9Сайт Преображенського собору ПЦУ в Києві, 18 лютого 2019
15 грудня 2018 року в Києві відбувся Об’єднавчий собор, а 6 січня 2019 року наша Церква отримала Томос про автокефалію. Віднині в Україні існує фактично дві канонічні православні Церкви: 1) Православна Церква України і 2) Українська Православна Церква в єдності з Московським Патріархатом. Для багатьох вірян ця реальність є непростою для усвідомлення і часто супроводжується численними міфами. Більш того, в полеміці лунають спотворені факти. Мета цієї розмови – аргументовано відповісти на десять найпоширеніших питань, що хвилюють православну спільноту України.
Це відео зроблене з благословення митрополита Переяслав-Хмельницького і Вишневського Олександра і за підтримки Голови Парафіяльної ради нашого собору Ігоря Лисова. Підготовка тексту – протодиякон Іван Гичун. Ведучі – клірики Спасо-Преображенського собору. Нижче пропонуємо також текстову версію.
Кажуть, не варто приєднуватись до ПЦУ, бо це буде зрада нашій православній вірі.
Неправда. Ніякої зради в цьому немає, бо ПЦУ є Церквою православною, тобто такою, що твердо дотримується православного віровчення, закріпленого в Символі віри, інших постановах Вселенських і Помісних соборів, правил св. апостолів, св. отців і постанов всеправославного Святого і Великого Собору на Криті 2016 року.
Кажуть, що УПЦ Московського Патріархату вже має Томос, має всі необхідні права і визнається у всьому православному світі.
Неправда. Документ, про який йдеться, є грамотою московського патріарха Олексія II 1990 р., якою УПЦ надано права широкої автономії і самоврядності. Такого канонічного утворення як «Церква з правами широкої автономії» в православному канонічному праві взагалі не існує. Свого часу було вигадано таку перехідну форму, котрою хотіли заспокоїти тих людей, які бажали автокефалії. Це утворення не є ані автокефальною Церквою, ані навіть автономною. З точки зору помісних автокефальних Церков, УПЦ Московського Патріархату є сукупністю єпархій РПЦ на території держави Україна.
Кажуть, що положення Томосу ПЦУ говорять не про незалежність, а, навпаки, про залежність від Константинопольського Патріархату.
Неправда. Часто автокефалію Церкви у нас порівнюють з незалежністю державною. Це хибний погляд, притаманний російській церковній ментальності. Бо насправді автокефалія не означає абсолютної незалежності. Наприклад, візьмемо питання отримання святого мира. Єрусалимська Церква – це давній Патріархат, і тим не менше, вона отримує святе миро від Константинополя, що ніяк не применшує її автокефалії. Грецький світ розрізняє також древні Церкви, які отримали свою автокефалію в період Вселенських соборів, і нові автокефалії, надані пізніше. Давні Церкви з погляду грецької церковної ментальності мають повну автокефалію. Це Константинополь, Александрія, Антіохія, Єрусалим і Кіпр. Всі інші, тобто Церкви Російська, Болгарська, Сербська, Румунська тощо, мають автокефалію умовну, оскільки їхній статус не є підтверджений Вселенським собором. Тому, з точки зору грецької еклезіології, ці церкви не мають права надавати своїм частинам автокефалію. Оскільки ми говоримо про автокефалію не як про повну незалежність, а як про певну форму взаємозв’язків між церквами, то логічно постає питання першості в Православній Церкві. Це питання в нас мало розроблене. Багатьох воно навіть лякає, бо починають говорити про папістські тенденції Вселенського Патріарха. Але водночас всі розуміють: має існувати єдиний координаційний центр серед Церков. Хтось має бути першим. Першість Константинополя логічно витікає з того устрою, який мають грецькі Церкви. Дійсно, всі є самоочолювальні, але має бути та інстанція, що допоможе вирішити такі проблеми, які самі Церкви не можуть вирішити всередині себе.
Кажуть, що Константинопольський Патріарх не мав права в односторонньому порядку без згоди всіх інших автокефальних Церков вирішувати «українське питання». Такий крок є грубим порушення канонів.
Неправда. Тільки Вселенський Патріарх і має таке право. Про це свідчать і історія, і канони. Взагалі в Православній Церкві досі не існує канонів щодо процедури надання автокефалії. Воно мало би обговорюватися на Всеправославному соборі на Криті, але не було внесено навіть до порядку денного. Отже, Патріарх Варфоломій діяв у відповідності до своїх повноважень, зафіксованих 9 і 17 правилами IV Вселенського собору. До речі, таке його апеляційне право визнавалось завжди, в тому числі і Російською Церквою. І тоді, коли вона була у розколі (55 пр. Стоглавого собору 1551 р.) і аж до ХХ ст., коли вона апелювала до Вселенського Патріарха щодо самопроголошення Грузинською Церквою автокефалії.
Кажуть, що Патріарх Варфоломій не мав права втручатись у внутрішні справи РПЦ, оскільки Україна є її канонічною територією.
Напівправда! Отже, неправда. Так, не мав права, але до певного моменту. Не дивлячись на те, що акт 1686 року про право поставлення Митрополита Київського було грубо порушено, що зафіксовано в Томосі про автокефалію Польської Церкви 1924 р., його ніколи офіційно не скасовували аж до 11 жовтня 2018 р. Ця дата є переломною, бо таким чином постановою Священного Синоду Вселенського Патріархату було відновлено древню Київську Митрополію цієї Церкви, щоб на її базі утворити автокефальну ПЦУ. Константинопіль завжди був Церквою-матір’ю для Київської Церкви, однак дотримувався церковних правил й власних синодальних рішень утримувався від будь-яких кроків з своєї сторони з надією, що церковна Москва зможе сама подолати українське церковне розділення. Однак, цього не сталось. Аналізуючи сучасний стан українського суспільства, українського Православ’я і отримавши чітку позицію державної влади, Патріарх, попри весь потужний спротив церковної і державної Москви, наважився на такий необхідний і надважливий крок.
Кажуть, що державна влада не мала права втручатись у церковні справи, а тому ПЦУ – це чисто політичний проект, це «Церква Порошенка».
Неправда. Позиція держави завжди була важливою при проголошенні новітніх автокефалій. Більше того, інколи автокефалію проголошувала не Церква, а держава. Так було в Греції 1833 року. І тільки 1850 року цю автокефалію було визнано. Взагалі всі автокефалії в історії не надавались, а виборювались Церквою за активного сприяння держави. І завжди це супроводжувалось періодом невизнання з боку Константинополя. Вийнятком стала українська автокефалія в тому плані, що її автокефалія надана добровільно Конставнинопольською Церквою і у відповідності до всіх необхідних умов для існування автокефальної Церкви. Це рішення було прийнято як відповідь на прохання парламенту і президента України, а також єпископату УПЦ КП, УАПЦ і 10 єпископів УПЦ МП. В односторонньому порядку державна влада цього питання вирішити не могла. Українська Церква не мала б своєї автокефалії, якби цього не бажала переважна більшість православного населення України.
Кажуть, що ПЦУ жодна з автокефальних Церков, окрім Константинопольської, не визнають і ніколи не визнають.
Напівправда. Отже, неправда. Справді, ПЦУ на даний момент (місяць після вручення Томосу) визнається тільки Вселенським Патріархатом. Інші Церкви продовжують вивчати українське питання. Кожна з них у свій час винесе соборне рішення, і тільки воно матиме значення, а не персональні заяви певних ієрархів, на яких зараз багато спекулюють і бажають їхню позицію представити як одностайну позицію всієї Церкви. І оскільки таких соборних рішень наразі ще немає, то цілком логічним є той факт, що на інтронізаціії предстоятеля ПЦУ не було представників від інших Церков. Фактом залишається й те, що жодна з Церков, окрім РПЦ, не засудила соборно Об’єднавчий собор у Києві. Жодна з них, окрім РПЦ, не перервала євхаристичного спілкування з Вселенським Патріархатом. Маємо сподівання, що найблищим часом, можливо, впродовж цього року ПЦУ матиме офіційне визнання більшості автокефальних Церков. І ми розуміємо, чому на певному початковому етапі деякі Церкви можуть підтримати РПЦ в цьому питанні, а не Константинополь. Аж надто великий вплив має РПЦ на ці Церкви при потужній підтримці російської влади, яка не хоче позбуватись свого останнього форпоста впливу на українське суспільство.
Кажуть, що ПЦУ — це легалізований розкол.
Неправда. ПЦУ створена шляхом надання автокефалії відновленій Київській Митрополії, до складу якої увійшли всі ті, хто цього бажав. 11 жовтня духовенство й вірні УПЦ КП і УАПЦ прийняті за ікономією, тобто по милості. Вони увійшли до складу Константинопольського Патріархату. 15 грудня 2018 р. відбувся Об’єднавчий собор за участю духовенства й вірних колишніх (які на той момент саморозпустились) УАПЦ і УПЦ КП, а також частини духовенства (в тому числі 2 митрополитів) й вірних УПЦ МП. Церква самоорганізувалась, затвердивши свій Статут та обравши свого очільника. А 6 січня 2019 р., отримавши Томос про автокефалію, вона постала вже у новому статусі як рівноправна Церква-сестра у сім’ї автокефальних православних Церков. Отже, Томос вручався не розкольникам, а канонічним вірним Константинопольського Патріархату.
Кажуть, що таїнства в ПЦУ є недійсними.
Неправда. ПЦУ знаходиться у сопричасті з Константинопольським Патріархатом, з яким знаходяться у євхаристичному спілкуванні всі автокефальні Церкви, окрім РПЦ, яка, попри всі свої заяви і рішення, все одно визнає дійсність таїнств в Константинопольському Патріархаті. Яскравим доказом цьому є дозвіл вірним РПЦ причащатись у Свято-Пантелеймонівському монастирі на Афоні, який знаходиться у юрисдикції Константинопольського Патріархату. А щодо дійсності хіротоній (висвячень) в колишніх УПЦ КП і УАПЦ, то реальність така. До Синодального рішення Константинопольського Патріархату від 11.10.2018 жодна автокефальна церква не визнавала дійсності їх єпископських і священницьких хіротоній. Від 11 жовтня їх визнано дієвими по ікономії, тобто по милостивій поблажливості. Так само діяла і РПЦ у своїй історії. Наприклад, при приєднанні до себе розкольницької РПЦЗ в 2007 р., котра не визнавала навіть хрещень, здійснених у РПЦ. Багато було між цими церквами взаємних образ та анафем, проте, коли настав момент приєднання, то всіх прийняли в сущому сані й без вимог покаятись, і всі таїнства були визнані дійсними.
Кажуть, що в ПЦУ заборонено проводити богослужіння церковнослов’янською мовою.
Неправда. Свого часу і очільник колишньої УПЦ КП патріарх Філарет, і сьогоднішній предстоятель Православної Церкви України Блаженніший митрополит Епіфаній неодноразово зазначали, що рішення, якою мовою має вестися богослужіння, приймає сама парафія. Якщо люди бажають українською – будь ласка, якщо церковнослов’янською чи румунською – немає заперечень. За потреби можна і комбінувати. Вибір за громадою храму.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/74748/
