0"Збруч", 05 січня 2020
Популістам і націоналістам енергії додає те, що приходить зсередини, з історії Церкви – "католицизм без християнства".
Дорогі друзі з "Tygodnika Powszechnego", – для мене велика честь, що я був долучений вами в число лауреатів Медалі Святого Юрія.
Історія зла, на жаль, не закінчилася тридцять років тому падінням комунізму. Найбільшим злом є не те, що до нас приходить ззовні, справжнім злом є те, яке ми чинимо самі, з яким ми співпрацюємо, якому поступаємось, яке замовчуємо.
Християнська духовність хреста вчить нас такого ставлення, щоб те, що приходить ззовні – страждання, – змінити. Значно складніше, однак, розпізнати і здолати зло, яке є в нас самих. Чеський християнський поет і довголітній в'язень комунізму Ян Заградничек написав: "Мій друже, мій брате (...), той, хто піде і замалює світ огидним кольором ненависті, осквернить так само наше серце, як і своє".
Ми чуємо, що на місце комуністичного терору приходить диктатура гомосексуалізму, який є чумою наших часів. Боюся, що таке твердження порівнює непорівняльне. Небезпечне зло, що входить у звільнений після комуністичної ідеології простір, – це радше популізм, націоналізм і ксенофобія. Це є справжньою смертоносною чумою не тільки посткомуністичного світу, це є справжньою загрозою свободи і демократії, це є серйозною загрозою великого проєкту Об'єднаної Європи.
Ми, християни, повинні серйозним чином запитати себе, чи проти цього дракона – зла – ми боремося з достатньою мужністю і мудрістю. В нашій католицькій спадщині є щось такого, що власне цьому небезпечному злу додає поживи, сили і енергії. Щось, що популістам і націоналістам дозволяє зловживати християнськими символами і риторикою. Щось, що і пастирів Церкви осліплює настільки, що замість проявити пророчу відвагу протесту проти демагогів, вони радше дають себе заманити до співпраці з ними, хоч при цьому ризикують втратою морального авторитету Церкви і, очевидно, молоду генерацію викидають з Церкви чи відштовхують від Церкви.
Коли я бачив у Варшаві натовпи, що викрикують антисемітські гасла і разом з тим співають: "Ми хочемо Бога", то мусив собі поставити питання, якого бога ці люди хочуть. Бо це не був Бог, якого Ісус називав своїм Батьком.
Те, що додає енергії популістам і націоналістам, приходить іззовні, з історії Церкви, – це "католицизм без християнства". Католицизм як система авторитарного, закостенілого мислення і поведінки. У якому нема жодного простору для свободи Євангелія. Для Ісусової милосердної любові і солідарності з людьми, що живуть на марґінесі.
Цей католицизм є протилежністю правдивого католицтва, щедрої, екуменічної відкритості і гостинності. Якщо в наших рядах і всередині наших сердець ми направду не опануємо спокусу цього зла – остерігаймося демонізувати оті інші. Ісус називав духовну пиху властителів правди "напоєм фарисеїв", а папа Франціск називає це клерикалізмом.
Нинішня ситуація католицької Церкви разюче нагадує її стан напередодні великої західної схизми. У наші часи вірогідність Церкви похитнула хвиля виявлених сексуальних зловживань, а також психологічні і духовні маніпуляції з боку кліру. Зло проявилося у такому розмірі, про який ніхто не мав належного уявлення. Здається мені, що випадки сексуального насильства починають відігравати таку саму роль, яку відіграв скандал торгівлі індульгенціями в середньовіччі.
Тоді також багато хто усвідомив глибші коріння тодішнього скандалу: поєднання Церкви зі світом влади і багатства та віддалення від Євангелія. Оскільки церковні авторитети тодішної доби вчасно не розпізнали необхідності реформ, то дійшло до схизми, до розколу, який трагічно зашкодив вірогідності обох гілок християнства. Це стало однією з причин секуляризації Європи.
Нині Церква ділиться на тих, які разом із Франціском бачать ключ до вирішення в тому, щоб старатися вийти за рамки клерикалізму, і на тих, які недооцінюють серйозність цих старань. А у випадках сексуального насильства хочуть бачити тільки деморалізацію окремих осіб і бояться структурних змін. Їм здається, що теперішня буря промине і ми повернемося до попереднього стану.
Це є велика і небезпечна ілюзія. Бездіяльність може вести не тільки до розколу всередині Церкви, але і до втрати вірогідності самого християнства.
Але і табір тих, які закликають реформуватися, мусить усвідомити собі певну небезпеку, яка полягає у спокусі сподіватися тільки на реформи церковних структур. Очевидно, що ці реформи необхідні, але – як часто підкреслює папа Франціск – вони можуть принести добрі плоди тільки тоді, коли це будуть плоди глибокої духовної реформи, реального піклування про духовне пізнання, контемплятивного відчитування знамень часу. І коли буде творче, нове і глибше розуміння Ісусової і Павлової Євангелії свободи, яка постає перед нами як виклик нашої епохи.
В час небезпечного зараження хворобою популізму і націоналізму, які є фальшивою реакцією на страх, спровокований скомплікованим і неочевидним світом сьогодення, Церква має бути – знов цитуючи папу Франціска – "польовим шпиталем". Добрий шпиталь пропонує служби діагностики, профілактики, терапії і реабілітації. До досягнення цього ми мали би спільно долучити всі харизми, які дав нам Господь. Теперішня доба є направду важливим часом.
Виголошено 23 листопада 2019 року в Кракові під час урочистості вручення о. Томашу Галіку (і Барбарі Енгелькінг) Медалі Святого Юрія.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/religious_digest/78504/
