21
«Людиною стає Бог, щоб Адама Богом учинити»
Стихира утрені Благовіщення «на хваліте»
Предвічний Бог став невидимим у лоні смертної жінки… Чи мав хтось із людей ближчі стосунки з Богом, ніж Пресвята Богородиця, якій архангел сказав: «Не бійся, Маріє, бо в Бога благодать ти знайшла!»? Незглибиме і дивне таїнство Воплочення всемогутнього Бога в смертну людину, яка, втім, перемагає смерть. Цьому таїнству відкрила двері покірність однієї дівчини. Це Марія — донька подружжя Йоакима та Анни, котрі лиш на схилі літ були благословенні народженням єдиної дитини. Марія, яку в трирічному віці батьки віддали до храму на посвячення служіння Богу. Марія, на яку, згідно з Протоєвангелієм від Якова, випав жереб прясти багряну завісу для Святая Святих храму. Марія, яку «отінив Святий Дух», увівши у найбільш таїнственне та глибоке сопричастя з Богом. Марія, через яку Слово Боже стало волоченим і вивело людство з темряви очікування в шеолі до вічного світла Царства Небесного.
Але чому перед розглядом іконографії Благовіщення ми звертаємо так багато уваги на таїнство Воплочення? Бо саме Воплочення було основною темою і завданням радісної звістки архангела Гавриїла. Христос воплочується, продовжуючи Господній план спасіння дітей Адама та Єви, які були створені на образ Божий, а отже покликані бути в радості Божої присутності, а не в розпачі від переступу Закону. Бог применшується до рівня грішної людини, щоб підняти її до Божої гідності. Це таїнство нам привідкриває свято Благовіщення, де Марія як нова Єва каже на Боже слово «так», розпочинаючи тим Новий Завіт, який Христос підписує своїм життям, смертю та воскресінням.
У кожній православній та греко-католицькій церкві (за деякими винятками) ми зустрічаємо зображення Благовіщення, як мінімум, один раз – у царських вратах. Та коли храм має більший іконостас, то цю ікону можна побачити у празниковому ряді або у стінописах. Завдяки Благовіщенню дорога до Царства Небесного відрита повністю, а не привідчинена лише для посвячених. Особливо символічно це сприймається кожного разу, коли священик відчиняє царські врата на початку Літургії.
Благовіщення може також бути центральним у храмах. Наприклад, арх. Гавриїла та Богородицю у візантійській і давньокиївській традиціях зображали обабіч арки, яка сполучає святилище з храмом вірних – таке мозаїчне зображення є в Софії Київській (ХІ ст.). Архангел розміщений зліва від арки, у білому небесному вбранні, благословляє правицею, а в лівій руці тримає червону тростину, символ небесної влади, що була йому дана. Праворуч стоїть Марія з кужелем червоного прядива. Згідно з апокрифічним переданням, Марія пряла завісу з найдорожчого матеріалу – пурпуру – для Святая Святих храму. Проте кужіль з червоною ниткою може також мати метафоричне значення – як тільки діва почула слова ангела, вона ніби почала в собі «ткати» тіло Христа. Тому інколи на іконі Благовіщення можна побачити образ Марії у типі знамення, коли Ісус у лоні матері. Таким є Новгородське Благовіщення ХІ століття, яке зараз знаходиться в Третьяковській галереї в Москві.
Якщо спиратися на мистецтвознавські дослідження Володимира Овсійчука, то Новгородське або Устюжське Благовіщення, відоме також як Благовіщення Теофана Грека, за княжих часів було в храмі Благовіщення на Золотих воротах в Києві.
Саме принцип «розділеної іконографії» обабіч арки над святилищем пізніше почали використовувати в клеймах царських врат, де у верхній частині на окремих створах писали архангела та Марію, а нижче – чотирьох євангелістів, рідше – Отців Церкви. Володимир Овсійчук вважав, що в таких прикладах дві постаті сцени Благовіщення можна асоціювати з двома деревами життя та пізнання в Раю (алюзія до розуміння місії Марії як другої Єви), а євангелістів – як символ пізнання, тлумачення Слова Божого. У менших іконостасах з цього свята починався празниковий ряд.
Цікаво також зауважити, що Йоан Дамаскин, відомий святий, який захищав ікони в період іконоборства, у своїх текстах називав Богородицю «брамою, що дивиться на схід». Такою брамою в храмі є зазвичай царські врата.
Досліджучи, звідки походять ті чи інші деталі іконографії Благовіщення, базовим буде синоптичний текст – це Євангеліє від Луки 1, 26-38. Доповнюють образність ікони апокрифічні тексти — Протоєвангеліє Якова, Євангеліє Псевдо-Матея, Вірменське Євангеліє дитинства. Іконописцю, який шукає нових образів та деталей, неодмінно варто звертатися до літургійних текстів. Неймовірне багатство метафор вміщує акафіст Благовіщення Пресвятої Богородиці Романа Сладкоспівця.
Перші зображення зустрічі Марії з архангелом відомі зі стінописів катакомб Прісцилли з ІІІ століття. Далі зі збережених – мозаїки V ст. у храмах Равенни та Риму. Як і в будь-якій іконі свята вражають своєю витонченістю та кольористикою мініатюри з кодексу Россано та Євангелія Рабули.
Іконографічний тип Благовіщення вдосконалювався разом із розвитком богослов’я Воплочення, тому остаточно ця ікона постала в більш-менш звичному для нас вигляді вже у пост-іконоборчий період, після ХІ століття. Власне, цим часом датована мозаїка та фреска Благовіщення в Соборі Софії Київській.
Пізніше з’являлися виразніші відмінності між західною (латинською) та східною (візантійською) іконами Благовіщення. Першому типу більше властивий акцент на Марії як на другій Єві, тому на задньому фоні часто можна побачити сцену вигнання Адама та Єви з Раю, також можна побачити роздерту багряну завісу храму – провісник смерті Христа на хресті («завіса храму роздерлася посередині» Лк. 23, 45). Східній іконі більш властивий акцент на Воплоченні, тому знаходимо Марію за прядінням, або бачимо воплоченого Христа у типі Знамення, на задньому або передньому плані колодязь, біля якого, за Протоєвангелієм Якова, арх. Гавриїл вперше звернувся до Марії. Колодязь – це водночас символ джерела, тобто Христа, життя якого буде джерелом спасіння для кожної людини; також це чотири сторони світу, що вказують на спасіння всього людства.
Звичайно, було б помилкою сказати, що східна та західна іконографія чітко відділені одна від одної. Є певні риси, які більше притаманні одній з них, але це не означає, що іконописці не могли запозичувати деталі чи стилі один в одного, зокрема в українській іконі це особливо відчутно в добу Ренесансу та Бароко, коли повнота форм та множинність елементів у іконі різко зростають. Утім, є й дуже цікаві «легкі поєднання», як, до прикладу, подвійна ікона Благовіщення та В’їзду в Єрусалим з Волиці Змійовської ХVІ століття. Цю ікону можна віднести до страсного циклу, коли вже у Благовіщенні визначена місія Ісуса Христа, який був покликаний сповнити волю Отця та відкупити своєю смертю гріх перших людей та їхніх нащадків.
Центральною богословською темою цієї ікони є Воплочення, про що ми вже говорили в попередніх пунктах. Зараз зупинимося детальніше на значенні діалогу в Благовіщенні, а радше на значенні – Слова. Тут у контемпляції допоможуть західні ікони, на яких подекуди слова архангела до Марії зображені на іконі.
Слово є фундаментальним у Старому та Новому Завітах. Спочатку було Слово, через слова і діалог з Богом Адам пізнавав світ, давав імена живим створінням, через слово і діалог зі змієм Єва та Адам порушили Божу заборону, і, повертаючись до початку новозавітного часу, через слово та діалог з ангелом Марія прийняла добру вістку і Слово стало тілом в ній. Звідси походить сприйняття Марії як «нової Єви», яка освятила тіло, прийнявши Слово Бога, на відміну від Єви, через яку увійшло осквернення. Образ Бога в людині, який був закладений ще від сотворення і викривлений через гріх непослуху, оновився завдяки слухняному та покірному «так» Марії: «Я ж Господня раба: нехай буде мені згідно зі словом твоїм!» Божественний образ в людині віднині знову зайняв чільне місце. Це також сенс свята, яке відкрило людству Новий Завіт. Благовіщення пригадує нам, що після гріхопадіння Господь все одно не припиняв діалогу з людиною, це людина, ховаючись від Бога і соромлячись свого гріха, мовчала у відповідь.
У стихирі на вечірні Благовіщення сказано, що «земне стало небом», тобто через зустріч Божого посланця та людини наново починає здійснюватися Божий план спасіння та преображення людини, яка покликана дійти до подоби Божої. Цей план був задуманий ще в часи тісного співжиття людини та Бога в Раю. Але тепер Господь сходить на землю після гріхопадіння, щоб знову підняти людину до небесної гідності.
Найбільш поширені такі три види ікон Радісної Звістки: Благовіщення біля криниці; Благовіщення з рукоділлям; Благовіщення з книгою (за апокрифами, Марія читала Книгу пророка Ісаї, в якій було написано про чудесне зачаття дівою). Різниця цих видів, як бачимо, полягає в деталях, які взяті з апокрифів. Євангелист Лука не описує розлого місце і рід заняття, йому важливо передати суть та зміст Божого об’явлення та діалогу Марії з архангелом. Ось чому в іконі центральними є саме ці дві постаті, їхні жести, позиції, саме про це ми будемо говорити в наступних пунктах.
У фресках катакомб Прісцилли та в мозаїці базиліки Санта Марія Маджоре в Римі Богородиця зустрічає архангела, сидячи на троні, як цариця. Тут Марія – це сама Церква, наділена владою, царською гідністю. Часто в українських іконах можна побачити, що Марія сидить, але є зразки випростаної постаті Богородиці, яка схилила голову в послусі та прислуханні до Слова Божого. У таких іконах одна рука діви покладена на груди або опущена, а інша злегка піднята вгору, що виявляє водночас здивування та діалог. Але можуть бути й інші варіанти.
Традиційно Богородиця зодягнена в синю сукню (земна природа) та має багряний мафорій, що покриває голову і плечі та вказує на те, що Марія наділена Божою, царською гідністю. На раменах та чолі золотом прописані три зірки, що одночасно символізують приснодівство до народження Христа, під час та після нього, та вказують на Триєдиного Бога. Згідно з вченням Церкви про непорочність Марії, Богородиця була дівою в тілі, дусі та душі.
За Протоєвангелієм від Якова ангел промовив до Марії, коли вона пряла багряну завісу для храму. Перед тим саме на неї випав жереб виконувати таку відповідальну справу. Якщо дивитися з богословської точки зору, то можна пов’язати ткання завіси для храму та «ткання» дитини в лоні матері. Промовисто це значення пояснив Константинопольський патріарх св. Прокл: «Ось ткацький верстат воплочення, що викликає подив, на якому таїнственно було зіткано мантію єднання: ткач – Святий Дух, вовняне прядиво – Сила, що отінює згори! А нитки основи – старе тіло Адама! Натомість, уток – непорочне тіло від Діви, човник – безмежна ласка тієї, яка виношує! А майстер – Слово, що проникає через слух» [1].
Єфрем Сирин писав, роздумуючи над таїнством Воплочення, що Марія зачала від слухання самого Слова Божого, яке звіщав їй ангел, що ми вже побачили на західному зразку цієї ікони. В українській та візантійській іконах особливо виразного акценту на слуханні немає, окрім як непримітне, на перший погляд, вушко Марії, яке виступає, з-під головної пов’язки та мафорію. У Єфрема Сирина читаємо: «Смерть увійшла через вухо Єви, тому життя увійшло через вухо Марії. Через Едемське дерево з плодами людина стала боржником, тому, коли прийшов Господь, сплатив борг деревом хресним». Слово Боже увійшло в людське нутро і освятило людину зсередини. Хоча Перший Нікейський Собор (325 р.) заперечив учення про те, що «Слово увійшло в Марію через вухо», і це зрозуміло, бо людська логіка не може пояснити чудо Воплочення повністю та однозначно. Втім, зображення вух на іконах Ісуса Христа, Богородиці та святих є дуже важливим психологічним елементом – молільник відчуває, що його чують і водночас прислухається до слів у відповідь. Особливо виразно з «психологією слуханням», якщо так можна сказати, в українському сакральному мистецтві працював Іван Руткович.
Українській іконі притаманно поєднувати два схожі за сенсом образи або сюжети, що доповнюють один одного. На початку статті ми розглядали приклад поєднання Благовіщення та В’їзду в Єрусалим. Зараз звернемося до ікони Благовіщення Марії та її матері Анни, датованої першою половиною ХVІ століття, яка є на постійній експозиції в Національному музеї ім. Андрея Шептицького у Львові.
Подвійна ікона Благовіщення. Анна після розпачливої молитви в саду, де вона побачила, що навіть птаство має потомство, а її молитви не вислухані, зустрічає ангела, який запевняє, що всі молитви почуті і що треба спішити до чоловіка Йоакима на зустріч. Цікаво, що Йоаким вже зображений на іконі, хоч йому ангел являвся окремо в пустелі. Після першого Благовіщення народилася Марія, до якої теж у свій час прийшов ангел із піснею «Радуйся, благодатна…».
Зауважимо, що ці два сюжети, якщо користуватися притаманною нам логікою читання зліва-направо, розміщені у зворотній хронології: спочатку ми бачимо Благовіщення Марії, а вже потім Анни та Йоакима, що суперечить історичній хронології. Натомість, якщо користуватися принципом читання справа-наліво, що більш властиво єврейській культурі, то хронологія збережена. Питання залишається, що мав на увазі український іконописець, який розмістив сюжети саме таким чином. Можливо, йому було важливо наголосити на величі свята Благовіщення Марії, адже це початок Нового Завіту, а зображення Благовіщення Анни показало, з мистецької точки зору, алюзію до Старого Завіту, розширивши глядачеві горизонт для розважань тощо.
Ця постать найбільш динамічна в іконі. Якщо Марія – це непорушна скинія, де спочиває Бог, то ангел – це діяльність Бога у світі. У лівій руці він тримає жезл або мірило, що вказує на владу з небес. У пізніших західних зразках замість жезла Гавриїл триматиме лілію як символ непорочності. Для українських ікон це поодинокі випадки, зазвичай якщо лілія присутня, то вона стоїть у вазі на передньому або задньому фоні.
Архангел благословляє правицею, ніби знімаючи з новозавітної Єви печать розмови праматері Єви зі змієм. Два пальці вказують на божественну та людську природу Христа, три пальці вкупі – Триєдність Бога-Отця, Сина і Святого Духа. Зодягнутий у багаті шати білого кольору, або в червоний хітон та зелений гіматій. Світло променіє з нього, золото розтікається по його одягу та на крилах — він щойно перебував у славі Божій і зараз несе її в собі, прислуговуючи Богові та Марії, сповіщаючи їй про народження Сина. У стихирі вечірні попразденства Благовіщання співаємо: «Гавриїл великий, ум Боговидніший, світлопромінний і спасительний».
Варто пам’ятати, що на іконі Благовіщення також присутній промислительний образ Пресвятої Трійці – це відкритий сегмент неба, з якого сходить промінь та Дух Святий «отінює» Марію, котра вже має в собі Воплочене Слово.
Повертаючись до колодязя, про який згадують апокрифи як про перше місце зустрічі Марії та архангела Гавриїла, важливо розуміти, що йдеться не стільки про історичне місце зустрічі ангела і Марії, скільки про палітру символів та підтекстів, які вказують на таїнство та допомагають пройнятися його суттю глибше. Колодязь в єврейській культурі — це місце, яке метафорично вказувало на увесь всесвіт. Він ніби поєднував у собі небо, землю та підземний світ, а також три стихії – землю, воду та повітря. Ця триєдність своєрідно вказує на рівні, якими людина проходить шлях до повного очищення та спасіння: спочатку земне перебування, потім смерть та пітьма підземного царства, після чого наступає небо, що остаточно наповнює людину благодаттю.
Зазвичай колодязь зображають круглим або чотирикутним, що поєднує в собі чотири сторони землі. Бувають зразки, коли ця деталь знаходиться позаду основної сцени, але це радше виняток, ніж правило. Адже сенс символу посилюється, якщо він винесений на передній план і розміщений нижче ангела, який не належить до земного світу, і нижче Богородиці, перед Її престолом, що вказує на те, що світ приймає від Марії живе джерело. Цікаво, що в єврейській мові «колодязь» та «наречена» є омонімами.
Престол на деяких іконах теж не є випадковим, адже згідно з літургійними текстами сама Богородиця є престолом для Бога, скинією Нового Завіту. Престол також вказує на те, що у цій сцені відбувається особливе священне таїнство. Дослідник іконографії о. Іванчо Іштван у книзі «Ікона та літургія» написав: «Не підлягає законам природи і ця тайна, бо Творець і Господь природи, за власною волею перевищує межі природи».
Вторуючи думці сучасного богослов’я [2], підсумуємо, що ікона та свято Благовіщення проповідують усі три таїнства — Благовіщення, Воплочення та Обожествлення, — вміщаючи в собі найповніший містичний коментар до історії спасіння.
Література та інтернет-ресурси:
[1] Переклад Іштван Іванчо. Ікона і літургія. – Львів: Свічадо, 2009.– с. 201
[2] Galignani P., Il mistero e l`imagine. L`icona nella tradizione bizatina. Milano, 1981, 85.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/spiritual_culture/icon/holyday_iconografy/annunciation_icon/70735/
