6"Новое время", 25 лютого 2019
Днями голова УГКЦ заявив про свої наміри провести прощу і звершити літургію в столичному соборі Святої Софії, на що отримав досить контроверсійну відповідь колишнього предстоятеля УПЦ КП Філарета. У своєму зверненні Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет заявив, що це досить незвична подія, що може викликати спротив з боку православних, і цим може скористатись Росія. На превеликий жаль, відповідь Патріарха Філарета викликала певний резонанс у суспільстві, зокрема й у неоднозначних стосунках греко-католицької та православної спільнот.
Саме звернення блискавично віддзеркалює ту зашкарублість, яка пронизує гілки будь-якої системи з чіткою і потужною ієрархією, чи то церква, чи то армія. Як і у випадку з останньою, для змін потрібна криза, громадянське суспільство і політична воля. Справді, нашу армію змінили самі українці, котрих згуртувала криза війни з Росією. А ось церква цих реформ потребує вкрай: ні суспільного консенсусу, ні міцного лідера на теренах ПЦУ так і не з’явилося. Безперечно, розглядати заяву Філарета як офіційну позицію ПЦУ буде некоректно. Але такий хід думок колишнього очільника і справді знакової фігури українського православ’я є черговим сигналом про те, що українське православ’я певною мірою відділилося від Москви формально, а не ментально.
"Позиція Патріарха Філарета дуже перекликається з риторикою російського православ’я"
Ніяких ілюзій щодо миттєвого і велелюбного воз’єднання греко-католицької та православної церков ми, звичайно, не маємо. Догматична і світоглядна різниця є фундаментальними відмінностями, а не стародавнім непорозумінням. Себто для об’єднання обидві церкви мають певною мірою відмовитись від тисячолітніх догматів і визнати свої помилки одне перед одним, а це – дуже важко. Це геть не означає, що воз’єднання неможливе, просто воно буде далеко не в той спосіб, який ми собі уявляємо. Та якщо повернутися до маленьких кроків назустріч між УГКЦ та ПЦУ, позиція Патріарха Філарета дуже перекликається з риторикою російського православ’я. Саме від їхньої церкви пішов цей тріумфалізм, відчуття власної неперевершенності та сліпе наполягання на власній правоті. Мислення такого штибу просто не дозволяє уявити у своєму храмі християн іншої конфесії. Католики і протестанти – ледь не єретики, а «Русь святая храніт вєру православную». Це проказа переважної більшості московських священників – інтелектуальна бідність, імперіалістичний наратив та примітивне богослов’я не дозволяють їм дивитися на світ ширше за власний підрясник. У фактичному несприйнятті літургії греко-католиків у головному храмі українського православ’я проглядається дуже вузьке і примітивне мислення.
Утім, мотиви відмови можливо зрозуміти. Собор Святої Софії – одна з найбільших святинь, дійсно феноменальна споруда і велика культурна спадщина України. Та сама служба, Божественна літургія, є ключовою частиною християнського життя, що покликана об’єднувати усіх в одне. І тут, як справжні брати у Христі, православні без зайвих вагань поділилися би радістю від Божественної літургії у такій перлині, ще й разом зі своїми співгромадянами. Але ні. Ця хвора релігійність, буквальне ідолопоклонство до цілющих мощей, храмів-святинь, чудотворних ікон і тому подібного – символ примату форми над змістом. Також гнітить відсутність самокритики, бажання зрозуміти та визнати власні помилки та вибачитися, бо нам, православним, справді є за що вибачатися. Згадаймо, як мінімум, ганебний львівський собор 1946 року, який наше православне священство проводило спільно з НКВС.
Звичайно, що постать Патріарха Філарета неможливо переоцінити, але нам не варто приймати на свою адресу його персональні побоювання щодо «протесту православних» і «провокацій з боку Москви». Владика Філарет щиро і всім серцем турбується за репутацію та рівень довіри до ПЦУ. Та будьмо відверті: репутація Православної Церкви в України навряд чи похитнеться від братолюбного служіння греко-католиків у головній православній святині України. Імідж та фундамент церкви більше хитає бідна та поверхнева публічна риторика, відсутність прозорої та доступної комунікації з суспільством.
Слабка богословська школа та майже повна ізольованість від закордонного досвіду наносить усій церкві набагато більше шкоди, аніж проблема філіокве. У грецькій мові є слово «атом», що перекладається як «неподільний». І найбільшою проблемою ПЦУ сьогодні є саме ця атомізація, відсутність бажання ділитися, дарувати, відкривати себе для інших. Усе це подається під соусом зовнішньої загрози чи абстрактних невдоволених православних вірян, а насправді ж – лише страх, що похитнеться велетенська стіна власних гордощів та замкненості.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/74862/
