0"Високий Замок", 06 грудня 2019
З маленького хору хлопчиків, який далекого 1971 року заснував Микола Кацал, «Дударик» переріс у Львівську державну академічну чоловічу хорову капелу, лауреата Національної премії та багатьох інших відзнак. При капелі створено хорову школу, а також екуменічне братство. «Дударик» знають і з нетерпінням чекають на його виступи не лише в містах України, а й у Європі та за океаном. Справу свого батька як естафету прийняв син Миколи Кацала — Дмитро. Пан Дмитро також пройшов вишкіл і гарт у цьому колективі. Тому добре знає, що і як треба робити, як знайти підхід до кожного зі 120 учасників хорової капели. Він — автор проєкту «Пригода Святого Миколая». Про творчий процес, батьківський підхід до виховання артистів керівник капели «Дударик», диригент, композитор і педагог Дмитро Кацал розповів журналістові «ВЗ».
— Пане Дмитре, до Дня Святого Миколая готуєте грандіозну програму. Що це за дійство?
— П'ятий рік поспіль ми львів’янам показуємо цю програму «Пригода Святого Миколая». Це мюзикл-казка, що покладена на музику світових хітів усіх часів і народів, таких, як «Бітлз», Чек Беррі, Коен, Ерік Клептон, ACDC, Квін, «Скорпіонз», Адель… Ми вибрали їхні найкращі твори як арії для провідних персонажів цього мюзиклу. У мюзиклі-казці йдеться про одвічне протистояння добрих і злих сил. У цій ситуації чортики, яких намовив Чорт, поцупили подарунки, ангели «профітькали», коли саме це сталося, а тепер не можуть знайти їх, хоч і докладають неймовірних зусиль. Але, врешті, все закінчиться «хепі-ендом». Чортики згадують, що і вони колись були ангелами, навертаються до світлого і повертають подарунки. А Святий Миколай уже знає, що з тими подарунками має робити. Мюзикл наповнений інтерактивом. Торік, пригадую, усі діти включилися, коли виходив Чортик під музику ACDC «Пекло на вас усіх чекає, весело у нас — хто ж це не знає», а хлопці з «Дударика», за сценарієм, мають не пускати його до центру сцени і закидати сніжками. То снігу було повно і у залі. Підключилися і діти-слухачі, і Чортикові не дали змоги нормально заспівати (сміється. — Г. Я.). Діти дуже переживали за долю подарунків, а їхні батьки отримали подвійне задоволення, бо бачили щасливі очі своїх дітей.
— Цей мюзикл ставите лише з колективом «Дударика» чи залучаєте інші сили?
— Запрошуємо акторів, співаків, музикантів з рок-групи «Рок-оркестра». А ще з нами камерний оркестр, а «Дударик» здебільшого як статисти.
— Кому належить ідея створення цього мюзиклу?
— У Леонардо Коена є така дуже відома пісня «Аллілуя». Це американський співак часу Елвіса Преслі, тому його, може, і небагато людей чули. Але його пісня «Аллілуя» є у мультфільмі «Шрек», тож її чув кожен, хто дивився цей мультик. Ця пісня мені намугикалася, і я поклав на її мелодію замість слів «аллілуя» слово «Миколає». Це лягло добре, і я зрозумів, що у мене вже є готовий фінал. Але у мюзиклі, окрім Миколая, є Чорт. Переслухав море чудової музики і зупинив свій вибір на ACDC Hiway to hell. Арією для Ангела стала легендарна We are the champions, неймовірний хіт «Ми переможемо, мій друже». Ця музика мені дуже близька, бо на ній, зокрема, і я виховувався. І мої діти також люблять цю відому річ.
— Знаю, що, окрім мюзиклу-казки «Пригода Святого Миколая», ви ще організовуєте благодійну акцію «Подаруй дитині свято». Що це таке і коли можна потрапити на мюзикл?
— Перші дві вистави відбудуться 16 грудня у Театрі імені Марії Заньковецької. А дві наступні — 19 грудня, у Цeнтрі ім. Довжeнка, на Сихові. Традиційно запрошую долучитися до доброї ініціативи капели «Дударик» та КЦ ім. О. Довженка «Подаруй дитині свято», що і цього року охоплює 250 діточок з особливими потребами (діти з будинків-інтернатів і дитячих будинків). У рамках акції прошу придбати діточкам квитки на мюзикл-казку «Пригоди Святого Миколая», що відбудеться 19 грудня у приміщенні кінотеатру імені Довженка о 16 годині, а також подарунки. Зі свого боку, капела організовує трансфер для дітей, супровід і саме свято. Як подарувати дітям свято та участь у «Пригоді Святого Миколая» і отримати від нього подарунки, дізнайтеся телефонами: 032 238 82 62 та 032 238 22 05.
— Нещодавно капела «Дударик» відзначила 48-му річницю з дня заснування. Відомо, що змінилося керівництво, оскільки спочатку був Микола Кацал, а згодом колектив очолили ви. Що змінилося за останні роки у «Дударику»?
— «Дударик» розвивається. І росте, як крона. З маленького хору хлопчиків, який заснував мій батько у далекому 1971-му, «Дударик» переріс у Львівську державну академічну чоловічу хорову капелу, лауреата Національної премії та багатьох інших відзнак. При капелі створено хорову школу, а також екуменічне братство. Я би сказав, що «Дударик» перетворився на спільноту, що структурно схожа на Ставропігійське братство, де є школа, церква, хор. Довкола нас є і випускники, і батьки наших співаків. Нашими випускниками пронизане все українське суспільне єство — від Києва на схід, захід і південь.
— З якого віку набираєте співаків?
— З шести років. Щоб до десяти років вони вже були навченими професорами і співали разом з нами крупні форми. Бо десятирічні хлопці з нами співають по 14 концертних програм на рік. Тобто вони мусять бути екстрафаховими. Сучасна молодь не перестає дивувати, вона спроможна вивчати і Бернстайна, і Бетховена, і Моцарта… Вони співають під час Всенощної Літургії на Великдень і у Надвечір’я Різдва. А ще концертна програма для Січових Стрільців, до Дня Матері тощо.
— Чи співають у хорі сім’ї — батько і син, наприклад?
— Безумовно. У нас співають і батьки, і сини. Лозинські, Курочки, Хмілі… Хотів би, щоб і дідусі з онуками співали, може, колись так і буде. Хоча у нас є ветерани — «Дударик назавжди», які співають у понеділок. А який у них тембр голосу! Медовий. Вони так гарно звучать — можна слухати і слухати.
— Коли ваш батько заснував «Дударик», то, зрозуміло, що і ви там мали співати?
— О, ви не знали мого батька (сміється. — Г. Я.). Перед першою репетицією тато обійшов понад 500 сімей, а перед тим дітей прослухав. Просив, щоб батьки дали дитину в хор. З тих 500 на першу репетицію у філармонію прийшло лише 80 хлопчиків. Це був такий один на світі Микола Кацал з його феноменальним підходом до роботи. Він власними ніжками виходив учасників хору, а потім виплекав і злеліяв його. А мене співати ніби ніхто і не кликав, бо я там виріс. Мені здається, що я співав ще в утробі матері, бо мама була першим концертмейстером «Дударика». Мама і досі працює у хоровій школі. З малої дитини мене всюди возили за собою, бо не мали з ким залишити. Тож я співав у «Дударику» завжди, подекуди і на провідних ролях. Це згодом тато мені сказав: «Дмитре, прийшов уже той час». Тато попросив допомоги в організаційній роботі. Казав, що не встигає за усім цим, бо обсяг збільшувався щороку. І я не міг відмовити.
— Скільки займається у капелі артистів?
— Якщо зробити зведений хор — і з меншими, і зі старшими, то це 120 осіб.
— Трапляються випадки, коли хлопці не витримують і йдуть від вас? Що тоді робите — переконуєте залишитися чи відпускаєте?
— У нас є достатньо мотивацій для дитини бути у нашому колективі. Насамперед, у нас здоровий морально і психологічно колектив. Діти перебувають у безпеці. Величезну роль у тому, що діти вчаться співати у «Дударику», відіграють батьки. На перших роках вони мусять розуміти, що дитину треба виводити, щоб вона увійшла в колію. А коли підростають, мають можливість з капелою їздити на гастролі не лише містами України, а й далеко за кордон. Без супроводу батьків. Наші артисти створили між собою внутрішні футбольні команди. Коли ми кудись їдемо, є можливість поганяти м’яча. А головне, що наших артистів всюди гарно приймають і ставляться до них не як до дітей, а як до професіоналів високого рівня.
— Вони отримують гонорар?
— Діти отримують безкоштовне навчання. Це наша інвестиція у них. Ми оплачуємо виїзди на гастролі, забезпечуємо концертними костюмами.
— А за навчання батькам треба платити?
— Смішні гроші. На місяць 70 гривень. Для того, щоб потрапити у віденський хор хлопчиків, батьки платять на місяць 350 євро. І батько колись казав, і я такої ж думки: наші діти — унікальні! Це інвестиція у мистецький проєкт, а на перспективу — і у державницький проєкт. Ці люди, які виховалися у «Дударику», ніколи вже не будуть загублені. Це — українська еліта. Наші вихованці — медики, інженери, архітектори, солісти опер.
— Хлопці часто сваряться між собою? Чи бігають скаржитися вам?
— Та, звісно, що трапляються інциденти. Хлопці є хлопці. Мусять і потовктися. Пам’ятаю власний досвід зі школи, як до мене підійшов батько одного учня — не для того, щоб налякати мене чи виховувати за те, що я образив його сина, а мирно поговорив зі мною. «Ти мусиш бути захисником слабших, ти гарно розвинутий, он у тебе які мускули», — сказав він. Такими простими словами цей чоловік мене збив спантелику і зацікавив. І ці його слова я тепер використовую, і вони спрацьовують.
— А якщо не діє?
— Тоді прощаємося. Ми ж вчимо дітей не лише гарно співати, а й виховуємо. Наші хлопці знають, що треба жінці поступитися місцем, зняти шапку у приміщенні, за столом їсти виделкою і ножем.
— Як переживаєте з хлопцями мутацію голосу?
— Зміна голосу є розмаїта. Іноді дитина вилітає зі співу щонайменше на два роки. Бо цей процес відбувається повільно. Бувають карколомні випадки, як-от було у Василя Сліпака. Ми з ним співали з десяти років до дев’ятнадцяти у «Дударику». Він перейшов з других дискантів в альти, а потім кантор-тенор. А ще через якийсь час він був вписаний у програму — як бас.
— Ви самі визначаєте, коли хлопчик може повернутися до репетицій?
— Як казала Ліна Костенко, «Досвід, витримка і гарт». Навіть на відчуттях розумію усі процеси, можу визначити — надалі це буде тенор чи бас. В окремих випадках користуємося допомогою фоніаторів. І треба розуміти, що у період зміни голосу дитину не можна перенавантажувати. Ми переводимо таких хлопчиків на одноразове відвідування репетицій, і вони співають стільки нот, скільки їм вдається.
— Загалом скільки занять на тиждень відвідують ваші хористи?
— Діти більше займаються, ніж чоловіки. Іноді доходить до 16 годин музичних, хорових і теоретичних занять на тиждень. Ми відрізняємося від інших музичних шкіл тим, що наші хлопці навчаються у нас протягом усіх днів тижня і плюс у неділю є Літургія або концерт.
— Кожна людина має якусь мрію. Про що зараз мрієте ви, пане Дмитре?
— Хочу, щоб і ваші читачі, і наші слухачі мали навколо себе якомога більше добрих людей, щоб було кому подати руку, щоб могли заплатити за немічну стареньку людину. Щоб дорослі діти не лише телефонували батькам, а й відвідували їх за найменшої нагоди.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/kaleido_digest/78094/
