3
"Район.in.ua", 19 листопада 2019
Вітольду Козачуку було тільки три роки, коли їхня сім’я покинула рідне Рожище разом із ще 45 тисячами фольксдойче Волині під пильним наглядом спецслужб Третього Рейху і СРСР.
Нацисти і комуністи у ту сувору зиму 1939-1940 років блискавично виконували умови угоди про обмін населенням розділеної Польщі. Міняти мали українців і білорусів з території, що окупував Третій Рейх, на німців-колоністів, які опинилися «в зоні державних інтересів СРСР», тобто проживали на Західній Україні і Західній Білорусі. Угоду, що стала початком кінця історичного явища, відомого як німецька колонізація Волині, підписали 80 років тому – 16 листопада 1939-го.
Вітольд Козачук, син німкені й українця, легально приїхав на малу батьківщину аж через пів століття, коли рухнула Берлінська стіна. До цього часу Вітольд з братом примудрялися відвідували Волинь нелегально.
У 1970-их дозволялися зустрічі з родичами у Києві. Вони везли в столицю куфайки, робочі штани, гумові чоботи. Брати Козачуки переодягалися і в загальному вагоні їхали мовчки всю ніч до Рожища. Якби між собою спілкувалися, хтось міг почути їхню специфічну українську мову зразка 1930-их років. У період перебудови вже дозволяли зустрічатися у Луцьку. Козачуки селилися в готелі «Україна», а ввечері через чорний хід пробиралися і їздили в Рожище.
Коли дочекалася падіння ще й імперії зла, Вітольд Козачук, який бачив велику скруту у рідному краї, кинув клич про допомогу серед колишніх земляків і створив благодійну організацію «Брюкеншлаг Україна» («Мости в Україну»). Так репатрійовані волинські німці та їхніх нащадки об’єдналися для підтримки недавніх сусідів.
Це партнерство за майже три десятиліття діяльності організації обросло численними проєктами. Але для сучасних волинян історія німецької колонізації залишається маловідомим епізодом. Причиною тому було фізичне знищення слідів німецьких колоній з лиця землі і тотальна мовчанка про них у радянські часи.
Мовчали свідки тих подій, бо пам’ятати будь-що з докомуністичного минулого було небезпечно для життя. Мовчали й історики, бо тема була заполітизованою і «не дисертабельною». Демонструвати позитивний образ німця-колоніста було неможливим через ідеологічний тиск на науку. Простіше було обійти стороною такі теми. Ідеологія подавала німців виключно як фашистів і окупантів. А все, що стосувалося німецької колонізації на території Російської імперії, було під негласним табу.
Падіння Берлінської стіни 30 років тому знесло не тільки залізну завісу між Заходом і соцтабором, а й зрушило певні пласти в історичній пам’яті. Ув’язнене в закамарках пам’яті минуле отримало шанс заговорити.
Першою німецькою колонією на Волині було містечко Корець, де наприкінці XVIII століття з’явилися німецькі майстри на фаянсовій фабриці.
На початку ХІХ століття в околицях Луцька осіли ткачі з Лодзі. Але масова міграція німців на Волинь сталася у другій половині ХІХ століття.
Німці-селяни переселялися на наші терени, як правило, з привіслянських губерній Польського царства, що на той час входило у склад Російської імперії. Причиною тому стали два масштабні повстання у 1831 і 1863 роках. Царат був змушений надати преференції польському населенню, особливо селянам, які страждали малоземеллям. Довелося обмежити німецьких колоністів на придбання нових земель, які рятувалися від малоземелля в Європі, тікаючи до Речі Посполитої. Наділи критично дробилися між спадкоємцями і німці були змушені знову шукати землю.
Тим часом на території Волинської губернії у першій половині XIX століття польські поміщики активно «робили бізнес» на експорті деревини до індустріальної Європи. Після масового спилювання корабельних сосен і дубів утворилися величезні площі так званих порубів. Мучитися з такими ділянками місцеві селяни не хотіли.
Водночас, російська влада переслідувала польських поміщиків і єдиним шляхом заробити на своїх землях була здача угідь в оренду. Всі ці обставини співпали у часі і посприяли тому, що німці масово поїхали обживати Волинь. Колоністи охоче бралися за викорчовування пеньків, бо орендна плата за землі, де недавно шумів ліс, була невеликою. Інформація швидко долетіла не тільки до Польщі, а й до «материкової» Німеччини.
У 1860 році у Волинській губерній було тільки 20 тисяч колоністів і це 0,3% від загальної кількості населення. А у 1897-му, коли провели перший перепис населення у Російській імперії, волинських німців уже нарахували 171 тисячу (5,75% населення). За три десятиліття кількість німців зросла у 6,5 рази.
Тоді російський уряд почав приймати обмежувальні закони, які зупинили притік нових емігрантів. Купувати землю дозволили тільки тим німцям, які поселилися до 1895 року. Кількість емігрантів упала, але чисельність громади збільшувалася завдяки високому природному приросту: німці мали по 5-8 дітей. Німецька громада стала четвертою етнічною групою на Волині, яка проживала переважно у сільській місцевості.
Весілля у волинських німців
«Німецька колонізація на Волині – дуже цікавий феномен толерантності. Переселенці, які опинилися в абсолютно іномовному, інокультурному та інорелігійному середовищі, примудрилися уникнути протистоянь і конфліктів з корінним населенням. Це приклад того, як колоністи, не чинячи жодного насильства, економічної експансії, не забираючи силою землі у селян, а тільки купуючи й орендуючи в поміщиків, позитивно впливали на розвиток регіону. Волиняни почали змінюватися, навіть не помічаючи цього», – пояснює луцький історик Михайло Костюк, який досліджує цю тему 26 років.
Німецькі колонії найчастіше були хуторами до 20 садиб. Крім поля можна було і лісок свій мати, і ставочок, і садочок. Хутірний спосіб життя справляв неабияке враження на місцевих селян, які за період кріпацтва звикли виключно до общинного землеволодіння і не могли так раціонально використовувати свої маленькі ділянки, розкидані у різних кінцях.
Хутірна система господарювання довела свою ефективність: Волинська губернія почала виробляти значно більше сільгосппродукції.
«Коли у 1861 році кріпосне право скасували, то селяни Волинської губернії найактивніше стали виходити на хутори, бо вже бачили приклад успішного господарювання своїх сусідів-німців і що можна обійтися без общини. Навіть акуратний зовнішній вигляд німецьких поселень, спонукав змінюватися. У колоніях вуличного типу часто худобу заборонялося проганяти селом, а тільки з тильного боку. Вулиця мала бути чистою і доглянутою, щоб по ній було приємно йти. Це теж культура щоденного життя німецької колонії», – розповідає Михайло Костюк.
Історик Михайло Костюк досліджує німецьку колонізацію на Волині з 1993 року
Ідилію життя волинських німців перервала Перша світова війна. У 1915–1916 роках кількома хвилями колоністів депортовують у віддалені губернії Росії. Показово, що в краї різко стала відчуватися нестача хліба, тому що саме німецькі господарства найбільше продавали державі зернової продукції. «Майже в кожній партії колоністів кількість дітей і підлітків становила 40–50%. Вивозили також старих людей і жінок, у яких чоловіки, батьки, сини були на фронтах. Нерідко серед виселенців зустрічалися і солдати, що недавно повернулися з передової, поранені й скалічені. Були й такі, що приїхали у відпустку. Їм доводилося відправляти свої родини в невідомі місця, а самим повертатися на фронт», – веде Михайло Костюк.
Більшість кінцевих станцій були в Астраханській губернії, деякі ешелони розвантажувалися в Самарській, Оренбурзькій і Вологодській губерніях, Тверскій області і навіть у Сибіру.
«Найважче доводилося тим, хто потрапив на розселення в башкирські, киргизькі чи татарські селища. Їхні хати – одна тісна кімната – геть не були пристосовані для багатодітних родин. Та й спосіб життя цих степових народів кардинально відрізнявся від колоністського. Зустрічали вони поселенців непривітно. Знайти спільну мову давалося важко, тому що й одні, й інші російською мовою володіли дуже погано. А якщо до цього ще додати, що степовики – мусульмани і відчували відразу до свинини, яка була улюбленою їжею німців, то проблема співжиття цих двох народів практично не мала перспективи цивілізованого вирішення», – пояснює дослідник.
У Луцьку на 100-річчя трагедії (восени 2015-го) встановили знак «Пам’яті волинських німців, депортованих у 1915–1916 рр. до віддалених реґіонів Російської імперії» («Zur Erinnerung an die 1915–1916 in entlegene Regionen des Russischen Rei ches deportierten Wolhyniendeutsche»). Поряд з цими словами зобразили палаючу свічку з краплями стікаючого воску, що символізує пам’ять про тих німців-волинян, які загинули під час проведення трагічної депортації.
Пам’яті волинських німців, депортованих у 1915–1916 рр до віддалених реґіонів Російської імперії
Знак встановили біля фасадної стіни луцької лютеранської кірхи. Цей храм – свідок тих трагічних подій. Його збудувала німецька громада у складчину 112 років тому. Споруда у неготичному стилі тоді і зараз додала місту особливого шарму.
Луцька кірха
До Першої світової війни німецькі колонії жили за власними традиціями общинного життя, де громада обирала свого представника – шульца, через якого йшли всі зв’язки із зовнішнім світом.
Після депортації і повернення з чужини, колонії стають більш відкритими, побільшало міжетнічних шлюбів. Контакти і дружба ставали міцнішими, німці допомагали сусідам лікувати домашню худобу, бо зналися на приготуванні ліків. Зближенню сприяли і польські державні школи, в які ходили всі – українці, поляки, німці, чехи, євреї.
«У дитячому середовищі панував побутовий полілінгвізм. Не раз був свідком зустрічей однокласників через 60-70 років, які згадували, як разом вчилися, а потім пасли худобу. Спогади співіснування з колоністами – виключно теплі. Я жодного разу не чув від старожилів-українців негативних відгуків про німців. Лише як про добрих господарів, доброзичливих сусідів, які допомагали, коли працею, коли реманентом. Та у наші дні пам'ять про німців у волинян зникає, бо майже не лишилося живих свідків», – констатує Михайло Костюк.
Дуже швидко німецьку громаду спіткала нова біда – вони стали розмінною монетою у планах Гітлера і Сталіна. Тодішні союзники питання волинських німців почали обговорювати ще у першій половині 1939 року, але жодне рішення у Пакт Молотова–Ріббентропа не ввійшло. 17 вересня Червона Армія вступила на територію Західної України, та радянці не зачіпали німецьких колоній. Питання їхньої долі мало вирішитися після закінчення бойових дій на території Польщі.
«Причиною репатріації стала Друга світова війна як політичне явище, катастрофічне для Європи. Після того, як Друга Річ Посполита була повністю окупована Німеччиною і Радянським Союзом, питання німців-колоністів стало предметом переговорів. Сторони підписали угоду про обмін населенням 16 листопада 1939 року», – розповідає Михайло Костюк.
Йшлося, що обмін має завершитися до 1 травня 1940 року. Для організації масових депортацій створили німецько-радянську комісію, яка складалася з офіцерів спецслужб обох держав.
Радянська частина комісії діяла на західному березі річки Буг, а німецька – на східному. Уповноважений від німецької сторони перебував у Луцьку. Офіцери складали списки, описували майно і впродовж зими 1939–1940 років усіх волинських німців організовано вивезли на територію Західної Польщі поблизу з німецьким кордоном (нині це Познанське воєводство). З обох берегів річки Варти організували спеціальні табори для переселенців. То мала бути буферна зона для захисту Великої Німеччини. Цей район увійшов в історію як Вартеланд або Вартеґау.
Сім’ї Вітольда Козачука, про якого ми згадували на початку, пощастило більше. Вони до Вартеґау не потрапили, а безпосередньо до краю Ліппе, в містечко Шетмар до своїх родичів. Згодом у Ліппе опиняться більшість переселенців з Волині.
Серед солдатів, які супроводжували групу Volksdeutschen з Волині і Галичини був художник та вчитель мистецтва Отто Енгельхардт-Кіффхаюзер. По дорозі він створював численні портрети репатрійованих, які згодом були опубліковані як «Книга Великого Походу»
Німецька сторона забезпечила ідеальний порядок: і автомобілі, і залізничний транспорт, якими відправляли найчастіше жінок та дітей. Частина німців рухалася саньми, в які запрягали власних коней. Ніхто спротиву такому переселенню не чинив. Люди знали і про голодомор, і про сталінські репресії 1937–1938 років, під які потрапили і їхні одноплемінники. Тому ілюзій щодо нової реальності не мали і залишитися в межах нової радянської влади, про яку були начувані, вони не збиралися. Були тільки поодинокі випадки, коли хтось лишився з мішаних сімей. До 1 травня 1940-го на Волині була завершена акція з переселення.
Майно, яке залишалося, описували. Мали відбутися міждержавні розрахунки за нього. Але через рік після завершення операції, вибухнула радянсько-німецька війна. Ніякої компенсації, звісно, не відбулося.
«Шлейф хороших вражень про німців зберігався серед волинян довго. Коли у 1941 році почалася німецько-радянська війна, то у селі Кияж жінка радісно бігла селом і кричала: «Йдемо зустрічати, хазяї йдуть!» На перших порах їх не сприймали як окупантів, а як господарів. До речі, у Кияжі, де поряд була колонія Юзефіна, досі є топонім Шульцова долина, туди зараз приїжджають його внуки», – розповідає рожищенський краєзнавець Микола Вавренчук.
Крайній ліворуч Карл Шульц зі сім'єю
Пізніше волинські німці могли потрапляти у рідний край як вояки Вермахту. Інколи ешелони з солдатами зупинялися на волинських станціях. Чоловіки користувалися можливістю відвідати колишніх сусідів.
«Якось поїзд із військовими зупинився у Дубно на три доби, солдат відпросився і подався у село поблизу, де колись жив. Коли постукався до сусідів, у хаті завмерли. Стукіт був настирливий і таки наважилися спитати: «Хто там?» А у відповідь: «Це ж я – Гюнтер! Жив недалеко від вас, мій батько вам хату будував!». Сім’я німецьких майстрів, які зводили людям оселі, справді була у їхньому селі до війни, солдата впустили, він добу погостював. Ешелон ішов на Сталінград, невідомо чи той Гюнтер залишився живим», – переповідає почуту від старожилів історію Михайло Костюк.
Більшість німецьких хуторів знесли зразу. Та сама доля потім спіткала і хутори українців. Єдиним слідом від цих острівків життя часто є груші-дички, бо яблуні не вижили після стількох десятиліть.
Якось на Волинь прибув турист, якому дружина на 70-річчя подарувала путівку в Україну.
«Чоловік тримав взуттєвий магазин, у якому хлопці з Луцька часто брали товар. Він їх запитував про село Подґорци, але ніхто про таке не знав. Як він прибув, то за ніч наш історик Михайло Костюк допоміг усе з’ясувати. Була колонія Подґужа, назва походить від польського слова «гора». А через тонкощі транслітерації написання спотворилося. Ми влаштували ювіляру широку програму на Волині, а як їхали на Ковель зупинилися і показали, де була колонія, де він 70 років тому народився. Зараз там високовольтні лінії і поле. Але момент був дуже чуйний», – розповідає луцький германіст Олександр Міщук, який 20 років супроводжує українсько-німецькі делегації і координує діяльність «Брюкеншлаг Україна».
Лютеранські цвинтарі опинилися посеред колгоспних полів. Надгробні пам’ятники люди часто-густо забирали на будматеріали.
«Знаєте, як то після війни до німців ставилися – вороги, окупанти… Зараз можна точно сказати тільки де в Кияжі і біля Городинь є німецькі кладовища, але на тих ділянках дерева ростуть. Визначити, де був цвинтар, часто допомагає квітка – царська корона (лілійник або гемерокаліс, – ред.), яку на могилах садили. Вона росте як бур’ян і не пропадає», – розповідає краєзнавець з села Доросині Микола Вавренчук.
Царська корона – народна назва квітки гемерокаліс, яку садили німці на могилах родичів сотню років тому
Його село – єдине, де збереглася жила вулиця, яка і досі називається Німецька колонія. Там навіть один етнічний німець років десять тому придбав хату і приїздив жити щоліта. Вже помер, а на калитці досі є табличка на німецький манер «Генріх Янот».
Спочатку територію кладовищ трактори оминали, але в 1970–1980 роках вони зовсім запустіли і захоронення переорювали.
«Коли вже нема й надгробків, то цвинтар легко зрівняти. Більшість німецьких кладовищ ідентифікувати вже неможливо. Інколи у деяких місцевостях можна знайти кладовища і то, якщо були поряд із православними. Та, як правило, вони у занедбаному стані. Як виняток знаходяться місцеві ентузіасти-краєзнавці, які пробують робити хоч зрідка розчистку територій і ремонт пам’ятників», – каже Михайло Костюк.
Так учитель історії Василь Зіновійович Панас підняв із землі та самотужки відреставрував біля десятка надгробних пам’ятників на цвинтарі колонії Вінцентівка, що зараз село Завітне Ківерцівського району. Ця колонія вціліла через те, що в хати німців вирішили поселити вигнанців із сіл, які потрапили у 2-кілометрову прикордонну смугу вздовж річки Буг.
Меморіальна дошка. Кірха у селі Завітне Ківерцівського району
«Там усі населені пункти мали ліквідувати, а людей кудись треба було подіти. От і переселили їх у будинки німців-колоністів. У цьому селі до сьогодні можемо знайти з десяток німецьких осель. Хати поза межами сіл місцеві поступово розбирали на будматеріали. Добротніші будівлі, які вціліли, використовували то під клуб, то під сільраду, то під амбулаторію», – перераховує Михайло Костюк.
Пам’ятками тривалого проживання на теренах Волині зараз є чотири кірхи: у Луцьку, Володимирі-Волинському, в селі Завітне Ківерцівського району та в Олешковичах Рожищенського району.
Німецька кірха у Володимирі-Волинському
Німецька кірха у селі Олешковичі Рожищенського району
Меморіальний знак на колишньому лютеранському кладовищі у селі Олешковичі Рожищенського району
У самому Рожищі було дві кірхи. Але якщо лютеранську знищили під час Другої світової війни, то баптистська дивом вціліла. Однак від цього храму залишилися тільки стіни. В колишній кірсі спершу була фабрика спортивного інвентарю, потім пилорами, а зараз приміщення потрапило у розпорядження громади ПЦУ.
Повоєнне життя волинських німців було доволі важким. Та на початку 1970-их у їхньому середовищі почав проявлятися інтерес до своєї історичної батьківщини.
У 1975 році у Нюрнберзі (Баварія) колишні колоністи створили історичне товариство «Волинь», яке діє й нині. Одним із засновників був пастор луцької кірхи Альфред Кляйденс, який служив тут із 1921 по 1938 роки.
Товариство накопичило величезну бібліотеку й архів про історію громади та Волині в цілому. А з 1979-го почало видавати «Волинські зошити». З того часу вийшло 14 номерів із публікаціями різного характеру.
«Це приклад того, як волинські німці бережуть свою історичну пам’ять. Вони і позиціонують себе як окрему суспільну групу. Навіть їхні нащадки у другому-третьому поколінні, які ніколи тут не жили, пишаються своїм походженням. Щороку великим автобусом на 40-50 місць в Україну прибувають групи туристів, для яких найцікавішими є зустрічі з простими людьми. Така народна дипломатія зробила багато для порозуміння. Люди починали згадувати про те, як жили до війни і не було взаємних конфліктів», – розповідає Михайло Костюк.
Колишні колоністи разом із місцевими громадами встановлюють меморіальні знаки: вже є такі на кладовищах в Доросинях Рожищенського і в Завітному Ківерцівського районів.
Меморіальний знак на колишньому лютеранському кладовищі в селі Доросині Рожищенського району
З легкої руки нашого героя Вітольда Козачука у 1990-их зародилася акція «Допомагаємо Луцьку», яка започаткувала гуманітарні конвої з одягом, продуктами, медикаментами. У 1993 році перші студенти з Луцька поїхали навчатися до Вищої технічної школи Ліппе, а через рік розпочалися спортивні обміни. Футбольний клуб «Векстергаген» в однойменному селі, де живе багато волинських німців, запросив на змагання наші дитячі та юнацькі команди. Серед тих юних футболістів була і майбутня зірка українського футболу Анатолій Тимощук.
Досі традиційними є обміни з лікарями. Найбільше німецькі медики приїздили проводити операції у Ковель. Всі ці акції допомоги та партнерства відбувалися завдяки активній участі репатріантів, а пізніше до співпраці долучилися і «справжні» німці.
Основною рушійною силою став Союз німецьких солдатів, який у травні 1995 року вперше привіз в Україну, а можливо і на територію колишнього Радянського Союзу, групу ветерані – колишніх солдатів Верхмату. Ця зустріч відбулася 7 травня в Турійську. На захід приїхала Другий секретар посольства в Німеччині, а нині посол Німеччини в Україні Анка Фельдгузен. Олександр Міщук добре пригадує ту зустріч, бо йому довелося перекладати дуже трепетний момент – порозуміння ветеранів ворожих армій.
«Один – українець високого росту Олексій Гонцаровський, а другий – рудий і маленький Віллі Бревіт. Сиділи поряд за столом і мова зайшла про нагороди. У Гонцаровського всі груди в орденах, один із них – за бої на Турії. Віллі на цій річці теж був. Беруть серветку і малюють: отут за Ковелем Турія робить такий поворот. Виявилося, що воювали в одному місці, в один час і навіть один в одного стріляли. Мова йшла про те, що німців поклали у болото, три доби лежали, не могли піднятися. Найкращий друг Віллі піднявся і тут же його вбили. Похований у Володимирі-Волинському в братській могилі. Згадували, що з радянської сторони був кулеметник, якого називали всі Іваном. Гонцаровський зізнався, що був тим кулеметником. Олексій і Віллі мали неповносправну ліву руку, тому протягнули один одному здорову праву. Вони сказали, що напевно Господь зберіг їх саме для цього моменту: «Камрад, щоб наші діти, наші внуки не пережили того, що ми пережили, давай миритися», – переповів нам Олександр Міщук.
Наступного дня 8 травня 1995 року заклали камінь на місці побудови монумента, а 29 вересня 1996-го в Ковелі освятили Меморіал всім жертвам Другої світової війни.
Однак, тоді на зустрічі в Турійську Віллі Бранд не все сказав.
«Наша остання зустріч з Віллі трапилася у 2014 році, коли Луцьк підписав з краєм Ліппе Меморандум про співпрацю. Віллі тоді підійшов і промовив: «Я хочу тільки одне сказати. А взагалі то я був снайпером». І тоді пазл склалався. Лежати 3 дні і 3 ночі для регулярних військ не було можливості, а от для пари снайперів, які полювали за кулеметником – то була звична справа. І пощастило Олексієві, що Віллі не стріляв».
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/kaleido_digest/77922/
