0
"Радіо Свобода", 19 лютого 2019
Олег Турій
На Благовіщення, 7 квітня, греко-католики відслужать літургію у Софійському соборі – про це повідомив глава УГКЦ патріарх Святослав. За його словами, на прохання Греко-католицької церкви відслужити у Софійському соборі Міністерство культури відповіло згодою – такі служби востаннє проходили там у XVII столітті. Чи можливе об’єднання православних і греко-католиків України, якою має бути православна церква після томосу і чому до цих ініціатив вороже ставиться Російська православна церква, Радіо Свобода розпитало директора Інституту історії церкви Українського католицького університету Олега Турія.
– Про що свідчить проведення греко-католиками літургії у найдавнішому українському соборі і слова предстоятеля УГКЦ про можливе відновлення євхаристійного єднання із ПЦУ? Що це означає? І чи це стане кроком до об’єднання двох структур?
"Різниці у вірі немає – українських християн, зокрема, православних і греко-католиків, єднає спільна віра і традиція. Об’єднанню заважають лише юрисдикційні і канонічно-правові нашарування"
– Слова предстоятеля УГКЦ базуються на дуже доброму знанні як сучасного церковного життя, так і історії Київської церкви зокрема. Ще під час укладення Берестейської унії в 1596 році були надії, що об’єднання із Римом може відбутися без розриву спілкування із Константинополем. Різниці у вірі немає – українських християн, зокрема, православних і греко-католиків, єднає спільна віра і традиція. Об’єднанню заважають лише юрисдикційні і канонічно-правові нашарування.
Таку думку обстоювали унійний митрополит Йосиф Велямин Рутський і православний митрополит Петро Могила у XVII столітті, предстоятелі УГКЦ Андрей Шептицький на початку XX століття і Йосиф Сліпий у 1970-х роках.
Про те, що греко-католицька і всі православні юрисдикції в Україні є правонаступницями єдиної Київської церкви, особливо виразно писав блаженніший Любомир Гузар у своєму посланні «Один народ Божий на Київських горах» у 2004 році. У ньому він говорить про тривалу і стійку традицію усвідомлення й розуміння єдності християнства, яка притаманна Українській церкві.
"Кожна із цих церков має не бути інструментом зовнішнього впливу, а, навпаки, презентувати Україну перед Римом, Москвою і Константинополем"
Зокрема, він пропонував, щоб усі існуючі на той час церковні структури на теренах України, як то УПЦ (МП), УПЦ КП, УАПЦ й УГКЦ, не лише почали спілкуватися між собою на найвищому ієрархічному рівні, а й отримали можливість причащатися біля однієї чаші. Любомир Гузар вбачав, що кожна із цих церков має не бути інструментом зовнішнього впливу, а, навпаки, презентувати Україну перед Римом, Москвою і Константинополем. Зараз це питання актуальне як ніколи, тому про це потрібно не тільки говорити, а й думати, як би можна було це здійснити.
– Якими були передумови виникнення в Україні Греко-католицької церкви й чому наразі українське православ’я повертається до Константинополя?
"Православна церква пережила драму кризи давньої симфонічної моделі відносин з державою – вона опинилася на своїй землі у статусі, який був не властивий для неї"
– Це питання скрупульозно дослідив у своїй книзі «Криза й реформи» теперішній президент УКУ, владика Борис Ґудзяк. Після монгольської навали Русь втратила свою політичну незалежність. Її території поступово перейшли під владу Золотої Орди, литовських і польських правителів. Православна церква пережила драму кризи давньої симфонічної моделі відносин з державою – вона опинилася на своїй землі у статусі, який був не властивий для неї, без жодної підтримки як від влади, так і від Константинополя.
Після османського завоювання Константинополя тамтешні патріархи животіли. Їх позбавили привілеїв і кафедрального собору. Вони мали жебрати по світу, щоби вижити й утримати свої церкви. Тоді вони не могли надавати допомогу Київській митрополії.
У Європі ж того часу відбувалися радикальні зміни. Реформація почала заохочувати людей до свідомої віри, впровадження народних мов, більшої ролі мирян. Це спровокувало до змін і Римо-католицьку церкву. Священики перестали чекати, що віруючі самі приходитимуть до них за своєрідною «перепусткою в рай». Виявилось, що вже охрещених людей треба переконувати бути християнином кожного дня, а не лише декілька разів на рік. Після Тридентського собору з’явилися єзуїтські місії, колегії, університети, почали розвиватися філософія та богослов’я.
"Галичина протягом ста років після Берестейської унії була православною і залишалася в єдності з Константинополем"
Київська митрополія перебувала в дуже скрутному становищі. Тоді всередині неї з’явилася думка звернутися до Римського престолу, який завжди мав авторитет Апостольської столиці. Варто розуміти, що церковних ієрархів не примушували до єдності силою. Галичина протягом ста років після Берестейської унії була православною і залишалася в єдності з Константинополем. Львівський єпископ, який був ініціатором унії, в останній момент відмовився від її підписання, і на нього не став тиснути навіть сам король.
"Київські митрополити після об’єднання з Римом і надалі вважали себе частиною християнського Сходу"
Важливо відзначити, що Київські митрополити після об’єднання з Римом і надалі вважали себе частиною християнського Сходу. Тогочасні ієрархи писали, що вони відновлюють Вселенську єдність. У той час греки не могли цього зробити фізично, бо турки не допустили б цього, а в України тоді, як і зараз, є унікальна можливість.
– Чому ж відбулося розділення уніатів і православних?
– Цей розкол відбувався поступово. Переломним тут став 1620 рік, коли козаки Сагайдачного зустріли єрусалимського патріарха Теофана, який їхав із Москви. Козаки домоглися висвячення нових єпископів на ті кафедри, де вже перебували прихильники унії. Так в українсько-білоруських землях почали існувати дві паралельні церковні ієрархії.
Феномен участі в цьому процесі козацтва полягає в тому, що спочатку цей стан був позаконфесійний, проте вимагав таких же прав і свобод, як шляхта чи міщани. Про це свідчать дослідження відомого історика Сергія Плохія.
Ситуативний союз православних ієрархів і козаків приніс користь двом сторонам. Для перших це була військова підтримка, а для других – поява ідеології, яка виправдовувала їхнє існування. Це яскраво проявилося, коли єрусалимський патріарх Паїсій привіз Богданові Хмельницькому меч, який був посвячений у церкві Гробу Господнього. Тоді ж він благословив гетьмана на «війну з невірними».
Увесь парадокс ситуації полягав у тому, що цими ворогами вважалися поляки-християни, а найближчими союзниками Війська Запорозького були кримські татари, які сповідували іслам.
– Якою у світській Україні має бути церква після томосу?
– Церква не повинна підміняти політичні інститути і бути знаряддям державної влади. Її роль – бути моральним авторитетом і партнером держави, відстоюючи інтереси суспільства.
"На території України ніколи не було моноконфесійності, хоч майже кожна влада в минулому намагалася її утвердити, часом навіть дуже жорстокими методами"
На території України ніколи не було моноконфесійності, хоч майже кожна влада в минулому намагалася її утвердити, часом навіть дуже жорстокими методами. Ще за часів Київської Русі поруч із прихильниками візантійсько-слов’янської традиції проживали й християни латинського обряду, вірмени, юдеї й мусульмани. Вони мали свої общини і користувалися певною свободою своєї діяльності. Україна демонструє, що різні конфесії можуть жити й розвиватися разом.
– Протягом останніх десятиліть виникало багато протистоянь українського православ’я з російським. У чому причина конфронтації?
– Російська православна церква має дуже великі проблеми ідентичності як в Україні, так і в самій Росії – вона не знайшла свого місця після розвалу Радянського Союзу. Короткий період релігійної і громадянської свободи та надій на духовне відродження в часи горбачовської «перебудови» дуже скоро змінився ностальгією за «втраченою величчю» й намаганнями відродити імперію. Московська патріархія не лише добровільно взялася прислуговувати цьому неоімперському режимові, але й стала для нього своєрідною ідеологічною опорою з ідеями «русского мира» й особливої «православної цивілізації».
"Не дивно, що деякі ієрархи РПЦ, як і Путін, вважають найбільшою катастрофою XX століття не Голодомор, не світові війни, не нацизм, а розвал Союзу. Понад 80% духовенства, яке брало участь у відновленні РПЦ у 1943 році, було завербованими агентами НКВС"
Після 1917 року ця церква сама страшенно потерпіла від більшовицької атеїстичної політики і прямих репресій. Здеформована безбожною владою, ця церква в часи Другої світової війни була фактично поставлена на службу сталінському режимові під пильним наглядом його репресивних органів. Тому не дивно, що деякі ієрархи РПЦ, як і Путін, вважають найбільшою катастрофою XX століття не Голодомор, не світові війни, не нацизм, а розвал Союзу. Задля ідеї «великої Росії», яка «встає з колін», вони навіть готові прославляти Сталіна. Проте, згідно з уже опублікованими даними, понад 80% духовенства, яке брало участь у відновленні РПЦ у 1943 році, було завербованими агентами НКВС. Ці «традиції» культивуються й у новітній РПЦ, а завербовані ієрархи навіть керують іноземними церквами.
Навіть у сучасній Грузії, попри російську агресію, Грузинська православна церква на міжнародній арені озвучує антизахідні й антиоб’єднавчі заяви з подання Москви. Ще більш доказова ситуація в Польщі. Новітні опубліковані документи свідчать про те, що керівництво Польської православної церкви фактично було поставлене із Москви радянськими спецслужбами.
"У Росії лише 3% населення регулярно відвідує богослужіння"
Проблема Російської церкви в тому, що вона відстала від часу й мислить тими категоріями, які зараз не працюють. Зокрема, «каноническая церковь» зараз звучить як оксиморон. Сьогодні канонічною територією є серце кожної людини – в умовах громадянських свобод люди мають право й можуть вибирати. Якщо вони бачать церкву, яка є департаментом якоїсь служби, – вони будуть від неї відходити. Уже сьогодні, згідно із міжнародними соціологічними опитуваннями, у Росії лише 3% населення регулярно відвідує богослужіння.
Православність у Росії є часто своєрідною «партійною належністю» – не для всіх, але для багатьох. В Україні релігія стає елементом громадянського суспільства. Релігійність у Росії насаджується згори і є інструментом влади.
"У РПЦ в Україні проблеми через те, що тут незалежна держава, інші церкви, немає монополії і треба давати собі раду – проте вона на це не здатна"
У РПЦ в Україні проблеми через те, що тут незалежна держава, інші церкви, немає монополії і треба давати собі раду – проте вона на це не здатна. Єдиний можливий варіант – дочекатися зміни влади в Україні або «русской весны». Не всі про це говорять відкрито, але значна частина ієрархів цього очікує. Хоча за митрополита Володимира (Сабодана) в УПЦ (МП) почалися потужні процеси українізації, і зрештою це крило приєдналося до ПЦУ. Ми живемо в історичні часи – не легкі, проте цікаві й переломні.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/74777/
