33
Читаючи «Кобзар», можемо неодноразово зустріти згадку про німців. У «Сові» згадується німецьке поле, у «Сні» також німецьке поле і німецька теплиця. А в «Марині» — німецький плужок. Такий собі аграрний образ німця, але не тільки.
Найбільше про них Тарас Шевченко говорить у поемі «І мертвим, і живим…». Німець має навчити нас історії, пояснити нам нашу ідентичність. Розмірковуючи над важкою долею України, Тарас Григорович пише:
І на Січі мудрий німець
Картопельку садить
А ви її купуєте,
Їсте на здоров'я
Та славите Запорожжя.
А чиєю кров'ю
Ота земля напоєна,
Що картопля родить,—
Вам байдуже.
Ці фрази ми чули дуже багато разів, але чи знаємо хто є ці німці? А це дуже цікава група переселенців з Пруссії, які належали до протестантської церкви менонітів. І фактично вони навіть не зовсім німці, а фризи, які свого часу оселилися в Пруссії.
Про менонітів і як вони оселилися в українському степу, ми вже писали, і не лише ми.
Але щоби краще зрозуміти біль, який звучить в поемі Великого Кобзаря, ми звернемося до праці його близького товариша Олександра Афанасьєва-Чужбинського. У 1856-1860 рр. він здійснив експедицію берегами Дніпра і Дністра, результатом якої стала книга у двох томах — ґрунтовне краєзнавче та етнографічне дослідження. А водночас це захопливий художній твір у жанрі дорожніх нотаток з безліччю живих діалогів. Нещодавно ця книга була перевидана в Україні і відразу викликала великий інтерес.
Отже, Олександр Чужбинський познайомився з життям менонітів, відвідавши їх колонії особисто. І за допомогою його описів спробуємо зануритися у славне минуле українських менонітів.
Перші колоністи тут появилися ще коли Січ існувала — у 60-х роках XVIII ст. Починали вони у жахливих умовах, але через свою працьовитість налагодили сільське виробництво. Згодом меноніти стали першими промисловцями в краю.
Загалом німецькі поселення були взірцевими. Вони використовували сучасніші методи обробітку землі, вражали своєю впорядкованістю. Це відчувається з описів Чужбинського. «Чистенькі та охайні будиночки стоять на порядній відстані один від одного, — розповідає автор (ст. 177), — і цей простір між будинками неодмінно засаджено деревами, здебільшого білою акацією, тож у травні місяці, коли дерева квітнуть, колонія наче вбирається у святковий одяг. Будівлі менонітів всі одноманітні, і розташування будинків однакове; деякі різняться лише внутрішнім оздобленням, та й то кількістю і якістю речей, а самі речі розташовані в будинках одним і тим самим порядком». Автор детально описує і господарство, і убранство будинку. «Дивлячись на житло меноніта, можна подумати, що там більше нічого й не роблять, крім того, що миють, шкребуть, чистять і полірують», — підсумовує він опис житла менонітів з колонії Кичкас, або Ейнлаґе, поселена на древньому Крарійському мисі, про який згадують давньогрецькі історики.
Патріархальний і дуже спокійний спосіб життя менонітів так вразив Чужбинського, що він аж «втомився від цієї незворушної одноманітності», а тому він аж поспішив в українське село, «де життя хоча й грубіше, де мене зустріла вбогість, але в якому люди і плачуть, і сміються, і співають, танцюють». Ще Чужбинського вразило як меноніти слідкують за порядком. «А взагалі ніде на берегах Дніпра я не бачив такого добробуту і працелюбності, як у колоністів Хортицького округу. Я відвідував не один лише Кичкас і не раз замешкував у менонітів, але мені ніколи не вдавалося помітити, коли ж господиня встигала доводити свій дім до цієї майже голландської чистоти».
Чужбинський також із захопленням описує як господарність німців, так і підхід менонітів до роботи. «Якби навіть я й не хотів бути чесним, все одно треба бути чесним», — цитує він самих менонітів. Як приклад, він наводить досвід колоніста Генріхсона, який має лісову пристань, торгує деревом. А в ньому і якісний ліс, і винятковий порядок на пристані, а тому він заробляє набагато більше за інших торговців, котрі багатші, але не упускають можливості вдатися до якогось крутійства.
А от кухня і зовнішній одяг менонітів не вразили. Навіть зовсім навпаки — автор нарікає на кулінарні смаки колоністів, які їдять дуже багато молочного, та навіть супи роблять на молоці.
Детально Чужбинський також описав менонітську колонію на Хортиці. Він ще застав місце, де була хижа першого меноніта Якуба, що тут оселився. Імператриця Катерина давала їм землю на козацькому острові, але не могла гарантувати безпеку. В той час, коли січ вже була ліквідована в околиці промишляли ватаги лугарів — «печальні залишки знищеного Війська Запорізького». «Лугарі безкарно гасали степами, де у той час лише зароджувалися поселення, і брали данину з мешканців, поводячись доволі мирно зі слухняними і вдаючись до жорстоких заходів щодо тих, хто хотів чинити опір», — пише Чужбинський. — «Одного разу ввечорі декілька лугарів напали на усамітнений будиночок меноніта і піддали останнього тиранським катуванням… Лугарі катували меноніта не за спротив, бо він не опирався, а за те, що — як посмів німець оселитися на землі славного Війська Запорізького». А у середині ХІХ ст.. на цьому місці процвітала гарненька колонія менонітів, які завели на цих землях також традицію вирощування картоплі, про яку згадує Тарас Григорович. А також насадили тут на пісковому ґрунті дерева і кущі, акуратно по-німецьки обгородивши гайочки тином. Колоністи на Хортиці дуже гостинні, радо приймають подорожуючи, пригощаючи їх шинкою, шнапсом і кавою. До речі, каву вони дуже любили, але вона складалася переважно з улюбленого ними цикорію або паленого ячменю. Тут, на Великій Хортиці, розташувалося і центральна управа усього менонітського округу — Розенталь.
Загалом в описі Дніпра Чужбинський багато уваги приділяє як українцям, так і їхнім новим сусідам: німцям-менонітам, євреям, росіянам та іншим. Дуже цікаво розписано, як німці вчили господарювати євреїв з поселення в Бериславі на Херсонщині, а ті всіляко опиралися, бо вважали землеробство невигідною справою.
На завершення хочу ще переказати розмову Чужбинського з українським селянином, який сусідує з колоністами. Той наголошує, що колоністи так багато досягли насамперед через свою письменність, а звідси і використання сучаснішої техніки (а ось і згаданий Шевченком німецький плужок). У німців до школи ходять всі діти, а в українських селах малі шкільні приміщення всіх дітей не вмістять. Але письменність, визнає український селянин середини ХІХ ст., дуже важлива: «Одне те, що людина може читати Святе Письмо, наводить її на зовсім інші думки».
Ось так описав німців-колоністів, про яких у своїх творах згадує Тарас Шевченко, його товариш Олександр Чужбинський. Варто зауважити, що й нині на Запоріжжі живуть нащадки цих колоністів, а у південних областях можна знайти ще багато пам’яток їх господарювання.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/neformat/70374/
