18
Питання милостині, яка випливає з особистого милосердя, було важливе в християнстві від часів самого Христа. Знамениті його слова про ототожнення того, кому виявляють милосердя і Його самого, стануть вирішальними, згідно з Євангелистом Матеєм, на Останньому Суді: «Прийдіть, благословенні Отця мого, візьміть у спадщину Царство, що було приготоване вам від створення світу. Бо я голодував, і ви дали мені їсти; мав спрагу, і ви мене напоїли; чужинцем був, і ви мене прийняли; нагий, і ви мене одягли; хворий, і ви навідались до мене; у тюрмі був, і ви прийшли до мене. Тоді озвуться праведні до нього: Господи, коли ми бачили тебе голодним і нагодували, спрагненим і напоїли? Коли ми бачили тебе чужинцем і прийняли, або нагим і одягнули? Коли ми бачили тебе недужим чи в тюрмі й прийшли до тебе? А цар, відповідаючи їм, скаже: Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили» (Мт 25, 34-40).
Проте, це не Христос «вигадав» цю практику, Він лише розвинув те вчення, яке вже мало місце у Старому Завіті. Пророк Ісая говорить: «…з голодним своїм хлібом поділитись, увести до хати бідних, безпритульних, побачивши голого, вдягнути його, від брата твого не ховатись. Тоді світло твоє засяє, як зірниця, загоїться негайно твоя рана, спасіння твоє буде йти поперед тебе, Господня слава – слідом за тобою» (Іс 58, 7-8). А в Книзі Товита читаємо промову Ангела Господнього Рафаїла до батька і його сина: «Молитва з постом – річ добра, однак милостиня зо справедливістю – ліпші, ніж багатство з кривдою. Ліпше творити милостиню, ніж нагромаджувати золото. Милостиня від смерті вибавляє, вона усякий гріх очищає. Ті, що дають милостиню, проживатимуть у достатку» (Тов 12, 8-9).
Також творення милостині, яка випливає з любові, пов’язане з наверненням серця, а отже і з відпущенням гріхів. Апостол Петро говорить: «Насамперед майте велику любов один до одного, бо любов силу гріхів покриває!» (1 П 4, 8). Про це також говорилося в Старому Завіті: «…а любов гріхи всі покриває» (Прип 10, 12). Дієвий приклад таким твердженням дав Христос, коли зустрівся в Єрихоні з митарем Закхеєм, ввійшовши до його дому: «А Закхей устав і до Господа промовив: “Господи, ось половину майна свого даю вбогим, а коли чимсь когось і покривдив, поверну вчетверо”. Ісус сказав до нього: “Сьогодні на цей дім зійшло спасіння, бо й він син Авраама. Син бо Чоловічий прийшов шукати і спасти те, що загинуло”» (Лк 19, 8-10).
Іншим разом, Христос говорив молодому юнаку, який питав Його про спасіння, при цьому зазначаючи, що все життя виконував заповіді Божі: «Одного тобі бракує: піди, продай, що маєш, дай бідним, то й будеш мати скарб на небі. Тоді прийди і, взявши хрест, іди за мною» (Мк 10, 21). Ну і звичайно, найбільш знаменита притча про милосердного Самарянина, коли той не лише допоміг постраждалому, але й перевіз його до дому опіки, та й заплатив за нього, щоб цим постраждалим опікувалися аж до його повернення (див. Лк 10, 30-37).
Христос також досить конкретно повчив, як чинити милостиню: «Уважайте добре, щоб ви не чинили ваших добрих учинків перед людьми, які бачили б вас, а то не матимете нагороди в Отця вашого, що на небі. Отож, коли даєш милостиню, не труби перед собою, як роблять лицеміри по синагогах та вулицях, щоб їх хвалили люди. Істинно кажу вам: Вони вже мають свою нагороду. Ти ж, коли даєш милостиню, нехай твоя ліва рука не знає, що робить твоя права: щоб твоя милостиня була таємна, і Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі» (Мт 6, 1-4). В іншому місці Христос підкреслив, що милостиня має випливати з серця, і саме тому вона і називається «милостинею», коли має внутрішній, а не лише зовнішній вимір: «Тож дайте милостиню з того, що усередині, і все у вас буде чисте» (Лк 11, 41).
Іншими словами, милостиня повинна випливати перш за все з любові до невидимого Бога, а також – до Його видимих дітей, тому повинна бути з одного боку тайною, щоб жертводавець міг дійсно підтвердити свою любов до Бога, а з іншого боку – конкретною, щоб міг підтвердити свою любов до ближнього. Розголос і реклама про свою милостиню нівелюють її духовний вимір та заслугу, і перетворюють милостиню в звичайну людську інвестицію. Мало того, такий об’єктивно добрий вчинок (допомога потребуючому) при суб’єктивному поганому намірі (власна гординя) чинить таке діяння морально злим.
Милостиня у християнському розумінні є формою навернення, поряд з молитвою і постом. Якщо милостині не товаришуватиме внутрішнє навернення до Бога, жаль за свої гріхи, щира любов Бога і ближнього, тоді давання комусь допомоги не може називатися «милостинею», а лише у кращому разі «допомогою». А часто теж, на жаль, стає звичайним прикриттям своїх гріхів. Як писав колись Тарас Шевченко у поемі «Сон» про так званих «добродіїв», які публічно роблять різні «подачки» для суспільства, але продовжують це суспільство обдирати:
А той, щедрий та розкішний,
Все храми мурує;
Та отечество так любить,
Так за ним бідкує,
Так із його, сердешного,
Кров, як воду, точить!..
Всім тим, які приймають фінансову допомогу від інших, особливо від багатих меценатів, належить упевнитися, чи ці засоби даються щиро, з наверненням, з любові до Бога і ближнього, безкорисливо? Варто теж довідатися, чи людина, якщо вона дотепер вела не зовсім законні справи, прагне цим вчинком розпочати нове життя, як той євангельський митар Закхей, чи все-таки продовжуватиме оббирати державу, а властиво – людей? Тоді не лише давання, але навіть прийняття такої «милостині» є морально наганним.
Катехизм Католицької Церкви так говорить про любов до бідних: «Бог благословить тих, хто приходить на допомогу бідному» (ККЦ 2443). А далі також додає: «Любов до убогих несумісна з непомірною любов’ю багатств або з їх егоїстичним використанням» (ККЦ 2445). І врешті, Катехизм повчає, чим по суті є діла милосердя: «Діла милосердя є ділами практичної любові, через які ми йдемо на допомогу ближньому в його тілесних та духовних потребах… милостиня, дана вбогому, є одним з головних свідчень братерської любові; це виконання справедливості, яке Богові угодне» (ККЦ 2447).
Власне, парадоксально, але милостиня, яку прийнято асоціювати з милосердям, також асоціюється зі справедливістю, і є її проявом. Папа Григорій Великий писав колись: «Коли ми даємо вбогим щось необхідне, то зовсім не виявляємо їм власних щедрот, лише віддаємо їм їхнє. Ми скоріше сплачуємо борг справедливості, ніж виконуємо акт милосердя» (Пастирське правило, ІІІ, 21, 45).
В зв’язку з ділами милосердя, виникає декілька питань. Як часто це робити? Кому подавати, а кому ні? Всім хто просить, чи лише деяким? Якщо сповнені всі вище перераховані умови, щоб подаяння було «милостинею» у християнському сенсі цього слова, тоді належить пам’ятати, що допомагати належить тоді, коли біля нас чи у полі нашої уваги опиниться конкретно потребуюча людина і ми цю конкретну потребу бачимо. Як це побачив милосердний Самарянин. А отже, належить переконатися про конкретну потребу, а не «грати в лотерею», даючи не те щоб незнайомим людям (бо і незнайомі часто потребують допомоги), але на невідомі цілі. На жаль, але багато «потребуючих» на вулицях – це організована група, яка працює на своїх злочинних господарів. Немає жодного християнського обов’язку підтримувати таку злочинну діяльність, а навіть навпаки – є обов’язок уникати її. Варто перед допомогою комусь на вулиці поговорити з людиною, а ще краще, довідатися, звідки вона, чому просить, як живе. Такі дії є не лише «цікавістю», але теж проявом милосердя, пожертвуванням свого часу і зусиль.
Те саме з різними оголошеннями в інтернеті чи в будь-якому іншому місці: належить впевнитися, що потреба реальна, що потребуюча особа – також реальна, і лише тоді можна в міру можливостей допомогти. Якщо хтось прагне допомагати, але не має впевненості щодо прохаючих, може звернутися до відомих харитативних організацій, і через них вчинити милостиню. Або допомогти тому, про кого ручаються добрі знайомі. Віддавати гроші невідомим особам, ще й зі словами «це і так для Бога», є нерозсудливо, бо таким чином позбавляємо нашої допомоги реальних потребуючих, витрачаючи її на підставних. Христос закликав допомагати вбогим і потребуючим, а не тим, які за таких видаються, бо Христос ототожнювався з реальними вбогими, а не з фікційними.
У світі також розвинута практика допомоги різним закладам, таким як шпиталі, школи, інститути, особливо духовні, а також доми для сиріт чи інтернати тощо, тобто всі ті установи, яким важко здобути достатньо доходу для функціонування. Допомога таким організаціям чи закладам також є проявом християнської турботи про ближнього, тобто про тих, які в цих закладах перебувають, навчаються чи лікуються.
Також варто звернути увагу на людей, яким можна допомогти, даючи їм якусь роботу, доручаючи якесь завдання. Підтримувати здорових людей, які можуть працювати, але вибрали паразитуючий спосіб існування також не є християнською чеснотою, а крім того, є анти-педагогічно. Милостиня належиться тому, хто сам собі ніяк не в змозі допомогти. Дати безробітному працю – це також форма милостині.
І останнє, з факту, що на вулицях є багато шахраїв, не належить відразу підозріло дивитися на всіх навколо, хто простягнув руку і простить про допомогу. Про всіх належить мислити подібно, як це є у юриспруденції – з позиції «презумпції невинуватості», тобто, що всі, хто просять – це потенційні потребуючі, поки не доведено протилежного. Просто, коли приймемо рішення реально допомогти, християнським обов’язком теж є реально переконатися, що дійсно допомагаємо, а не стаємо жертвою обману.
Любов і милосердя завжди мають бути конкретними. Не можна любити «людей у всьому світі», чи «бідних дітей Африки», конкретно яких ми ніколи в житті не бачили, чи про яких навіть не чули. Християнська любов є тут і тепер по відношенню до конкретної людини з конкретними проблемами. Якщо треба проявити цю любов і милосердя на відстані, то відстань теж не повинна нівелювати конкретність і дійсну потребу у нашій допомозі. Так, «любов… в усе вірить», як говорив Апостол Павло у знаменитому гімні про любов. Але також у тому ж гімні додав: «любов… радіє правдою» (1 Кор 13, 6-7).
Милостиня – це один з найбільших проявів християнства. Це повинно стати чимось очевидним для кожного християнина. Присутність шахраїв на вулицях чи в оголошеннях не може усправедливити відмову від милостині. Ця неоднозначність з прохаючими про допомогу має лише змусити нас до зусилля, щоб впевнитися у дійсній потребі, але ніколи не може дати нам «індульгенцію», щоб перестати допомагати всім без винятку. Тут ще раз можна нагадати слова Христа: «Усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили» (Мт 25, 40).
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/blog/69426/
