27
Війна між церковним Києвом і церковною Москвою ведеться давно — значно довше, ніж війна на Сході України.
І в неї є своя історія, своя логіка та свій ритм гарячих і холодних стадій. Можна було б сказати, що ця війна — фрагмент іще довшої історії, але втримаюся від екскурсів. Досить і останнього століття, упродовж якого православна церква на нашій землі завжди так чи інакше мала гібридний статус і використовувалася в гібридних цілях. Та що там, досить поки що історії з "листом Філарета" і роздутого довкола нього скандалу — можливо, якщо пощастить, поворотного епізоду цієї тривалої війни.
Можна було б сказати, що патріарх Філарет "сам нарвався" на жорстку критику за "примиренство", потрапив у пастку, яку сам собі й розставив, вибудовуючи церковну ідентичність Київської церкви на різкому протиставленні Москві. Не просто "Моспатріархії", а саме "Москві": не обмежуючи свою риторику церковними аспектами, а постійно підкріплюючи церковне (мало зрозуміле для широкої публіки) політичними аргументами. Це нині про "московських попів" говорять усі, кому не ліньки, — але цей вираз і сам образ були сформовані в риториці УПЦ КП і близьких до неї політичних колах. Просто коли момент настав — вибухнула війна, — цей образ виявився дуже зручним: він утілив у собі те саме рафіноване "російське зло", через яке "все почалося".
Треба віддати патріархові належне — у нього були гідні противники. Градус церковної ворожнечі підвищували з Москви як могли. Український розкол у московській риториці став "трагедією", спочатку порівнянною з Великою Схизмою, а згодом, здається, навіть страшнішою за неї. "Винуватця" хіба що не стратили в зображенні. Відлучення, прокльони, "безблагодатність" — і на "громадянина Денисенка" особисто, і на всю очолювану ним структуру — усе, що тільки є в арсеналі церкви, було пущено в хід, щоб запобігти масовому відтоку українських вірян у КП на хвилі національного піднесення й наснаги, викликаних проголошенням незалежності.
Отже, коли вибухнула війна, усе виявилося готовим і стало на свої місця: гостра потреба в чіткому образі ворога зробила "московських попів" хітом. Небезпідставно, зрозуміло, але поп-культура, на жаль, байдужа до обґрунтувань та їхніх меж. "Русский мир" в Україні творила і забезпечувала не тільки УПЦ МП, і не вся УПЦ МП підтримувала (і підтримує зараз) "русский мир". Але це все надто складно для простого споживача інформаційної жуйки. Образ "московського попа" виявився досить яскравим, щоб перетворитися на плакат на тему "гібридної війни РФ проти України".
Логічно, "московські попи" і "московська церква" забезпечили Київському патріархату й патріархові "підтримку та ентузіазм мільйонів". Що вже казати про політиків-"патріотів". Якось так повелося в нашому істеблішменті: для більшості публічних політиків церква — це орган, який демонструє їхню політичну орієнтацію.
Війна радикалізувала не тільки політиків, а й населення загалом. І тут образ ворога виявився ще більш затребуваним. "Справжній патріот" у нашому виконанні — це той, який "проти Москви". І "за Україну" теж, але це вже набагато розпливчастіше, — ніхто поки що як слід так і не сформулював позитивної програми "патріотизму". "За" — це завжди трохи складніше, ніж "проти", "чужий" — завжди більш упізнаваний, ніж "свій", тому образ ворога завжди актуальніший за образ друга в будь-якій гострій політичній ситуації.
Ще раз повторю: демонізація Моспатріархату в Україні небезпідставна. Роль УПЦ МП у гібридній війні важко переоцінити. Та й у реальній, на жаль, "брали участь". Але слід пам'ятати, що і війна, і гібридність церковним аспектом не вичерпуються і нікуди не подінуться, навіть якщо конкретну "гібридну" церкву ліквідувати. Гібридність — це не обов'язково і не завжди "баба-яга в тилу ворога", "церква з закордонним центром", або, кажучи простіше, церква провінції, яка діє в інтересах метрополії. Будь-яка політизація церкви, включаючи державні інтереси, — це ворота в гібридність. "Московські попи" не дадуть збрехати.
Скандал вибухнув, нагадаю, на тлі Архієрейського собору в Москві — головного "законодавчого" органу РПЦ. Це був важкий і важливий для патріарха Кіріла собор — зустріч обличчям до обличчя із внутрішньою (переважно консервативною) опозицією, роздратованою і сильною як ніколи, і з президентом Путіним як безпосереднім спостерігачем, котрий, як стверджують російські джерела, до чинного глави РПЦ дещо охолов. Тож патріарх мав постаратися і знайти якийсь нестандартний поворот сюжету.
Патріарх Кіріл, звісно, проголосив "перемогу", — а який у нього був вибір? — але навряд чи її можна вважати повною, тим паче — безкровною. Але хай там як, він зміг явити хазяїну Кремля прямо на Соборі "єдність": монолітну РПЦ на всій території колишньої імперії, а також геополітичний вплив за "канонічними межами" — у вигляді параду "древніх" патріархів, які удостоїлися авдієнції особисто в хазяїна Кремля. Путін пішов назустріч: і з патріархами зустрівся, і на Соборі виступив — словом, дав зрозуміти, що не "охолов" до РПЦ, як пишуть у ЗМІ. Утім, у результаті присутність високого начальства і явна адресність багатьох меседжів саме йому додали Собору специфічного присмаку звітного академконцерту.
Вишенькою на торті виявився, звичайно ж, лист патріарха Філарета. Нарешті хтось затьмарив Путіна навіть для російських ЗМІ — про промову президента писали й говорили в рази менше, ніж про лист бунтівного патріарха Київського. Що ж, це справді було красиво: патріарх Московський зміг показати своєму "імператорові", що Україна — уже втрачена для Кремля — не втрачена для нього, патріарха. Навіть та її частина, яка стала прапором "бандерівців", у нього... ну, добре, не в кулаці, але, простягнувши руку, дістати можна. Мабуть, з боку патріарха Кіріла це було навіть зухвалістю: Путін втратив Україну і водночас — будь-яку надію на "русский мир" як реальний геополітичний проект, а патріарх свою "духовну Імперію" усе ще так-сяк утримує в колишніх кордонах.
Утім, патріархові нині не до зведення старих порахунків — йому на престолі утриматися б. У російських ЗМІ висловлюються версії, що найгостріші питання минулого Собору були свого роду стартапами претендентів у патріархи. Архієпископ Тихон Шевкунов — доповідач теми останків імператорської сім'ї — представляв кремлівському престолу "почвеницький" проект "Святой Руси", а митрополит Волоколамський Ілларіон Алфєєв — "режисер" історії з листом патріарха Філарета — проект "церковного Мінська".
При цьому патріарх свій власний "стартап" — Гаванську декларацію як основу для діалогу з Ватиканом — педалювати не наважився. Собор був налаштований досить різко щодо екуменізму, і особливу роль тут відіграли саме українські консервативні владики на чолі з єпископом Лонгіном Жаром — тим самим, який нещодавно відлучав патріарха Кіріла від церкви за "єресь екуменізму". Собор, звичайно, визнав "історичний характер зустрічі" в Гавані, але з усіх положень декларації схвалив тільки два пункти — про страждання християн Близького Сходу й Африки і про "братовбивчу ворожнечу" в Україні. Параграфів, які стосуються продовження діалогу та богословського його аспекту — всього того, заради чого Папа Франциск ішов на компроміс у "політичних" статтях, — навіть не розглядали.
Кому "особливий статус"?
Вираз "церковний Мінськ" не виник з нічого. Він спадає на думку сам по собі у зв'язку з "особливим статусом", який закріпили за УПЦ МП в Статуті РПЦ на Соборі. Це стало першою приголомшливою новиною з Собору: УПЦ МП "отримує права широкої автономії". Ні, не "отримує" звичайно — просто їх юридично закріплюють внесенням поправок до Статуту РПЦ. Публіка розгубилася: стільки часу чекали, просили, сам Сабодан намагався, але не зумів, а тут посеред війни...
Так, момент настав статусом перейнятися — і настав саме зараз, на тлі війни реальної, а не тільки гібридної. Почати з того, що необхідність з'явилася суто юридична: парафії УПЦ МП почали зазнавати труднощів із реєстрацією через статус "церкви з центром у країні-агресорі", і законопроект відповідний висить над головою як дамоклів меч. Ось УПЦ МП і постаралися вивести з-під дії цього — усе ще не ухваленого, але вже діючого — закону про "центр у країні-агресорі".
У Києві центр. У Києві. Ось, у Статуті написано — чорним по білому.
Проте статус статусом і статути статутами — річ не тільки в них. А в тому, що внутрішній тиск в УПЦ МП сягає критичної позначки. Непоминання патріарха Московського під час богослужіння стає чимось на кшталт доброго тону. Та й на архієрейський з'їзд до Москви не з'явилися — за різними даними — близько 30 єпископів УПЦ МП, демонструючи тим самим нелояльність до придворної церкви Кремля.
Тож не поспішайте чухати в потилиці з приводу "лібералізації" московської церковної політики щодо України. Тим паче що й "лібералізація" виявилася сумнівною — поправки до Статуту "зовсім не такі", на які сподівалися прибічники автокефалії в Києві. Це не стільки хитра комбінація Москви, скільки захист Київської митрополії. Адже Москві зручніше було б залишити все як є, але Київська митрополія, очолювана відданим російському православ'ю (саме російському православ'ю, а не Кремлю — хоч би що ви думали) митрополитом Онуфрієм, хоче гарантій і порядку. Митрополит Київський — дисциплінований чернець — хоче, щоб у його церкві все було як треба і по чину. Йому набридло відповідати на запитання: коли автокефалія, у якій він не бачить потреби; чи можна служити українською мовою; навіщо ми поминаємо патріарха, який так напаскудив нашій країні, тощо. Йому набридли чвари й хитання в його власній структурі — гібридність, знаєте, палиця на два кінці. Тепер він зможе відповісти всім і просто: чому не слід поминати патріарха? Та за Статутом! Нарешті, він хоче гарантій збереження єдності російського православ'я і гарантій "чистоти віри" на тлі тенденцій у власній церкві — віддалення від Москви й зростання терпимості до "розкольників". Якщо хто захоче затіяти якісь переговори — нехай. Але тільки під керівництвом Москви.
Те, що було внесено до Статуту РПЦ, забезпечує "особливий статус" для УПЦ МП. Яка залишиться в канонічному зв'язку з Москвою і підпорядкуванні патріарху Московському, хоч би що відбувалося. Усі, хто хоче, можуть іти на всі чотири сторони — домовлятися з "філаретівцями", формувати українську автокефалію і навіть отримувати її звідки завгодно — хоч від Москви, хоч із Фанару, хоч з-під землі. Але УПЦ МП залишиться в тому статусі, в якому є, — самокерованою структурою в єдності з РПЦ, а всі зміни в її Статуті — у тому числі щодо статусу — обов'язково мають отримати санкцію Москви.
Це може підійти Москві — погодитися на "особливий статус" і перетворити УПЦ МП на церковний аналог ОРДЛО. Тому, напевно, у спостерігачів і виникла аналогія з "Мінськом". Що ж, судячи з реакції наших політичних кіл на лист патріарха, це цілком відповідає і нашим сподіванням — ми матимемо внутрішнього ворога, "такого, як нам треба", вічний подразник і мішень для критики, постійний канал відкачування жовчі з підсвідомості, важіль розхитування власної нервової системи та громадянського миру. А Москва матиме привід говорити про "дискримінацію". Гібридна війна триватиме.
Насправді такий поворот сюжету може виявитися досить перспективним — якщо не звертати уваги на негативні конотації, пов'язані з виразом "особливий статус". Якщо в УПЦ МП є люди, які не бажають нічого змінювати докорінно, — нехай не змінюють, нехай залишаються у своєму гібридному статусі. Питання тільки в тому, наскільки це розв'яже руки всім іншим.
Тут нарешті потроху увиразнюються контури можливого компромісу, які спонукали патріарха Філарета написати свого історичного листа. Це, наприклад, пакт про ненапад при співіснуванні двох паралельних структур в Україні. Одна з них — в "особливому статусі" і духовній єдності з Моспатріархією, а друга — національна церква з тим статусом, який сама зуміє собі здобути. З одного боку, Москва може пообіцяти не педалювати "анафему" і "розкол" — вона вже це робить, знявши лапки з "Київського патріархату" і забувши "анафематствуваного громадянина Денисенка" на користь "колишнього митрополита Київського". Це знизить токсичність переговорів з греками. Московська сторона може навіть пообіцяти не втручатися в ці переговори, питання тільки — чи можна цьому вірити? Зі свого боку патріарх Філарет може пообіцяти використати свій вплив на українську владу, щоб знизити тиск з боку держави на УПЦ МП.
Загалом, усе що завгодно, на що фантазії стане — аж до автокефалії, — але з гарантіями для "церкви з особливим статусом". З одного боку, усе та ж таки гібридність. З іншого — нові можливості.
Що ж, якщо це справді "церковний Мінськ", то патріарх Філарет для Москви — незамінна фігура. Мабуть, єдиний можливий кандидат на роль переговірника. Людина, з якою у Москві ще можуть розмовляти і розуміти одне одного. Просто тому, що він з ними "однієї крові" — ті самі семінарії закінчував, за тими самими правилами грав, тим самим вимогам відповідав. Бо їм зрозумілі його мотиви й цілі. Бо він іще вміє (хоча й не завжди хоче) розмовляти однією з ними мовою. Ті, хто прийде після нього і стане на чолі УПЦ КП, закінчували вже зовсім інші семінарії, розумітимуть "московських" значно гірше і, що важливіше, не докладатимуть для цього великих зусиль. Греки будуть для них цікавіші, а воля державної влади — важливіша. А ще по якімсь часі діалог між церковними Києвом і Москвою вже скидатиметься на розмову представників двох різних біологічних видів — політичні тренди не надто зміняться.
Причому це стосується не тільки КП, а й молодшої генерації священиків і навіть владик МП в Україні. Для багатьох представників відносно молодої генерації священнослужителів і вірних УПЦ МП одновірці з КП ближчі й зрозуміліші, ніж "московське начальство". Останні три воєнні роки відіграли в цьому зближенні-віддаленні визначальну роль, і якщо тенденції збережуться, за перспективи МП в Україні я не дам і ламаного шеляга.
Це відповідь на запитання "чому саме зараз?" Адже листи патріарха Філарета московським колегам — це не сенсація. Він їх писав і раніше — зокрема Помісному собору 2009 року. Просто раніше на них у Москві реагували по-іншому — і ми не помічали. Саме зараз, бо не те що дев'ять — навіть усього лише три роки тому в Москві ще могли плекати надію, що після кончини Філарета УПЦ КП розсмокчеться, загрузне в чварах, і проект "Київської церкви" розвалиться. Так само як сподівалися, що розвалиться "проект Україна". Але після всього того, що сталося між Україною і Росією, за участі — де з власної волі, де несамохіть — УПЦ та її московського центру, є всі підстави вважати, що коли хто й "розсмокчеться", то це буде аж ніяк не УПЦ КП.
Та навіщо це все нам? — запитаєте ви. Проблеми Моспатріархату — це проблеми Моспатріархату, але патріарх Київський, виходить, іде їм назустріч?
Загалом, так, іде. Бо йому є про що говорити з Москвою — як особисто, так і "взагалі". Його особистий діалог з колишніми колегами усе ще не закінчений. Як не закінчений діалог Москви і Києва, і не тільки церковний. На запитання про те, як говорити і з ким, чи домовлятися і на яких умовах, стратегічної відповіді в нас поки що немає. Тому кожен з гравців формулює власну.
У патріарха Філарета, повторю, є причини погоджуватися на діалог — і особисті, і загальноцерковні. Особисті очевидні: по суті, він виграв, і хоче побачити ще за життя, як противник це визнає. Чверть століття він ішов до того моменту, коли церковна Москва в тій чи іншій формі дасть зрозуміти, що "погарячкувала". Коли вона попросить бодай про перемир'я. Палкі суперечки про те, хто був ініціатором скандального "листа з'їзду" — МП чи КП — не виникли на рівному місці. З погляду християнської доктрини — цілком правий диякон Андрій Кураєв: той, хто попросив прощення першим, той і правий. Але з погляду політики — у тому числі церковної, — той, хто перший попросив про перемир'я, той визнав поразку. Мову політики в обох наших "православних" країнах розуміють краще, ніж мову християнства.
Церковні мотиви, утім, мають нас цікавити більше, ніж особисті. У чому "інтерес" УПЦ КП у переговорах з МП? Відповідей може бути відразу кілька — кожна на своєму рівні. Почати з того, що розкол — який є, і це неможливо заперечувати, — боляче б'є по парафіянах обох церков і по українському суспільству в цілому. По парафіянах, тому що невизнання таїнства — включаючи таїнство хрещення — створює непотрібні перешкоди для нормального християнського життя, вносить непотрібний розбрат між одновірцями. Що в остаточному підсумку дратує публіку, псує імідж церкви взагалі і стає перешкодою для церковного розвитку й місії.
У цьому контексті найголовніший момент сюжету з листом — на якому мало хто наголошував — літургія в підмосковному храмі, яку дали звершити трьом єпископам УПЦ КП. На ній — за чутками, яких так ніхто поки що й не спростував, — був присутній і навіть причащався митрополит Волоколамський Іларіон. Припустимо, як "жест доброї волі" й "готовності до діалогу", але в кожному разі це означає, що інформація про "безблагодатність" УПЦ КП та її таїнств дещо перебільшена. Цей епізод можуть вважати прецедентом усі ті, хто давно вже хотів би — але поки що не мав досить сміливості — входити в молитовну і навіть євхаристичну єдність з учорашніми "розкольниками". Фактично — разом творити єдину церкву "знизу".
Ще одне важливе питання — автокефалія. Патріарху Філарету, по суті, однаково, від кого українська церква її отримає — від Москви, Фанару чи космічних прибульців. Автокефалія — це його особиста програма, у реалізації якої зацікавлена вся церква. Тут "особисте" й "суспільне" зливається. І якщо Фанар вважає, що патріарх Філарет для них надто токсична фігура, то для Москви немає такого поняття, як "токсичність". Тут є тільки вимоги політичного моменту. Моспатріархії щось треба від патріарха Філарета? Що ж, йому теж дещо від них треба. А що ж до Константинополя, то це і йому сигнал: по-перше, ми, як бачите, на що тільки не йдемо, аби "подолати розкол", по-друге, українська церква, уже в автокефальному статусі, може залишитися "за Москвою", якщо греки не підметушаться. Переговори навіть можуть стати (або виявитися) тристоронніми — адже недарма Вселенський патріарх не пропускає нагоди нагадати, хто тут усім нам Церква-Мати!
Нарешті, вираз "церковний Мінськ" — аж ніяк не гарна фраза, побудована на аналогії. Діалог між церквами на високому рівні часом виявляється останнім шансом домовитися для держав, які розірвали всі інші зв'язки й контакти, і залишається хіба що передати "переговори" у руки богам війни — артилеристам. Якщо посередництво Папи Римського допомогло вирішити Карибську кризу, то чому ми геть виключаємо можливість церковного посередництва в нашій кризі? Тому що РПЦ — "права рука Кремля"? Ну, так для такого роду переговорів це навіть краще. Утім, це було б не надто зручно для Банкової — на відміну від патріарха Кіріла, патріарх Філарет ніколи не був і навряд чи буде в повному підпорядкуванні в українського президента. Утім, патріарх Філарет не вічний, з його наступником, може статися, домовитися буде легше. Усім.
Усе може впертися в позицію українського політикуму. Він настільки відверто і, головне, настільки крикливо "не зрозумів" учинку патріарха Філарета, що закрадаються підозри: тут щось не так. Я, звичайно, розумію, "московські попи" були надто зручним плакатом, щоб узяти і випустити його з рук. Що грати на "війні в умах" завжди зручніше й вигідніше, ніж просто робити свою роботу. Що коли "навкругвороги", шановна публіка не встигає стежити за руками. Тому реальну загрозу "московських попів" нецікаво ліквідувати в робочому порядку — ними надто зручно лякати дітей.
Децибели "зради", як це часто буває, тим вищі, чим менше для цього приводів. Принаймні видимих. Усе, що зробив патріарх Філарет, — вийшов з тієї ролі, яку йому призначили. Ролі бійця ідеологічного фронту, непримиренного противника "московських попів", священного прапора "нашої праведної війни", "не мир, але меч" і т.п. Словом, він мав грати за тими правилами, які диктує "політичний момент". А він узяв і вийшов з ролі. Зламав виставу. Порвав шаблони. Зр-радив, словом.
Патріарх Філарет ніколи не давав приводу вважати себе примітивним. Йому можна багато за що дорікнути, та тільки не за сліпе слідування політичним трендам і чужим сценаріям. Однак, цілком імовірно, люди відвикли від великих фігур, здатних вести власну гру. Вони чи то забули, чи то не помітили, чи то вдали, що не помічають, що серед по-справжньому успішних проектів доби незалежності в Україні (яких на пальцях полічити), два — церковні: УГКЦ патріарха Гузара і УПЦ КП патріарха Філарета. Тут не місце і не час розбиратися, у чому різниця й чому церквам вдалося зробити те, що не вдалося зробити в безлічі інших сфер суспільного й державного життя, — це просто факт, над яким варто подумати тим, хто будує інші проекти в Україні і навіть сам "проект Україна" як такий. І, звичайно ж, тим, хто звинувачує патріарха Філарета в "зраді" або принаймні дорікає за "помилку".
Бачити в церкві тільки політику — ось помилка. Навіть коли йдеться про таку явно "державницьку" церкву, як УПЦ КП, або навіть РПЦ. Шляхи церкви і політики — навіть у "візантійській" традиції — час від часу розходяться. Іноді — дуже далеко. Успіх церковного проекту чимало залежить від того, наскільки її керівництво спроможне гнути свою лінію незалежно від вимог політичного моменту. Патріарх Філарет — чудова ілюстрація до цієї тези. Якби він хитався разом із генеральною лінією, пристосовувався до волі Банкової, прислухався до всього, про що кажуть на Грушевського, мені сьогодні не було б про що писати. Церковна політика звіряє календарі не за каденціями президентів (не кажучи про кабміни). І краса гри тут орієнтується на інші естетичні канони. Тому, якщо вчинок патріарха Філарета комусь "порвав шаблони", це проблема шаблонів і тих, хто сприйняв їх за істину.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/69319/
