навіть відкривалися відділи чорносотенців («Союз русского народа») і традиція вшанування «Козацьких могил» на полі під Берестечком йде саме від місцевого чорносотенного священника. Мама Якова, Йозефа, — полька, але симпатій ні до Польщі, ні до польської культури у нього не було взагалі.
Чого хлопець прагнув – так це вчитися. Скінчив церковно-парафіяльну школу і 1920 року, з великими зусиллями, вступив до гімназії в Дубно. Там починає цікавитися громадськими рухами, які виступають проти польської влади. Хоча розрізнення між лівими й правими політичними силами ще не робить. Спершу підпадає під вплив лівих. Зокрема радянофіла-депутата польського сейму Сергія Козицького. Під його впливом Яків створює учнівський гурток із характерною назвою «Земля і воля» (таку назву мала таємна організація лівого спрямування в Російській імперії у ХІХ столітті).
За деякий час молодіжний гурток виходить на львівських пластунів і переформатовується у «Пласт». Далі читання книжок гімназисти-пластуни не пішли, бо були арештовані польською владою. Три місяці у буцегарні, потім Яків вийшов під заставу. На суді хлопців захищали українські адвокати-націоналісти, зокрема, батько Романа Шухевича.
Перебуваючи в скрутному матеріальному становищі, хлопець звертається по допомогу до монастиря, але безрезультатно. Тоді вирішує перейти кордон із СРСР. Попри образ героїчного радянського прикордонника Каракуцу й Смоліна, які не сплять і охороняють «неба чистого блакить», хлопець без пригод перетинає кордон і заглиблюється на півсотні кілометрів вглиб СРСР, до Старокостянтинова, а там йде до міліції «здаватися». Тоді побутував міф, що якщо відійти від радянського кордону на п’ятдесят кілометрів, то за перетин кордону вже не каратимуть. Обшукавши й допитавши, хлопця і разом з ним ще більше десятка таких самих порушників гепеушники відправляють назад, через польський кордон. Звісно, не повідомляючи польську сторону. Тут вже нарешті прокинулися польські прикордонники. Хлопця затримали й відправили на місяць у в’язницю до Острога.
1928 року Яків екстерном закінчує гімназію і чотири роки ніде не може поступити вчитися. 1932 року, переглядаючи газету, прочитав оголошення щодо набору на навчання у православному богословському інституті в Парижі. Подав документи – і отримав запрошення на навчання, та ще й за кошт інституту (Давиденко помилково вказує Сорбонну [2, с. 16]). Яків Кравчук переїздить до Парижу.
Інститут, у якому він вчиться – пізніше відома у православному світі Свято-Сергіївська духовна академія при Сергіївському подвір’ї. Заклад належав до Російської «євлогіанської» Церкви, що підпорядковувалася Константинопольському Патріархові. Ректор – сам владика Євлогій Георгієвський. При інституті була хороша бібліотека, Служба Божа у церкві та спів спиралися на суворі російські монастирські традиції, введені тут владикою Веніаміном Федченковим. Серед викладачів Якова – о. Сергій Булгаков, російський релігійний філософ, який розробляв вчення про Софію – Премудрість Божу. Хлопець з Волині отримує можливість подорожувати на зустрічі студентів-богословів до Лондону, Берліну, Риму, Кракова.
Скінчивши інститут, Яків з «євлогіанської» переходить до Церкви «патріаршої», Московського патріархату. Їде до столиці Литви, міста Ковно (Каунас), де знаходилася резиденція митрополита Віленського і Литовського Єлевферія Богоявленського – керівника московських парафій Європи. Владика висвячує його на священника. Тепер вже отець Яків повертається до Парижу й отримує місце священника в російській православній церкві Трьох Святителів.
Церква ця постала 1931 року завдяки старанням владики Веніаміна Федченкова. Владика Веніамін – постать колоритна. Єпископ «з народу» — він перебував у таборі «білих», співпрацював із бароном Петром Врангелем, активно виступав проти української автокефалії. Емігрував, розбудовував церкви в Європі, зокрема і в Парижі. Потім перейшов на прорадянські позиції, від владики Євлогія – до Московського патріархату. Церква Трьох Святителів розташувалася в підвалі гаража велосипедної фабрики. З часом її розбудували, вона мала два престоли (Трьох Святителів та святого Тихона Задонського). Служили за східним та західним православними обрядами. Настоятелем церкви за часів отця Якова був духівник майбутнього митрополита Сурозького Антонія (а тоді Андрія) Блума – архимандрит Афанасій Нечаєв. Із храмом були пов’язані такі відомі російські релігійні філософи як Микола Бердяєв та Володимир Лосський.
Проте отець Яків залишається абсолютно чужим як російській еміграції, так і духовним та філософським пошукам московського православ’я. Ще під час навчання в Парижі він входить в коло еміграції української. 1935 року в російській церкві знайомиться із українкою з Берестейщини, Ніною Мартинюк. Її батько був знайомий із племінником Лесі Українки, відомим в майбутньому письменником Юрієм Косачем. Разом вони вітрини мили в паризьких крамницях. 1937 року отець Яків та Ніна Мартинюк одружилися. В Парижі також жила землячка – вчителька, дочка священника, родом з-під Дубна – Олександра Шумовська-Гораін. Належала до кола української націоналістичної еміграції ОУН, яка пізніше оформилася в мельниківський напрямок. Яків починає вивчати націоналістичну літературу, знайомиться із такими діячами ОУН як Омелян Сеник-Грибівський, Микола Сціборський, Євген Онацький, Володимир Мартинець та інші. Націоналісти й самі зацікавилися молодим священником. Адже на весь Париж українських православних душпастирів із вищою освітою було всього двоє – отець Яків та 52-х річний Іларіон Бриндзан. Саме 1937-й отець Яків називає роком, коли у нього сформувалися націоналістичні погляди. «У своїх переконаннях та політичних поглядах я підтримував рух українських націоналістів мельниківського напряму» [1, т. 1, с. 8]. І саме цього року він вперше стикається зі спецслужбами. Звертається у справах громадянства до польського посольства, а там йому пропонують стати агентом польської розвідки – «офензиви» («двуйки»). Отримувати кошти і повідомляти про те, що робиться в ОУН. Отець Яків пропозицію приймає і стає агентом із псевдом «Дмітрієв». Але працює він на… ОУН. Бо одразу ж розповів її чільним представникам про те, що працює на «офензиву», а вони почали подавати полякам через Кравчука дезінформацію.
1938 року отця Якова посилають із місією до Прнявору (Боснія) – навертати місцевих греко-католиків на московське православ’я. У Прняворі була впливова українська громада, яка заснувала першу в Боснії українську читальню. Наступного року до отця Якова приїздить дружина. Оскільки були проблеми із виїздом, виїхала за документами сестри.
1940 року отця Якова переводять до Бєлграду. Там він активно включається в українське життя, співпрацює в редколегії журналу «За Україну!», бере участь у спробі формування українського військового підрозділу. Така діяльність наражається на незадоволення місцевих монархістів, отця Якова арештовують, потім звільняють і він виїжджає на Холмщину, яка на той час вже була захоплена німцями. Тут було створено Українську церковну раду, яка домагалася українізації місцевої православної церкви. З Московським патріархатом отець Яків пориває й отримує призначення спершу у селі в двадцяти кілометрах від Томашева-Любельського, а потім – місце настоятеля в Миколаївській церкві самого Томашева. За вказівкою єпархіального керівництва Холмщини увійшов до ревізійної комісії УДК (Український допомоговий комітет).
Проповіді отця Якова були, як сам він стверджує, націоналістичними за змістом. Жодної з них нині невідомо, тому важко сказати скільки там було теології, а скільки ідеології. Але до ОУН отець Яків ніколи не належав, хоча за поглядами та зв’язками визначав себе як мельниківця. На слідстві він пояснював свій позаорганізаційний статус по-різному. Тим, що як священник не мав права належати до політичних організацій. Тим, що парафіяни-бандерівці припинили б ходити до церкви і він втратив на коштах. Тим, що остерігався фізичної розправи.
1941 року тривала підготовка до німецько-радянської війни. І бандерівці, і мельниківці розглядали цю подію як можливість відновлення української державності. Готувалися збройні підрозділи («Роланд», «Нахтігаль»), а також пропагандивні відділи – «похідні групи». Останні мали просуватися разом із німцями, вести на зайнятих територіях агітацію проти більшовиків та за українську державність, виявляти симпатиків українських націоналістів, зокрема, вцілілих учасників Перших визвольних змагань та формувати місцеві органи адміністрації із проукраїнськи налаштованих осіб. До задач «похідних груп» (а вони були як мельниківські, так і бандерівські), входило й сприяння відкриттю українських церков. До однієї з таких груп на посаду перекладача увійшов і отець Яків Кравчук. Вона мала назву «Зондеркоманда», підпорядковувалася німецькому відділу пропаганди, мала мішаний, німецько-український склад. Українці, члени команди, мали підпорядковуватися як німецькому командуванню, так і власним зверхникам ОУН. Як свідчив на допиті отець Яків, до задач церковного відділу входило: «виявляти наявність віруючих, як глибоко проникла серед мас населення антирелігійна пропаганда, що проводилася Радянською владою, виявляти церкви, священників та інших служителів культів і в підсумку організовувати відкриття церков та керувати їхньою роботою» [1, т. 1, с. 43].
«Зондеркоманда» просувається на схід, вступаючи до населених пунктів на другий день після заняття їх німецькими підрозділами. Рухається маршрутом: Грубешів – Володимир-Волинський – Дубно – Кременець – Ямпіль – Шепетівка – Житомир – Київ – Полтава – Харків. На початку вересня, у Житомирі, отець Яків мав зустріч із Романом Шухевичем, тоді ще керівником «Нахтігалю», і брав участь у перемовинах майбутнього керівника УПА із німцями в якості перекладача. Так що відомий епізод з фільму «Нескорений», де Роман Шухевич напряму спілкується із німцями – не відповідає істині, була ще й третя особа. Шухевич-«Чупринка» пропонував перекинути курінь «Нахтігаль» за лінію фронту для розгортання українського самостійницького партизанського руху. Німці, однак, на це не погодилися. Можливо саме під час цієї розмови отець Яків доходить думки, що майбутній уряд України має бути коаліційним – з представників ОУН, ОУН(р) та екзильного уряду УНР.
За цей час функції групи змінюються. Окрім пропаганди вона починає займатися вербуванням військовополонених у нацистські агенти й диверсанти, їхнім інструктажем та перекиданням у вороже запілля. Завербовані мали проводити антибільшовицьку пропаганду, здійснювати дрібні диверсії, а деякі – і виконувати функції, як нині кажуть – ДРГ (диверсійно-розвідувальна група). Отець Яків Кравчук бере в цьому всьому безпосередню участь. У Харкові група змінює назву. Тепер вона – «Абвергрупа-204», тобто підпорядковується німецькій військовій розвідці адмірала Вільгельма Канаріса. Чи виконував у групі отець Яків функції капелана – відомостей немає. Слід зазначити, що ставлення до капеланів нацистського режиму варіювалося між ворожістю й терпінням, але аж ніяк не сприянням. У складі групи отець Яків пройшов до міста Калач, неподалік Сталінграду й отримав три німецькі нагороди (дві медалі та бронзовий Хрест воєнних заслуг).
На шляху просування отець Яків звітує про свою церковну діяльність владиці Іларіону Огієнку. Він утворює церковну громаду і править Службу Божу у Ямполі, в приміщенні колишньої школи, бо священників у місті не знайшлося. Засновує церкву у Шепетівці. У Житомирі знаходить священників, проповідує, створює вісім громад як у місті, так і поблизьких селах. У Києві знайомиться із церковним життям, яке активізується в різних формах. Негативно відгукується про греко-католиків та протестантів. Проповідує у Полтаві. Прибувши до Харкова, розгорнув тут найактивнішу діяльність і як націоналіст-мельниківець, і як розвідник, і як священник-місіонер. Він бере учать у створенні тут осередку ОУН. В грудні 1941 року, як священник, заприсяжує його перших членів у театрі імені Тараса Шевченка. За його участі відкривають Трьохсвятительську (так звану «Гольдбергівську») церкву. Організовано релігійний відділ міської управи (голова Гаврило Лебединський [4, с. 32]), а потім Харківську єпархіальну управу, яку очолив митрополит Феофіл Булдовський. Секретарем митрополита став Василь Потієнко (за часів УАПЦ 1920-х років – голова Всеукраїнської православної церковної ради). Членами єпархіальної ради стали: протоєрей Олександр Єзерський, протоєрей Микола Васьківський, протопресвітер Олександр Кривомаз (гестапівський агент) та кілька активних мирян. Єпархіальне управління саме займалося відкриттям церков та звітувало о. Якову, а він передавав звіти архиєпископу Іларіону Огієнку.
У спогадах харків’янки Оксани Соловей описується випадок, який характеризує стосунки між християнством та націоналізмом тих часів. Мали правити панахиду за Симоном Петлюрою. Дівчата вагалися що почепити вище – портрет чи хрест. Вирішили почепити хреста. Коли прийшов отець Яків, він зняв портрета і почепив його над хрестом, сказавши: «Як не буде Україна вище, то нема чого й службу служити» [3 ,с. 26]. Ситуація знакова. Коли християнство поступається місцем нації, державі, класу – воно перетворюється на ідеологічний інструмент та етнографічну особливість. Хрест таки має бути вище. І це розумів Митрополит Феофіл Булдовський, який обстоював пріоритет хреста над усім і закидав Василеві Потієнку, що їм потрібна спершу Україна, а вже потім Христос.
Додому приїздив на Різдво, 1941 й 1942 року, в цивільному, а 1943 року – на Великдень, вже в однострої, як «перекладач в офіцерському званні».
1942 року, із втратою німцями Харкова, «Абвергрупа-204» переміщується до Києва, де отець Яків арештований гестапо. Останнє цікавилося ОУН. Після нетривалого перебування у в’язниці отримує від командування відпустку і їде додому. На військову службу повернувся вже 1943 року. «Абвергрупа-204» на той час опинилася у Львові. Отця Якова переводять до іншого підрозділу – «Абвергрупи-220». Остання мала займатися УПА. УПА в цей час вступала у бої з німецькими підрозділами або роззброювала їх. Отець Яків отримує завдання знайти вихід на УПА для ведення переговорів між повстанцями й німцями. Через архієпископа Іларіона Кравчук виходить на львів’янина, який був зв’язаний із УПА. Вимога німців – припинити напади на німецькі військові підрозділи. Вимога повстанців – звільнення з ув’язнення Степана Бандери, Андрія Мельника й Тараса Бульби-Боровця, а також надання озброєння. В обмін на це упівці погоджувалися припинити напади на підрозділи вермахту, залишивши, проте, за собою право нападу на війська СС та співробітників гестапо. Німці погодилися.
22 червня 1944 року у Львові отець Яків зазнав нападу. Пострілами він був поранений і опинився в шпиталі. Нападники залишилися невідомими, але священник підозрював у нападі гестапівців. Після одужання продовжує службу до лютого 1945 року, коли знов на деякий час був арештований гестапо.
Після поразки Німеччини опинився у таборі «Ді-Пі» — «переміщених осіб». Спершу в Аугсбурзі, де організував у таборі церкву і почав служити як священник. За якийсь час американці переводять українців до іншого табору – в Новому Ульмі (Ной-Ульм). Тут отець Яків також організовує церкву і одночасно викладає у таборовій гімназії Закон Божий, німецьку та латинську мови. Як священник підпорядковувався архиєпископу УАПЦ Михаїлу Хорошому з осідком в Мюнхені. З 1945 року отець Яків – член Центрального представництва української еміграції в Німеччині.
27 серпня 1947 року його переводять до табору «Шляйсгайм» у Мюнхені. Тут він також працює викладачем Закону Божого та лектором богословської академії Українського вільного університету. Спілкується тут із членом Проводу ОУН Леонідом Білецьким, членом Баварського крайового проводу Нагірняком, членом ЗП УГВР Неїло-Палієм, зв’язковим від Андрія Мельника із ЗП УГВР Андрієм Новицьким, редактором газети «Неділя» Геннадієм Которовичем, Уласом Самчуком, Євгеном Маланюком, протоєреєм Палладієм Дубицьким, генералом Миколою Капустянським, редактором офіційного листка «Бюлетень української служби інформації» Зеноном Пеленським тощо. Розглядає як варіанти виїзд до Англії та Франції, де міг би займатися душпастирською працею. Але на нього виходить такий собі Домбровський, який представився генералом Армії УНР і запропонував працювати на американську розвідку. У випадку незгоди отця Якова могли видати як агента – або американцям як нібито агента радянського, або СРСР як агента німецького. Отець Яків мав приїхати в Україну й відправити листа на умовлену адресу. Після цього до нього на зв'язок прийде американський агент.
Отець Яків звертається до радянської комісії з репатріації щодо повернення в Україну, проте йому відмовляють з огляду на те, що він ніколи не був громадянином СРСР і пропонують подати документи на прийняття громадянства. В цей час у таборі проти отця Якова складається змова і він звертається до радянської комісії за захистом. Його відправляють на збірний пункт і вивозять до Бранденбургу, в радянську зону окупації. За двадцять днів до нього прибувають також дружина з чотирма дітьми та теща.
1948 року отець Яків переїздить у Дубно, за якийсь час туди ж приїжджають і його близькі. 31 серпня він був арештований МГБ як німецький та американський агент. Допити, зокрема нічні, і 6 липня 1949 року він був залучений вже до четвертої спецслужби, цього разу радянської, як секретний співробітник («сексот»), який мав працювати проти українського підпілля.
Спершу був священником в районі Здолбунова, потім – в глухому селі Дроздні Ковельського району Волині. Дружині казав, що працює на МГБ, щось вечорами писав. Хоч і священник, але курив. Дружина сварила і він йшов курити на вулицю, а вона переглядала те, що писав чоловік. Мала підозру, що розповіді про МГБ – то вигадка, а писав коханці. Проте в листах чоловіка дійсно був звіт про українське підпілля, у зборах якого він брав участь. Проте дружина знала, що це вигадка. Того дня, якого отець Яків нібито був на зборах підпілля – він був вдома. Зауважила чоловікові щодо вигадок чекістам, але той відповів, що не її справа.
29 січня 1951 року отець Яків був вкотре арештований. Листи від американців писав сам до себе, із українським підпіллям не зв’язався і події у звітах вигадував, а поставленні чекістами завдання не виконував. Під час обшуку вилучено, окрім колодок німецьких нагород, «націоналістичну» літературу – А. Кащенко «З Дніпра на Дунай», А. Кащенко «Під Корсунем», М. Терлецький «Всесвітня історія. Нові віки», Т. Шевченко «На чужині. Вибір з творів». Книжки вивіз із собою з еміграції. Жодної богословської літератури не вилучено.
9 листопада 1951 року відбулося закрите судове засідання Київського військового трибуналу. Отець Яків вину визнав. Сказав, що переглянув свої погляди і просить не позбавляти життя, бо хоче спокутувати провину.
Роль радянського адвоката на суді була суто декоративна: «У мене немає підстав оскаржувати доведеність обвинувачення, наданого підсудному Кравчуку за статтями 54-4, 54-6 ч. 1 та 54-11 КК УРСР. Я лише прошу суд врахувати щиросерде зізнання підсудним своєї вини, врахувати обставини, серед яких ріс і виховувався Ковальчук [так у тексті – В. Т.] і не позбавляти його життя» (Т. 4, с. 297).
Наступного дня, 10 листопада 1951 року було винесено вирок – розстріл з конфіскацією всього майна. Також вказувалося, що засуджений на смерть мав сплатити… 400 рублів – адвокату. Останній на суді нічого притомного не зробив, а після суду лише допоміг написати касаційну скаргу, яку було вирішено залишити без задоволення.
30 січня 1952 року священник Яків Кравчук був розстріляний у Києві. Рідних отця Якова сучасним дослідникам знайти не вдалося. Відомо, що на 1967 рік один із синів мешкав у Сімферополі і подавав до КГБ запит щодо батька.
Така історія націоналіста й агента. Хто був його духівником, якими були його сумніви та сподівання щодо Христа – невідомо. На суді це вже цілковито зламана людина. Навіть дружина, яка подарувала йому чотирьох дітей, свідчила проти нього. Після війни, з Німеччини, він писав до брата в Дубно, що хоче кістки свої скласти на батьківщині. Тоді йому ще не було й п’ятдесяти. Ні він сам, ні його дружина нічого не згадують про молитви, парафіян, Служби Божі, каянників в останній період життя на Волині. Хоча ще за часів війни отець Яків писав: «Нині Україна вимагає від свого духовенства далеко більше ніж ограничення себе виконанням богослужб і требів. Єпископ і священик у першу чергу мусять бути слугами народу в повному значенні того слова, але не лише слугами, а вчителями, порадниками, заступниками, суспільниками. Церква мусить охопити всі ділянки життя, впливати на нього, кермувати ним» [5, с. 115]. Слова, актуальні й нині.
Джерела та використана література
Єрей В’ячеслав Труш, настоятель Преображенської парафії міста Лозова Харківської області, науковий співробітник Лозівського краєзнавчого музею
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/studios/studies_of_religions/78609/
