0
Взаємодія державних інститутів, Церкви та громадянського суспільства багато в чому визначають і будуть визначати майбутній образ нашої країни. Нині тут зберігається чимало проблем, що витікають із нашої історичної минувшини, а також створених уже нами самими та настирливо нав’язуваних нам зовні. З історією, як відомо, ми нічого або майже нічого зробити не можемо, зовнішні чинники нам також непідвладні, відтак залишається покладатися на зміни, що залежать від нас самих, за умови, що ми хочемо бути самі собою, а не імітувати свою незалежність, насправді прагнучи залишатися під патронатом та управлінням глобальних гравців. В цьому сенсі ключовою проблемою для України був і залишається пошук розв’язок міжправославних протиріч, які у нашій історії ніколи не вщухали, а лише час від часу набували латентних форм.
Нині, коли наша держава входить у вік зрілості, настає час чітко окреслити ці протиріччя та визначитися із основними напрямками і засобами їх розв’язання. Домінантно православні країни, а відтак і їхні державні інституції, ніколи не стояли осторонь долі своїх Православних Церков. Історія дає нам безліч прикладів блокового зв’язку між ними. Держава допомагала зміцненню своєї Церкви, а та, у свою чергу, здобувши статус автокефальної, відігравала роль атрибутивної ознаки цієї держави, у такий спосіб зміцнюючи її.
Така обопільна зацікавленість Церкви і держави є загальновизнаною, однак при цьому залишається відкритою проблему лідерства у процесі їхньої співпраці. У більшості відомих з історії випадків, держава виступала у ролі ініціатора змін, що вели до зміцнення взаємовигідної державно-церковної співпраці. У наших обставинах Українська держава також повинна була б виступити провідним чинником змін у православному середовищі країни. Вона власне це вже частково зробила, взявши участь у забезпеченні отримання Томосу частиною православних українців, яких штучно десятиліттями утримували поза спілкуванням з рештою православного світу.
Наступним завданням держави повинно було б стати сприяння обом українським Православним Церквам у творенні єдиної помісної Православної Церкви України. Для початку держава повинна була б узяти на себе місію організації діалогу між обома Церквами на основі виявлення і актуалізації важливих для нашої держави, обох Церков та українського суспільства, проблем.
Важко не погодитися зі словами о. Георгія Коваленка, котрий закликає усіх «розплющити очі і побачити, що в Україні є дві юридично українські і канонічно православні Церкви-юрисдикції. Це реальність яку мають прийняти і з якої мають виходити у баченні майбутнього обидві Церкви. Взаємне визнання і відмова від політики «злиття і поглинання» є важливою передумовою для успішного діалогу і початку співпраці».
Констатоване у наведеній цитаті насправді є лише початком довгої і важкої роботи для зближення позицій двох Церков. Тут слід поставити питання по-іншому – чому власне ми повинні підтримувати існування двох Православних Церков на території одного етносу? Це було б достойною метою, якби ми з самого початку визнали, що до складу України входять кілька православних етносів, як це було, наприклад, у колишніх Югославії чи СРСР. В іншому ж випадку ми повторюємо імперське бачення проблем РПЦ чи СПЦ. Справа в тому, що ідея дроблення України на основі православного церковного поділу вже не раз застосовувалася нашими недругами. Вона пропонувалася і мені, як представнику Українського уряду, у переговорах між РПЦ та Вселенською патріархією на початку нульових років. Тоді ще митрополит Смоленський і Калінінградський Кирило (нині патріарх Московський і всієї Русі) пропонував мені вести справу до утворення православної автокефалії лише у рамках Західної України, що дало б можливість, з одного боку, повністю підпорядкувати РПЦ решту території України, а з другого – у її західній частині організувати нову хвилю опору греко-католикам, та утворити невеличку Православну Церкву. Однак і те, і друге було абсолютно неприйнятним для України.
Тому співіснування на території нашої держави двох Православних Церков у стратегічній перспективі є неприпустимим. А от їхню легітимізацію в еклезіологічному сенсі саме і слід розцінювати як основу діалогу та співпраці, що згодом повинна привести до об’єднання. Власне це мало б відбутися на відомому Об’єднавчому соборі, проведеному у Св. Софії Вселенським Патріархом. І якби не нічим не виправданий поспіх тодішньої влади, об’єднання навколо ідеї єдиної помісної Православної Церкви набуло б зовсім іншого характеру і масштабу та призвело б до зовсім інших наслідків. Арифметичні розрахунки щодо можливих результатів цього собору є очевидними, однак цьому завадило чисте політиканство, що ніяк не дорівнює справжній політиці.
З часу Об’єднавчого собору пройшло не так багато часу, однак уже сьогодні видно симптоматичні зміни, що відбуваються у православному середовищі України, результатом яких стануть не лише визнання Православної Церкви України та визначення церковно-правового статусу Української Православної Церкви як невід’ємної складової частини РПЦ з особливими правами які, однак, не дорівнюють статусу автономної церкви. Зближення ж цих Церков є також абсолютно прогнозованим і невідворотнім, як і єдність української нації.
Такому невідворотному результату, який настане з тією ж обов’язковістю, з якою щодня настає ранок, незалежно від того проспав свій час, чи вчасно проспівав півень, сьогодні заважають як із-за кордону, так і всередині країни. Особливо жаль того, що йому протидіють високі українські державні чинники, які поки-що так і не зрозуміли чинниками якої держави вони є і якій державі вони повинні служити. Однак усе це минуще, а треба дивитися у майбутнє, бо воно нікого не омине і з кожного строго запитає.
Як можуть зблизитися дві православні українські Церкви? Гадаю, що питання миротворчості щодо російсько-української війни, як це визначає у згадуваному вже матеріалі отець Георгій Коваленко, не є наразі тим полем, на якому наші Православні Церкви можуть швидко порозумітися. Їхні погляди на цю трагедію українського народу є радикально протилежними. Помітного зближення тут поки-що бути не може, і ніхто не здатен його забезпечити у найближчій перспективі.
Саме з цих причин медіаторські зусилля держави у справі зближення двох українських Православних Церков набувають особливої ваги. Для реалізації державної політики в галузі церковного життя потрібен раціональний владний механізм, яким може стати щойно створена Служба з питань свободи совісті та етнополітики. Найближчим її завданням повинно стати забезпечення однакового застосування законів, що стосуються державної регламентації діяльності релігійних організацій. З цією метою новостворений центральний орган виконавчої влади повинен, як мінімум впливати на формування кадрів на місцях, мати можливість ці кадри підбирати та навчати і ставити на посади в обласних держадміністраціях за погодженням з керівництвом відповідних ОДА.
Наступний момент, на який повинна була б звертати увагу держава, це добре проаналізувати процеси, що відбуваються в українському православ’ї після отримання Томосу, з метою забезпечення ефективності механізму зміни юрисдикції православними українцями. Держава повинна була б визначитися і з проблемним законом щодо переіменування УПЦ, що є складовою Московського патріархату. Нині вже очевидно, що таке переіменування не дасть очікуваного ефекту для росту симпатій віруючих до ПЦУ, так само як і спроби утворення нового УПЦ Київського Патріархату не нанесе ПЦУ помітних збитків. Вся ця історія із спробою переіменування УПЦ (МП) швидше за все закінчиться черговим рекордом тривалості розгляду закону №5309 у Конституційному Суді України, який може перевершити по часу розгляд КСУ сумнівного закону про очищення влади, щодо якого Конституційний Суд очевидно вирішив доконечно визначитися лише тоді, коли помре остання людина, яка підпала під його дію.
В ситуації жорсткого конфлікту між двома українськими Православними Церквами, державі слід було б також зробити спробу ліквідації (принаймні частково) економічної основи цього протистояння. Для цього державі потрібно створити за власні кошти, а згодом передати у спільне управління, скажімо Всеукраїнської Ради Церков, велике і сучасне підприємство з виготовлення церковного начиння. Нині, навіть за умови масового виготовлення технологічно простих речей (свічок, священничого одягу і т. ін.) в Україні, наші православні щороку вивозять у формі «чорного», «сірого» та іншого «налу» до Росії десятки мільйонів доларів, фінансово підтримуючи РПЦ та створюючи на відомому церковному підприємстві «Софріно» нові робочі місця та забезпечуючи безкінечні нерозривні економічні зв’язки православних українців з РПЦ.
Плодами роботи такого підприємства могло б скористатися близько 20 тисяч парафій двох Православних Церков та УГКЦ. Для його організації можна було б використати одне з пустуючих приміщень, розташованих навколо Києва. Частина прибутку від його роботи згодом відходила б державі, а сам проект міг би розглядатися в рамках обіцянок нинішньої влади щодо відродження української промисловості.
Медіаторська діяльність держави повинна була б проявлятися і у забезпеченні спільного поля соціально значущої діяльності українських Православних Церков. Чому б державі не виступити ініціатором, скажімо, здійснення спільного перекладу силами цих Церков Біблії та богослужбової літератури сучасною українською мовою.
За умови мінімальної, у першу чергу організаційної допомоги держави, Церкви було б легко сподвигнути, скажімо, на упорядкування кладовищ, що знаходяться здебільшого у жахливо-занедбаному стані, участь у відродженні поруйнованої вщент горе-реформаторами позашкільної освіти тощо. Церкви також природньо тяжіють до участі у розв’язанні екологічних проблем, проблем сім’ї, турботи про людей похилого віку і т. ін. Адже нам треба чимось замістити «комуністичні суботники» та «тимурівські бригади». Це б єднало українське суспільство, одночасно уводячи до складу суспільних еліт духовенство, яке вже фактично давно влилося в склад української інтелігенції.
На жаль, Наддніпрянщина, а тим більше Схід і Південь України, не мають стійкої історичної традиції суспільної активності Православної Церкви, оскільки РПЦ в Україні завжди була орієнтована на фрагментацію українського суспільства, а не на його єднання. Натомість маємо чудові приклади Галичини, Закарпаття та Буковини де, особливо починаючи з другої половини XIХ ст. і аж до заборони УГКЦ, ця Церква відігравала тут роль стрижня місцевого українства в умовах іноземного панування. Нині історично укорінені форми реалізації своєї соціальної активності греко-католиками швидко відроджуються і процвітають. Добре помітні вони і за кордоном у місцях компактного проживання українців, які походять із Західної України. Підтримка державою таких ініціатив серед православних обох Церков і могла б стати тією формою «зшивання» країни, про яку так люблять поговорити наші політики.
Крім цього, Церква як суспільний інститут з допомогою держави мала би брати більш активну участь у тих перетвореннях, які пов’язані із реформами економіки, земельних відносин, освіти, науки, медицини тощо. Нині ж можна стверджувати, що більш-менш повноцінні рефлексії на пропоновані суспільству зміни, демонструє лише УГКЦ.
У свою чергу лідерам Церков слід подумати і над інституалізацією політичної сили, що могла б виступити прямим лобістом релігійних цінностей у політиці, суспільних відносинах, подоланні корупції, боротьбі з т. з. «новим гендером» тощо. Це не політизувало б релігійне середовище, але дало б змогу прямо впливати на образ України майбутнього.
Розв’язання цих та інших проблем на часі, однак за умови, що керівництво Української держави є українським за своєю сутністю, а церковне священноначалля є справжніми духовними пастирями свого народу.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/open_theme/79962/
