24
Створення «Єдиної Української Автокефальної Церкви» в Україні – це питання, яке стало топовим у квітні 2018 року. Причому, топовим воно стало не через потуги Церков, а через активність української держави у цьому питанні, тобто з приводу політичної складової. Бо Церкви і раніше були активні у цій справі, але лише тоді, коли держава підключилася до справи з різних фронтів, тоді питання вийшло у топ, і можливо – на фінішну пряму.
Можна, звичайно, не помічати політики в цьому, проте вона є. На щастя, у даному випадку, це політика проукраїнська. Але ж і в минулому найчастіше всілякі ініціативи держави щодо Церкви мали зазвичай політичний характер, починаючи вже з Міланського Едикту 313 року імператора Константина. Мудрість Церкви полягала і полягає в тому, щоб з «політичної складової» витягнути правильні для себе напрямки і щоб в цю «політичну пастку» не потрапити, лише правильно скористатися нею у духовному плані.
Кілька уваг про саму назву: «Єдина Українська Автокефальна Церква». Вона буде «Єдина» лише в тому плані, що «українська», тому що Московський Патріархат, хочеться того комусь чи ні, остаточно не покине так швидко Україну. Так, він не «український» у сенсі належності і в сенсі свого справжнього центру, проте багато священиків цього Патріархату мають проукраїнські позиції. Можливо, вони через якийсь час перейдуть до новоствореної «Єдиної Автокефальної». Проте решта залишиться. І це будуть громадяни України, члени іншої Автокефальної Церкви, якою є Московський Патріархат. Те, що співжиття двох Автокефальних Церков на одній території – однієї місцевої і другої «сусідньої» на початку не буде легким, можна вже побачити з опитувань, акцій чи коментарів деяких представників МП, як духовенства, так і мирян.
Інше питання виникає з твердження про «створення» та «визнання». Йдеться скоріше про «офіційне затвердження», або «офіційне визнання», тому що не створюється щось з нуля, бо конкретні парафії і єпархії вже існують. Ба навіть Митрополії та цілий Патріархат. Їм бракує лише офіційного визнання свого статусу у православному світі. Відбуваються в деяких кругах суперечки, чи може сам Патріарх Константинополя надати Томос про визнання, чи це мусить бути одностайне визнання всіма Православними Церквами світу? Виходячи з попереднього досвіду, то мало коли якась Автокефальна Церква була на початку визнана всіма Православними Церквами без якихось дискусій, суперечок чи навіть зривів у відносинах, тому що не існує одного і єдиного механізму такого визнання. А отже, варіант початкового визнання лише Константинополем також може бути прийнятним, решта Церков рано чи пізно «підтягнеться».
Відносно реакції інших, неправославних Церков України, на визнання в Україні «Єдиної Автокефальної Української Православної Церкви», то вона загалом позитивна, з того, що можна бачити. Називати «дискусію» з цього приводу в кругах цих Церков «критикою» – це перемішувати поняття. Обговорення, дискусія, думки, зауваження чи очікування – це не обов’язково «критика». Голова УГКЦ Блаженніший Святослав Шевчук відразу висловив своє схвалення і підтримку такій ініціативі, хоча зазначив, що «УГКЦ не бере участі в цьому процесі, бо вважає це внутрішньою справою Православних Церков».
Тим не менше, Голова УГКЦ позитивно ставиться до надання Автокефалії тим православним Церквам України, які цього вже багато років прагнуть. Він з цього приводу сказав наступне: «Важливим цей процес є також для подолання церковної ізоляції Української Православної Церкви Київського Патріархату та Української Автокефальної Православної Церкви в середовищі світового православ’я. Сподіваємося, що таким чином можна буде залікувати рани поділу в українському православ’ї. У зв’язку з цим ми позитивно оцінюємо всі зусилля задля можливого визнання єдиної Православної Церкви України з боку Константинопольського патріархату».
Проте, з точки зору УГКЦ це лише перший крок до створення «Єдиної Української Автокефальної Церкви». Перший, тому що наступним мав би бути крок в об’єднанні всіх Церков України, які ведуть свій родовід з Володимирового хрещення, в «Єдину Київську Церкву». А тому предстоятель УГКЦ додав: «Наступним кроком є екуменічний діалог між УГКЦ і об’єднаним українським православ’ям у напрямку відновлення первісної єдності цієї Церкви». Ця ідея здається досить утопічною, і не лише більшість православних України не бачить можливості її реалізації, якщо йдеться про єдність разом з УГКЦ, але теж чимало представників самої УГКЦ. А з другого боку, колись архієпископ Харківсько-Запоріжський УАПЦ(о) владика Ігор Ісіченко висловив в одному інтерв’ю думку, що в Україні «Помісна Церква неможлива без єднання із УГКЦ». Це один з небагатьох прикладів з православної сторони дивитися на справу ширше, в контексті всіх Східних Церков України.
Проте, варто пам’ятати, що ця ідея не нова, її ще у XVII столітті намагалися реалізувати Митрополити Петро Могила та Веніямин Рутський, а на початку ХХІ століття активно озвучував Любомир Гузар. При цьому, така Єдина Київська Церква» мала б бути справді Помісною, проте не в юридичному підпорядкуванні Римській Церкві, лише у «койнонії» (сопричасті) з нею та одночасно у сопричасті з Константинополем. У випадку долучення до цієї «Єдиної Київської Церкви» московської частини українського православ’я, було б теж сопричастя з Московським Патріархатом. Ось така досить ідеалістична і висока ідея, яка – що й не дивно – здається багатьом нереальною, недосяжною, утопічною чи навіть абсурдною. Проте, є хорошою альтернативою іншій моделі поєднання всіх представників Східних Церков України в «Єдину Церкву», яку можна озвучити таким зворотом: «Покайтеся, наверніться і приєднайтеся до нас». Останню позицію постійно озвучує УПЦ МП, і як видно, все йде якраз навпаки…
Зрештою, варто нагадати, що УГКЦ – теж «українська» і теж у своїх поглядах як тепер, так і в історії підтвердила свої проукраїнські позиції. Дехто пробує називати її «чужою», бо вона «має центр у Римі», проте такий погляд виникає знову таки з непорозуміння і перемішання еклезіологій. Центр у Римі мають католики Німеччини, Франції, США, Польщі, Великобританії і т. д. Проте, дорікнути цим католикам, що вони «чужинці» у себе чи що мають непатріотичні погляди – це треба мати багато упереджень і незрозуміння. Якраз навпаки, як показує практика, маючи центр у Римі, будь-яка Католицька Церква на місці є зазвичай досить патріотичною, а інколи і єдиною, яка зберігає та плекає розвиток не лише духовності свого народу, але і його культуру, звичаї, мову та самосвідомість.
Якщо йдеться про реакцію Риму на актуальну ініціативу створення Єдиної Автокефальної Помісної Церкви України, то цієї реакції поки що майже немає. Як здається, Апостольська Столиця слідкує за розвитком подій. Проте головне, що не висловила свого якогось спротиву цьому, не зважаючи на те, що на офіційному рівні з усіх православних Церков України спілкується лише з УПЦ МП. Однак, неофіційно спілкується теж з іншими Церквами, які теж не раз відвідували з візитом Рим. Також Ватикан за те, щоб в Україні православні поєдналися, але ніколи при цьому Рим не підтримав модель такого поєднання, як це було сказане вище, і яка озвучується Москвою: «Покайтеся, наверніться і приєднайтеся до них, канонічних». Яке б не було ставлення українських Православних Церков до Ватикану, особливо після безплідної «Гаванської зустрічі», не варто уявляти собі Ватикан як ворога Єдиної Української Автокефальної Церкви. Як тільки така Церква буде визнана, Ватикан тоді напевно нав’яже офіційні відносини також з цією Церквою. І вже в принципі не чутиме докорів і шантажів Москви про «спілкування з неканонічними і безблагодатними».
Якщо йдеться про Патріархат УГКЦ, який ця Церква також вже не одне десятиліття прагне і очікує від Риму, то в зв’язку з цією новою ситуацією, яка виникла, надання такого Патріархату здається не сильно пов’язане. Може ця ситуація дещо і змінить певні схеми мислення у Римі щодо «Патріархату УГКЦ», але здається не суттєво. Якщо такий Патріархат і буде наданий у майбутньому, то скоріше за все з інших приводів.
Натомість, чи є небезпека для УГКЦ, що її віряни переходитимуть до нововизнаної Єдиної Української Автокефальної Церкви? Можливо, що і будуть поодинокі переходи, проте, масовості вони навряд чи наберуть, як це може настати приміром в УПЦ МП. По-перше, для вірних УГКЦ зв’язок з Апостольською Столицею Риму має одне з основних значень. По-друге, українськості їм не бракує, щоб шукати її деінде. І по-третє, самоідентифікація УГКЦ вже досить солідно сформована і немає якихось сильних приводів для переходів з однієї церковної одиниці до іншої.
Коротко кажучи, неправославні Церкви України загалом позитивно сприймають можливість отримання статусу «Єдиної Автокефальної Православної Церкви України» тих православних, які цього так довго очікують. Зрештою, в минулому постійно звучав жаль, особливо з боку УГКЦ, що в екуменічному діалозі досить важко розмовляти з поділеною православною стороною, бо «догодиш одним – образиш інших», і навпаки. Тепер ситуація у цьому плані повинна бути набагато кращою. І звичайно, для представників інших Церков, як була мова, це визнання є, хоч і важливим, але лише етапом. Праця до створення дійсно «Єдиної Київської Церкви України», яка б поєднала всіх християн Володимирової традиції, ще попереду.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/blog/71034/
