3
Попередньо була мова про Особу Ісуса Христа і про її знайомість у світі, тобто як би назовні. Як більш менш виглядають справи, хоча б теоретично, в основних інших релігіях, ми постаралися проаналізувати. Як там, у тих релігіях, конкретні люди сприймають Особу Христа, це вже справа більш складна, але на певно тільки меншість сприймає позитивно або має якесь більше пізнання, ніж тільки на рівні історії чи культури. У всякому разі, ще залишається багато роботи, щоб донести світові Добру Новину про нашого Спасителя.
Повернімося до нас самих. Як більш менш виглядають справи, хоча б теоретично, в основних інших релігіях, ми постаралися проаналізувати. Як там, у тих релігіях, конкретні люди сприймають Особу Христа, це вже справа більш складна, але на певно тільки меншість сприймає позитивно або має якесь більше пізнання, ніж тільки на рівні історії чи культури. У всякому разі, ще залишається багато роботи, щоб донести світові Добру Новину про нашого Спасителя.
Як виглядають справи серед самих християн, чи то католиків, чи православних, чи протестантів, то тут не все досить втішно. Маю на увазі, що кількість охрещених в ім’я Христа, тобто в ім’я Трійці – це десь четверта частина планети. Це найбільше число християн в історії християнства. Ніколи не було стільки охрещених на Землі. Але кількість тих, які живуть цим хрещенням так, як цього хотів Ісус Христос – далека від того, що навіть можна б назвати мінімумом. У багатьох країнах Європи число практикуючих християн, тобто для яких Особа Христа залишається дорогою і вони хочуть бути Їй вірні, опускається нижче 10% від числа охрещених. Багато християн живуть так, «якби Бога не було». Багатьом Христос не потрібний. І ще є багато інших явищ, які можна звести до одного остаточного результату: Особа Ісуса Христа є незнана християнам, так як не мають з Нею особистого контакту. Можна ще тут згадати невіруючих, атеїстів чи агностиків, які може і були колись охрещені, але потім особисто вибрали дорогу невіри в Бога, тобто в Христа також.
Які причини цього? Причин дуже багато. Багатьом бути близько Особи Христа перешкоджає вир життя, а також його привабливість, а з другого боку – вимогливість християнського способу життя. Іншим перешкоджає Церква, негативний образ якої спричиняється до відкинення також засновника Церкви, хоч про це ніхто, хто критикує Церкву в основному не признається, але для більшості саме так і виходить: залишаючи Церкву, переривається зв’язок з Христом. Тоді самовиправданням невіри у Христа є яка-небудь вина Церкви, теперішня чи минула – інквізиція, гроші, переслідування науки, педофілія і т. д.
Часто теж моральне вчення Церкви, яке є досить вимогливе, є причиною відмови практикувати християнство, а що разом з цим іде – вчення Христа теж негується або інтерпретується по-своєму. Багато вважає, що між Богом і людиною не повинно бути посередників і їм, щоб молитися, не потрібні ніякі земні установи, такі як Церква, тобто посередники. В основному, це закінчується тим, що така людина взагалі не молиться, тобто нема ні посереднього ні безпосереднього зв’язку з Богом. Не говорячи вже про те, що сама Особа Христа Боголюдини є Посередником між Богом і людиною.
Інколи негується роль Церкви, але декларується вірність Христу. Так з’являються рухи типу «Христос – так, Церква – ні», як у Австрії в кінці минулого століття. Активісти таких рухів ділять Церкву на дві частини: одна - це ієрархія, тобто «Церква», а друга – це звичайні віруючі, не ієрархія, тобто «не-Церква». З іншого боку, є рухи типу «Церква – це ми», де ієрархії, тобто пастирям, відводиться таку саму роль, як і світським. Робиться теж різницю між вчення Христа і вченням Церкви, причому навіть якщо і може бути з віками деяка несуттєва різниця, з огляду на час і культуру, в яких Церква живе, по суті Церква нічого нового не придумала, однак відмовляючись від суттєвого вчення Церкви, практично негується суттєве вчення Христа, а отже Його слова стають предметом приватних інтерпретацій або просто ігноруються в щоденному житті.
Є багато інших причин, може навіть важливіших від тут перерахованих, чому Особа Христа серед християн є все менш близькою і істотною в житті. Які причини цього? Причин багато, деякі вже були названі. Але що робити? Думаю, тут як і у випадку з іншими релігіями, як у випадку з невіруючими, так само і у випадку з непрактикуючими християнами, є один реальний спосіб виправлення ситуації. Цей спосіб, ця дорога веде через віруючих і практикуючих християн. Тут прикладом були святі, такі як Франциск, як Серафим Саровський, Мати Тереза і багато інших. Їх життя, їх приклад свідчив про Христа, про Його Особу, і коли інші захоплювалися прикладом цих святих, то захоплювалися також в кінці і Особою Христа.
Натомість, поганий приклад християн відвертає від Христа. Один невіруючий мислитель ХХ ст., Бертран Рассел, який критикував християнство на кожному кроці, в одній зі своїх статей так написав: «Вчення Христа, так як воно викладено в Євангеліях, має мало спільного з етикою християн»[1]. Звичайно, тут він критикує етику Церкви, однак претекстом є приклад християн, життя яких розходиться зі словами Христа. Ті, які не приймають Особу Христа, не впускають Її до свого життя, або викинули Її звідти, невіруючі чи віруючі по своєму, у більшості випадків дивляться на практикуючих християн, тому що всі ми живемо у суспільстві.
Є декілька пропозицій, як свідчити про Особу Христа світу, свідчити як невіруючим, так і віруючим. Можна це робити через культуру, через книги, через кіно, як наприклад «Страсті Христові» Мела Ґібсона. Можна теж через організування різних діл милосердя, харитативної допомоги, щоб в лиці потребуючого побачити Обличчя Христа.
Що стосується релігійного способу свідчення, то тут одні вважають, що треба згідно зі словами і прикладом Апостола Павла, йти у світ і проповідувати про Христа. До цього схильні більшість протестантських проповідників. Інші вважають, що завданням християнина – це містичне з’єднання з Христом, постійна молитва, щоб таким чином містичним способом преображати світ. До цього схильна православна практика. Що вибрати? Правда лежить десь посередині. Бо з одного боку так, ми повинні бути світлом світу і сіллю землі, преображати якось цей світ своїм життям (пор. Мт 5). Але з другого боку ми також послані у світ, щоб проповідувати Христа (пор. Мт 28). Вже цитоване на початку «Горе мені, коли б я не проповідував Євангелія» (1 Кор 9, 16), – ці слова Апостола Павла є також спонуканням до свідчення про Христа, причому, як говорив Йоан Павло ІІ, сьогодні світ більше слухає свідків, аніж мовців.
Щоб бути свідками Христа, треба спочатку жити з Христом і у Христі самому. Тома Аквінський, розважаючи який спосіб духовного життя найдосконаліший, дійшов до висновку, що найдосконалішим є саме поєднання контемпляції і проповіді (див. STh II-II, q.188). Коли ти лише проповідуєш, ти несеш світло іншим, але це може бути деколи світло досить тьмяне. Коли ти лише контемплюєш, споглядаєш, медитуєш, це збагачує тебе самого, тільки ти наповнюєшся світлом. Натомість, коли ти споглядаєш Бога, наповнюєшся цим світлом (причому не лише на молитві, але також і через науку), а потім передаєш це світло, ці плоди споглядання іншим – це найдосконаліший спосіб християнського життя. Contemplata aliis tradere – передавати іншим плоди свого споглядання. Думаю, це і є один з кращих способів наблизити Особу Ісуса Христа світу, ближнім, друзям, знайомим. Це відповідальна і нелегка місія, але до цього ми, християни, і ніхто інший, покликані!
[1] Рассел Б., Внесла ли религия полезный вклад в цивилизацию?, в: Почему я не христианин? Москва 1987, с. 114.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/blog/74864/
