3"Дзеркало тижня", 15 лютого 2019
За минулий рік ми неодноразово переступали "поріг змін" у церковному житті.
Рік нинішній не обіцяє відпочинку, — зараз ми знову "на порозі", й попереду маячіє наступний. Усвідомлюємо ми це чи поки що ні, але історія з Томосом — кульмінація української церковної політики. Після неї, згідно з сюжетною логікою, має настати розв'язка. Бодай проміжна. Щось має змінитися — причому докорінно — або в самій церкві, або в "церковному" розділі української політики, або в церковних уявленнях та очікуваннях суспільства.
Найбільше очікувань і побоювань на цей момент пов'язано з тим, що "томосна перемога" може увінчатися створенням державної церкви. Можливо, неофіційно. Або напівофіційно. Але державній церкві — бути.
Як може статися інакше? Державна влада виступила головною дійовою особою історії з Томосом — пообіцяла, роздобула, провезла країною і з усіма познайомила. А "золотим призером" перегонів стала УПЦ КП з патріархом Філаретом на чолі. Це саме його перемога, — патріарх не втомлюється це підкреслювати, буквально щокроку. Від складу першого Священного Синоду, куди він ввів переважно "своїх", назви нової української церкви — "Київська митрополія Української православної церкви (Православна церква в Україні)". Що б про це не думали греки, які наполягали саме на "ПЦУ". Для них УПЦ — ПЦУ, а для внутрішнього вжитку ПЦУ — УПЦ. Для них — Київська митрополія на чолі з митрополитом Епіфанієм. Для нас — Київський патріархат на чолі з патріархом Філаретом. Таке ось подвоєння реальності. І не зрозумієш, чи то ми не можемо відірватися від попередньої, чи то ніяк не зберемося з духом стрибнути в наступну.
Але тикати вказівними в патріарха Філарета все-таки не варто. Кожен дограє свої ролі у своїх виставах. Набагато важливіше те, що криється за фігурою потужного старця. Скромна чарівність очільника ПЦУ становить досить приємний контраст — у промовах, манерах і навіть у виразі очей. Але як буде з політикою? Патріарх Філарет ніколи не приховував відданості ідеї державної церкви, дуже доброзичливо відгукувався про сергіанську модель і патріарха Сергія, а зважаючи на його успішну кар'єру в радянській РПЦ, інакше й бути не може: патріарх завжди був щирим — і до УПЦ КП, і після. Хоч би що казали його опоненти.
Що ж, якби це тільки від нього залежало, в Україні неодмінно з'явилася б державна церква. Дуже схожа на ту, яка існує в Росії.
Ці побоювання насправді багатьох у церкві тривожать. Зокрема, саме перспектива "державної церкви" нерідко виявляється аргументом проти переходу з УПЦ МП до ПЦУ. Особистість патріарха Філарета багатьох в УПЦ МП відштовхує не так сама собою, як тим, що вона означає. Зокрема, "національну" церкву, основна функція якої — обслуговувати "духовні" інтереси національної держави.
Можна було б зазначити, що зараз парафіяни УПЦ МП перебувають у структурі, яка теж обслуговує інтереси держави — сусідньої.
І це було б правдою, принаймні частково. Однак відносини в УПЦ МП побудовані таким чином, що багато парафіян можуть собі дозволити цього "не помічати". Внутрішня політика церкви завжди була слабкою стороною УПЦ МП. Слабкість централізації, "федеративний" устрій і, головне, досить байдуже ставлення священноначалія до того, що робиться на парафіях, до останнього часу давали можливість "суб'єктам" УПЦ МП пристосовуватися до різних умов і утримувати під загальною церковною вивіскою громади з дуже різними поглядами. Була можливість закритися у своїх затишних світиках, уникати питань політики як "конфліктних" і жити, під собою не чуючи країни. До речі, для церковної громади в нормальній ситуації це зовсім не докір.
Чи можна буде сховатися від політики або ідеології в державному церковному проекті, створеному за лекалами патріарха Філарета? Загальний глас: ні. Патріарх відомий своєю жорсткою, авторитарною системою управління. Активна ж участь влади у проекті створення "своєї" церкви майже напевно обернеться необхідністю "відпрацьовувати держзамовлення". У результаті, ми можемо побачити в Україні "національну церкву" — близнюка РПЦ, де проповідь "русского мира" буде замінена проповіддю української ідеї.
Однак багатьох це зовсім не відлякує. Навіть навпаки. Якщо імперія використовує РПЦ і її "національні" філіали для просування своїх інтересів, нічого ганебного немає в тому, щоб використати національну церкву для просування національних інтересів. РПЦ (частиною якої є УПЦ МП, згідно з їхніми ж документами), фактично, є державною церквою Російської Федерації. Офіційно, звісно, вона не "державна", все зроблено трохи сором'язливо — "церква з особливим статусом". Одне слово, та ж гібридність, якою ми любимо попрікати своїх опонентів.
Якщо їм можна, то нам — навіть потрібно. Адже ми від них захищаємося. Цілком можливо, що ПЦУ претендуватиме не на державний, звісно (Конституція все-таки), але теж на якийсь "особливий статус".
На якій підставі? Їх багато. Проте головних дві. Перша: церква — чинник національної безпеки. Друга — необхідність упровадження протекціоністських заходів до вітчизняного товаровиробника на ринку духовних послуг. Ці речі пов'язані, звісно.
"Особливий статус" для ПЦУ може бути обґрунтований її "особливою роллю" у справі захисту державних інтересів. Правда, не знаю, як буде розставлено акценти тепер, коли стало остаточно зрозуміло, що об'єднання церков не відбулося, — УПЦ МП залишається з нами, і, ймовірно, надовго. Переходи, звісно, є, і ми рахуємо й навіть можемо спостерігати за структурним приростом на інтерактивній карті, але назвати їх масовими ніяк не можна. Тому улюблений церковний штамп української влади (від Кравчука до Порошенка), що церква — "чинник консолідації нації", нам краще замести під килимок.
Ні, не чинник. Насправді ніколи ним і не була.
У цього штампа воістину глибоке коріння, — не випадково "особливий статус РПЦ" офіційно так само виправдовується її роллю в "консолідації народів Росії" (і виглядає навіть смішніше, ніж у нас). Про те, що церква — "чинник консолідації", говорили так багато й довго, що, здається, виросло ціле покоління, яке в цьому навіть не сумнівається. Як попереднє покоління — в тому, що "вчення Маркса вічне, тому що воно вірне". Але при ближчому розгляді конструкція розвалюється. Україна — країна з неоднорідним культурним, історичним і релігійним ландшафтом, яка претендує на демократичний лад і "європейський вектор", яка має в анамнезі імперію, тоталітаризм та ідеологію войовничого комунізму, що включала повальну атеїстизацію населення. Неповного списку вистачило б, аби засумніватися в "консолідуючих" можливостях церкви. До речі, про церкву, — вона в нас із того самого минулого, що й ми всі. З усіма постімперськими хворобами.
Церква не може бути чинником консолідації такої різношерстої постімперської нації, якою є ми, просто тому, що релігійні погляди і вподобання не терплять компромісу. Навіть якщо вони стосуються не віровчення, а "зовнішніх" обставин — обряду, традиції, мови богослужіння тощо. У цьому сенсі церква була — і продовжує бути — чинником поділу громадян (як ми могли самі переконатися — аж до сепаратизму). Це не докір, це цілком природно, оскільки, повторюся, все, що пов'язане зі сповіданням віри, дуже погано вкладається в компроміс і виявляється дуже зручним полем для ідеологічних та політичних спекуляцій і авантюр. Уже тому від цього поля годилося б тримати подалі політику — будь-яку — і свою, і, по можливості, чужу. Все, що можна залишити, у плані "консолідації", ревнителям віри будь-якої конфесійної приналежності, — заклик до мирного співіснування, а зовсім не до "консолідації всіх із усіма", хай навіть усередині однієї країни.
Але що ж робити? Залишити все як є? Та ж "московські попи" — скалка в ніжному місці. Вони будуть, як та англійка, "гидити". Проповідувати "русский мир". Сіяти сепаратизм. Всебічно підтримувати всіляких російських креатур на кшталт Опоблоку.
Будуть, звісно. "Московські попи", безумовно, не вигадка. І "англійка гидить", так. Можливо, не в таких масштабах, як їй приписують, але все ж. Сам факт наявності церкви із закордонним центром багатьох обурює саме як факт, незалежно від того, що ця церква реально робить чи не робить. А тут ще патріарх Кирило зі своїм (точніше — путінським) "русским миром". І митрополит Павло Лебідь. І кримські священики, що освячують російські ракети. І хресні процесії з царем на іконах. І "братерство народів", і "слов'янська єдність", і побєдобєсіє, й інша імперська єресь.
Одне слово, давайте чесно: "національна церква" для українців — зовсім не чинник консолідації нації. Це духовний редут, заслін, барикада, яку ми ставимо на шляху російської експансії. Коли екзальтовані "свідки Томоса" заявляли, що автокефалія — це і є "національна ідея", вони частково були праві. Адже іншої національної ідеї, крім протистояння Москві, в нас досі немає.
Та чи можна позбутися імперії, копіюючи її методи?
Це запитання становить, швидше, академічний інтерес. Бо державної церкви не буде. Ні за "лекалами Філарета", ні за якимись іншими. Її не буде, тому що будь-які спроби реалізувати такий проект розіб'ються об українські реалії. І принаймні одна зі сторін потенційної "симфонії", зрештою, зрозуміє, що їй це невигідно. В ідеалі, це зрозуміють обидві сторони.
ПЦУ, звісно, нині в тренді. Хто б не прийшов до влади, йому доведеться на неї зважати. Бодай спочатку. Але державний статус — це надто багато. Та й що це означає — державна церква? Так, як у Греції, де церковники — дерслужбовці й утримуються зі скарбниці, а в паспорті стоїть графа "віросповідання"? Таж і в Греції це віднедавна вже не так. Чи, може, як у Росії, де, за конституцією, все демократичненько, а насправді — патріарх Кирило й "зачистка" духовних конкурентів силами Центру "Э"? Що українська влада й ПЦУ можуть побудувати як "державну церкву"? Яку модель?
Це цікаве запитання, на яке не можуть відповісти чітко більшість тих, хто "побоюється". Уявлення про "державну церкву" тут сформовані переважно СРСРом і патріархом Кирилом. Тобто переваги при розподілі власності — з боку держави, й ідеологічна маячня — з боку церкви. Модель примітивна, але працює. В них.
Але не в нас.
Точніше, дещо, звісно, прозирає. ПЦУ претендуватиме — вже претендує — на пріоритетне право користуватися державною власністю. Причому храми-музеї (та й лаври теж) — це тільки вишенька на торті. Є ж іще храми при різноманітних державних установах — лікарнях, військових частинах, в'язницях, крематоріях. Узагалі, є чим поживитися. І в ПЦУ свій шанс постараються не втратити, — не для цього УПЦ КП так билася за Томос і так старанно відлякувала потенційних конкурентів.
Однак це не так уже важливо. Публіку тривожить не так переділ державного майна, як "нематеріальні" питання: чим саме церква буде розплачуватися за всі ті блага, якими її обсипле влада?
Хочете вірте, хочете ні, — а нічим. Не тому, що не захоче, стане в позу й т.п. А тому, що в неї просто немає того, що потрібно українській владі. В РПЦ — є те, що потрібно Кремлю. А в ПЦУ немає того, що потрібно Банковій.
Не шукайте десять відмінностей між ПЦУ й РПЦ. Поки що ви не знайдете принаймні їх так багато. У ПЦУ — колишній УПЦ КП — з політичною проповіддю справи не кращі, ніж у РПЦ/УПЦ МП.
Проте Україна, як влучно зазначив один із її президентів, — не Росія. Саме тому в ПЦУ, попри внутрішню схильність до одержавлення, немає шансів стати клоном РПЦ.
Ідея державної церкви по-своєму хороша для влади, — але тільки для тієї, яка може собі дозволити не думати про завтрашній день, на який призначено вибори. Ось Путін, наприклад, може собі дозволити державну церкву. А РПЦ може дозволити собі зливатися в екстазі з Путіним. Бо він вічний. Патріарх Філарет, що ввібрав у себе РПЦ, теж може з ніжністю думати про державну церкву, оскільки його уявлення про державний ідеал також сформувалося в СРСР. Але в умовах постійної зміни влади та політичної конкуренції глибоке зрощення церкви й державної політики в різношерстій і незмінно сильно регіоналізованій Україні — не має сенсу.
В електоральних уподобаннях українців церковний голос відіграє не таку вже велику роль. Ми, звісно, "довіряємо" церкві (згідно з будь-яким соцопитуванням), але ця "довіра" не стосується політичного вибору. А в умовах багатоконфесійності відверта перевага, віддана політиком одній церкві, неодмінно врівноважиться голосами виборців, які зараховують себе до церкви іншої. Петро Порошенко, мабуть, розраховував відірвати від УПЦ МП істотну частину. Але тут він програв. Томос виявився знаком союзу президента тільки з однією церквою, УПЦ КП, — у результаті, передвиборний рейтинг президента виріс непорівнянно мало, відносно зусиль, вкладених у Томос.
Звісно, державній владі потрібно від церкви "це". Представники правлячої партії (і не правлячої, втім, теж) зазвичай звертаються до церкви "під вибори", сподіваючись підняти за рахунок "церковної карти" скільки-небудь голосів. Цей жест, повторю, — ритуальний, бо реально номінал "церковної карти" вже давно невисокий, і від виборів до виборів продовжує падати. Після гіперстимуляції електоральних почуттів Томосом на нинішніх виборах церковна карта істотно знеціниться до наступних, — сильні емоції завжди змінюються апатією.
Українська церковна ситуація — сильно драматизована останніми подіями і пропагандою, що супроводжувала їх, — насправді зовсім не така погана. Різні церкви дуже вдало зайняли різні ніші, задовольнивши й охопивши місією всіх, хто цього потребував, незалежно від їхніх культурних, мовних, політичних уподобань, регіональних особливостей та генетичних схильностей. Поки вони створювалися й розбрідалися по своїх нішах, країна пережила чимало потрясінь. І навіть коли всі більш-менш розійшлися по місцях, ситуація не стала бездоганною, — конкуренція на православному ринку залишалася нечесною, бо одна частина православних обвинувачувала іншу в тому, що вони "продають контрафакт", тобто є "безблагодатними".
Після визнання канонічності та дарування Томоса про автокефалію цю проблему було усунуто. Ситуація на "духовному ринку" нині близька до ідеальної. Навіть при тому що УПЦ МП, як і раніше, є, як і раніше, в єдності зі своїм "закордонним центром", як і раніше, не визнає ліквідації розколу. І навіть якщо в цьому "не-визнанні" до неї приєднається частина помісних православних церков.
Ситуація на цей момент ідеальна і для церков, і для громадян, які можуть вибирати будь-яку конфесію, не сумніваючись у "якості товару".
Ситуація майже ідеальна. Але ми самі, як і раніше, далекі від ідеалу.
Вибір для нас — колосальне випробування, з яким ми за роки незалежності так і не зрозуміли, як жити і що робити. Нам важко зробити власний, але ще важче — прийняти чужий. Тому ми так вітаємо уніфікацію. Ось і церква має бути єдиною, тобто однією. Розподіл — навіть коли йдеться про церковні уподобання — ми сприймаємо як драму і як виклик собі. Нам простіше орієнтуватися в умовах демонізації опонента. "Розкольників", які нікуди не поділися, тільки потягли за собою в розкол ще й Вселенського патріарха, ви тільки подумайте. "Московських попів", які "розвалили країну".
І те, й інше — переважно маркетингові слогани, покликані утримати й розширити свою частку ринку духовних послуг. І найбільша небезпека для українського православ'я нині полягає в тому, що і Томос, і автокефалія виявляться не більш ніж маркетинговим ходом, спрямованим на примноження прибутку одного з гравців цього делікатного ринку. Що переможці, збираючись на свої Синоди, будуть займатися розподілом трофеїв і розробкою стратегії й тактики "віджиму" тих "плюшок", які все ще не перейшли в їхній актив.
Тоді як шлях до справжнього успіху на цьому ринку для ПЦУ лежить не через статус "державної церкви" — офіційний чи ні. Не у використанні адмінресурсу. А у збільшенні розміру пирога згідно з сучасними тенденціями ринку. Не нульова сума, при якій роздобути щось можна, лише "віджавши" в конкурента, а створення нової ніші. Як казав Стів Джобс Джону Скаллі: чого ти хочеш — продавати газировку чи піти зі мною й змінити світ? Месіянство хлопців із Долини, звісно, дратує, але іноді, замість дратуватися, краще наслідувати. Не шукати, як "відібрати й поділити", а змінювати світ, — правила гри на ринку. Для ПЦУ нині саме час для старту реформ, — кредит довіри в суспільстві, як ніколи, високий, Томос ще не охолов, а публіка не може стримати усмішки, дивлячись у палаючі очі митрополита Київського.
Можливо, я виступлю в ролі Капітана Очевидність, але все-таки: не статусу — "канонічного", "державного" чи якогось там іще — чекають насправді ті, хто з УПЦ МП міг би перейти, але не бачить особливого сенсу. Там чекають хоч якогось сигналу, що перехід не виявиться заміною шила на мило. Що ПЦУ — це не зміна вивіски, а нова церква з новими правилами. Нові правила — те, чого всі українці, усвідомлено чи неусвідомлено, чекають від кожної великої політичної і суспільної зміни. Реформи — ключове слово. У церкві в тому числі. Влада приходить і йде. Адмінресурс — що серце красуні. Але якщо надії, пов'язані з новоствореною церквою, справдяться бодай частково, ні адмінресурс, ні "особливий статус" їй просто не знадобляться.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/74739/
