9
Цьогоріч українська православна спільнота в Північній Америці відзначає свій столітній ювілей. Заснована західноукраїнським емігрантами греко-католиками, що перейшли на православ’я, УПЦ в діаспорі пройшла важкий шлях здобуття власного історичного досвіду. Українці пережили зіткнення з римо-католицьким єпископатом, випробували російське православ’я, і аж тоді зважилися на утворення власної церковної організації, що мала б відповідати національним традиціям й водночас інтегруватися до релігійного життя на північноамериканському континенті.
Після прибуття до Америки на постійне проживання українські емігранти почали задумуватися про необхідність збереження національної та релігійної ідентичності. Життєві обставини спонукали їх організовувати громадське і церковне життя. У фармерських околицях поруч з мальовничими хатами новоприбулих виростали й українські церкви.
Перша українська церква св. Михаїла в Гардентоні, Манітоба
Більшість українських емігрантів, що належали до Греко-Католицької Церкви, прибували до Канади й США з Галичини та Закарпаття. Українці з Буковини та інших земель були православними. Буковинські громади обслуговували священики РПЦ.
Українські греко-католицькі парафії напередодні ХХ ст. увійшли в конфлікт з римо-католицьким єпископатом у США та Канаді стосовно одруженого духовенства, збереження літургійних традицій та церковного майна. Не випадково о. Степан Ярмусь писав, що «творцем українського православ’я в Америці була нерозсудлива церковна політика латинської єрархії».
Унаслідок цього почався масовий перехід греко-католиків у православ’я. Зокрема, в березні 1891 р. карпаторусинська парафія у Міннеаполісі, очюлювана талановитим душпастирем Олексієм Товтом (1853–1909), приєдналася до Російської православної місії в Америці. За деякими даними, до кінця 1900-го у православ’я перейшли 6898 вірян з Галичини та Закарпаття. Щоправда російська церковна політика була спрямована на русифікацію галичан, буковинців, лемків і закарпатців, котрі прагнули зберегти давні традиції, і перешкоджала їх переходу до православ’я. «Переселенці були задоволені більше з того, що їм дітей охрещено, молодих повінчано та відслужено похорон чи панахиди по померлих», – писав церковний історик о. Тимофій Міненко.
Асиміляційні плани щодо українців мала Пресвітеріанська Церква, яка звернула увагу на радикально налаштованих учителів-соціалістів. 1903 р. вони запросили самозваного митрополита Серафима (Стефана Уствольського) до Вінніпегу, де пресвітеріани планували розпочати новий реформаційний рух серед українських поселенців. Популярний лідер без розбору висвятив близько 50 священиків, переважно малограмотних, і користувався масовою підтримкою більше 40 тис. послідовників. Через неканонічність і аморальну поведінку він вельми швидко втратив довіру розчарованих емігрантів і маргіналізувався. Церква Серафима занепала, але виступила своєрідним каталізатором для активізації українського церковного руху в Америці.
«Бляшана катедра» Серафима у Вінніпегу, 1906 р.
У 1915 р. українські священики в Чикаго організували Народну Незалежну Церкву. Лідером цього руху став енергійний священик Григорій Хомицький, висвячений старокатолицьким єпископом Карфорою.
Паралельно з цим рухом у 1919 р. друга група священиків заснувала Народну Греко-Православну Церкву в Америці на чолі з о. Володимиром Каськівим. Їх висвятив єпископ РПЦ Стефан Дзюбай, який одначе не підтримав створення незалежної української Церкви. Отож, обидві групи залишалися без архипастирської опіки.
Подібний український православний рух виник у Канаді з ініціативи світських діячів як результат конфлікту з греко-католицьким єпископом Никитою Будкою. У липні 1918 р. у Саскатуні було скликано таємне засідання лідерів національного руху, організатором якого був Василь Свистун. Учасники вирішили заснувати Українське Греко-Православне Братство з метою створення УПЦ. Перший церковний Собор відбувся 28 грудня 1918 р. у Саскатуні. Президія Братства затвердила офіційну назву нової церковної формації – Українська Греко-Православна Церква в Канаді. На Соборі не було жодного архиєрея, тому рішення щодо канонічної організації церковного життя православних українців на ньому не приймалися.
З 1919 р. тимчасовим першоєрархом Української Церкви став сирійський митрополит Германос Шегеді – представник Антіохійського Патріархату в Америці, що прийняв під свій омофор 5 священиків із США і 2 з Канади. Він погодився очолити Церкву на період, поки Братство не знайде українського єпископа для неї. По суті, це була одна єпархія на дві країни. Насправді новоствореній Церкві бракувало внутрішньої єдності, тому під духовною опікою митрополита Германоса в Канаді та США почали розвиватися дві окремі церковні спільноти.
Адвокат Василь Свистун і адміністратор консисторії о. Семен Савчук (1895–1983) керували справами УГПЦ у Канаді, котра розпочала пошук канонічного українського єпископа в Східній Європі. Як писав Савчук у листі до Івана Огієнка, «праця тут на церковнім полю тяжка. Однак чоловік енергійний і доброго здоровля може зробити дійсно багато, так для наших переселенців тут як і для рідного краю. Очі нашого українського народа в Канаді все зверненні в сторону рідного краю, лиш треба їм проводирів, котрі зрозуміли би душу народа і котрі посвятили би себе народній і церковній справі». З цією метою наприкінці 1922 р. о. Семен виїхав до Європи і два місяці мешкав у проф. Івана Огієнка біля Львова. Від нього дізнався про створення УАПЦ на чолі з митрополитом Василем Липківським, але виступив проти запрошення неканонічного єпископа для православних українців у США та Канаді. Серед ймовірних претендентів розглядалася кандидатура владики Олексія Громадського, майбутнього Волинського архиєрея і лідера Автономної Церкви в роки війни. Однак незважаючи на спротив голови консисторії перемогли прихильники поєднання з УАПЦ.
Тим часом, УПЦ у США самостійно вийшла на липківців і запросила архиєпископа УАПЦ Івана Теодоровича (1887–1971), який прибув до Америки на пароплаві «Беренгарія» 13 лютого 1924 р. Делегацію, що вітала його по приїзді, очолював митрополит Германос, який привітав архиєпископа, навіть подарував йому єпископський посох, але участі у відправі спільного молебня не взяв. Він тоді заявив членам консисторії, що готовий «канонічно оформити» єпископський статус Івана Теодоровича, але той відмовився. Влітку того ж року обидві Церкви обрали його своїм першоєрархом. Як писав о. Тимофій Міненко, «в постанові 4-го Собору немає згадки про співпрацю владики з Консисторією й Братством, щоб Українська Греко-Православна Церква в Канаді стала частиною УАПЦ в Україні. Пізніше це привело до різних інтерпретацій зв’язку з Церквою в Україні. Архиєпископ Іван вважав, що він є єрархом УАПЦ, а єпархії, які він очолює, є складовою частиною Церкви в Україні». Натомість УПЦ в Канаді трактувала себе цілком самостійною церковною спільнотою, яка перебуває у «духовній єдності» з УАПЦ Липківського.
Архиєпископ Іван Теодорович у Вінніпегу, 1924 р.
Таким чином, Теодорович об’єднав православних українців Північної Америки під своїм омофором. Щоправда у міжвоєнний період Церква в США розвивалася під керівництвом архиєпископа, а в Канаді – консисторії на чолі з адміністратором прот. С. Савчуком. Тоді УГПЦ у Канаді перейшла на українську мову богослужіння, перенесла свій адміністративний центр до Вінніпега і почала видавати газету «Вісник» (редактор о. Василь Кудрик). Станом на 1928 р. вона нараховувала 120 парафій і 17 священиків, а в США було близько 30. У 1935 р. кількість канадських громад збільшилася до 180 за рахунок переходу з російської митрополії та серафимівців.
Афтіміос Офейш, 1922 р.
Американські греко-католики, що сумнівалися у канонічності Івана Теодоровича і конфліктували з єпископом Костянтином Богачевським, 1929 р. провели нараду в Аллентауні (штат Пенсильванія), на якій було вирішено створити українську православну єпархію. Спочатку її духовно опікав сирійський єпископ Афтіміос Офейш – лідер однієї з невизнаних американських юрисдикцій. У 1932 р. він висвятив колишнього ректора греко-католицької семінарії у Львові о. Йосифа Жука (1872–1934) на єпископа, до якого приєдналися впливові українські священики Теодоровича. Згодом Афтіміос одружився на молодій сирійській протестантці й УПЦ в Америці очолив Йосиф Жук. Між двома українськими Церквами в США почалася запекла боротьба за вплив на громаду.
На похороні Йосифа Жука, який правдоподібно загинув від рук радянських спецслужб у 1934 р., був присутній представник Вселенського Патріархату Афінагор Спіру. Він сприяв переходу жуківців під омофор Константинополя. Як стверджує О. Хомчук, «від того часу ця Церква стала грати роль одинокої канонічної УПЦ проти неканонічної УАПЦ». У 1937 р. УПЦ в Америці очолив Богдан Шпилька (1892–1965), висвячений владиками Афінагором та Каллістом на єпископа Євкарпійського, вікарія Американської архиєпископії Константинопольського Патріархату для управління українськими парафіями (понад 40 громад і місій).
Занепокоєний архиєп. Іван Теодорович давно почав шукати порозуміння з Вселенською Патріархією, усвідомлюючи, що «треба бути готовим на "жертви", включаючи нову хіротонію та втрату декого з духовенства, яке не відповідало канонічним вимогам Православної Церкви». 1935 р. він написав розлогий меморіал до Патріарха Константинопольського Фотія ІІ. Теодорович просив про уканонічнення його єпископського сану висвяти 1921 р. якимось «безболісним» способом і висловлював бажання перейти разом з очолюваною ним Церквою в юрисдикцію Вселенського Патріарха. Проти цього виступила канадська Церква, що переживала церковну кризу – бурхливе протистояння між мирянами (група Свистуна) та духовенством (група Савчука). На Сьомому Соборі УГПЦ у Канаді (Йорктон, 1935 р.) перемогу отримала консисторія, але священики відмовилися від ганебної для них пересвяти і втратили довіру до упослідженого Теодоровича. Усі спроби поєднати українські Церкви в Америці виявилися невдалими. Ситуація змінилася тільки після прибуття нової хвилі емігрантів з України.
Ще однією юрисдикцією Вселенського Патріархату в Америці була самокерована єпархія для т.зв. карпатських русинів, які претендували на свою окремішність. У липні 1937 р. 30 греко-католицьких парафій вирішили скликати церковний Собор для протидії латинізації. Він ухвалив рішення про утворення Карпаторуської православної єпархії, керівником якої обрав русофіла отця Ореста Чорнока (1880–1977). Наступного року вона перейшла під юрисдикцію Константинопольського Патріарха, а о. Ореста висвятили на єпископа Агафонікейського. На той час новостворена єпархія уже охоплювала приблизно 50 тис. членів у 40 парафіях і поступово стала найчисельнішою українською православною спільнотою США (www.acrod.org).
Орест Чорнок
Використана література:
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/studios/studies_of_religions/71773/
