42
"Obserwator", 14 травня 2018
авторський переклад з польської
Розмова з Дмитром Горєвим, директором Центру релігійної безпеки в Україні, релігієзнавцем, про можливість створення незалежної Православної церкви в Україні*.
—Пане Дмитре, чи могли б ви коротко окреслити історію намагань отримати статус автокефалії української церкви та значення цього статусу?
— Почнемо з того, що християнство східного обряду наш народ отримав з Візантії, а отже від Константинопольського патріархату. Не зважаючи якої історичної концепції ми дотримуємося – Аскольдового чи Володимирова хрещення. Київська митрополія від свого створення існувала в юрисдикції Вселенського патріарха. Так було від Х по кінець XVII століття, тобто десь 700 років. Однак після підписання гетьманом Богданом Хмельницьким березневих угод 1654 р., українські землі поступово почали потрапляти під вплив Москви. Не оминуло це і церковного питання. Під тиском Турецької влади та в наслідок підкупу Константинопольський патріарх у 1686 р. «уступив» своєму співбрату патріарху Московському Київську митрополію. Також ім’я патріарха Константинополя мало згадуватись на першому місці, а вже на другому ім’я патріарха Москви. Говорячи сучасною мовою, Константинополь залишався генеральним директором для філії (Київської митрополії). Однак дуже скоро всі умови виставлені Константинополем було нахабно порушені Москвою, а Київська митрополія була низведена до статусу рядової єпархії Московської патріархії. В такому приниженому статусі українська церква перебувала понад 200 років у складі імперії.
Однак вже у ХХ столітті, з розпадом Імперії Романових ситуація різко змінюється. На хвилі національного піднесення українське духовенство ініціює скликання Всеукраїнського Собору на якому було проголошено автокефальну церкву, проте через брак єпископату священики самі висвячували єрархію. Це суперечило православним канонам і тому цю церкву ніхто не визнав. Вона майже вся була знищена Сталіним в роки червоного терору 30-х років.
Паралельно з цим відбувались дуже важливі процеси в Польщі. За наслідками Першої Світової Війни Галичина, Волинь та західна частина сучасної Білорусі опинились у складі Другої Речі Посполитої. Це були землі з переважно православним населенням. Польський уряд не хотів, щоби його піддані у церковних справах були залежні від Москви, а тому просив у Константинополя автокефального статусу для православних. І Вселенський патріарх відгукнувся на це звернення. Він видав у 1924 р. Томос про автокефалію для Православних у Польщі. Цікаво, що обґрунтування цього рішення полягало в тому, що Київська митрополія (від якої пішло православ'я на цих землях) була неканонічно відірвана від Вселенського патріархату, а тому патріарх відновлює історичну справедливість і надає частині Київської митрополії незалежний статус. Примітно, що Москва не визнала цього, і в 1948 р. надала свій власний Томос про автокефалію Польщі.
— А як виглядала боротьба за автокефальну православну церкву в Україні в пізній радянський час на зорі незалежності України?
— На прикінці 80-х рр. минулого століття активізувався рух за незалежність православної церкви від Москви. Завдяки діаспорі була відроджена УАПЦ. Потужний рух за незалежність був навіть в церквах Московського патріархату. За це був відсторонений митр. Філарет, який очолював церкву Московського патріархату в Україні. Після невдалої спроби вибороти автокефалію він зі своїми прихильниками об'єднались з УАПЦ і створили Київський патріархат. Потім через різні причини з УПЦ-КП вийшла частина духовенства і відновила УАПЦ.
За часів незалежної України було кілька спроб отримати визнання Константинополя, однак вони не увінчались успіхом. Найвідоміша зі спроб мала місце у 2008 році, за часів Президента Ющенка. Однак тоді досягти визнання не вдалося. Пізніше на сайті російської газети «Коммерсантъ» наближений до Кремля журналіст Володимир Соловйов опублікував матеріал, в якому описав цілу спецоперацію по зриву визнання незалежності українського православ’я. Були задіяні, як церковні, так і державні ресурси. Росія тиснула на Туреччину, а та на Вселенського патріарха. Завдяки зусиллям Москви автокефалію Україна у 2008 р. не отримала. Проте нині ситуація змінилась, Росія сама штучно заводить себе в гетто та міжнародну ізоляцію, натомість в України з’явилось чимало друзів. Так, що цього разу росіянам вже не вдасться лишити нас церковної незалежності.
— Релігійна ситуація в Україні є нетиповою для Європи. Соціологи порівнюють її зі Сполученими Штатами де брак панівної церкви більшості творить конкурентне релігійне середовище. Чи утворення Української автокефальної православної церкви не спричинить до порушення плюралізму в суспільно-релігійних відносинах в Україні?
— Ні, не порушить. Річ у тім, що майбутня Єдина Помісна Церква хоча ймовірно і буде найбільшою за кількістю прихожан та релігійних громад, проте вона не буде монополістом на релігійному ринку. Перш за все я впевнений, що будуть православні, для яких важливе релігійне підпорядкування Москві, і вони відмовляться входити до нової церкви. Це їхнє право, вони можуть вільно обирати до якої юрисдикції їм належати. По-друге, в нас є велика греко-католицька церква, яка також не буде вливатись до Помісної православної церкви. По-третє, в нас потужний протестантський сектор. Його погано видно по соціологічних опитуваннях, адже протестанти часто-густо ідентифікують себе як «просто християни», однак в них дуже добре розбудована релігійна інфраструктура. Майже третина всіх релігійних громад України належить різним протестантським течіям. По-четверте, в Україні функціонує така організація як Всеукраїнська Рада Церков і Релігійних Організацій. Вона формує певну політику у відносинах між церквах взагалі та суспільством і владою. Туди входять представники 90% релігійних організацій України. Будь яке рішення ухвалюється консенсусом, а отже кожен представник має право вето. За таких умов важко стверджувати, що об’єднане православ’я стане монополістом.
— Чи дійсно наміри державної влади України під час підтримання процесу надання автокефалії є безкорисливими? Чи все ж можна говорити про з одного боку втручання свободу віросповідань, а з іншого про намагання отримати підтримку виборців?
— Наскільки мені відомо з власних джерел – консолідована позиція української влади була вимогою Константинопольського патріарха. Більше того в історії Помісних Православних церков часто саме світська влада була ініціатором отримання автокефалії. Так було в сербів, так було в греків. Противники автокефалії в Україні люблять уточнювати, що то було XIX ст., а зараз ніхто вже так не робить. Однак 22 роки тому уряд Естонії ініціював перехід православних парафій з юрисдикції Москви до Константинополя. Отже це цілком нормальна та прийнятна практика. Важливо розуміти, що тут немає втручання влади у віросповідні питання, адже не йдеться про зміну догматів чи ритуалів. Річ йде про сприяння у налагодженні контактів, у визнанні. А це не тільки не суперечить Конституції України, а й є прямим обов’язком держави, про що говорить ст. 30 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації».
Що ж до електоральних питань, то дійсно вирішення такої серйозної проблеми як розділення православної церкви в Україні додасть чимало прихильників тому, хто її здійснить. Я бачу, що президент Порошенко пішов ва-банк. Тобто при отриманні Томосу переобрання на другий термін йому забезпечено, однак поразка на церковному фронті буде кінцем його політичній кар’єрі. Я впевнений, що він це розуміє. І судячи з тої впевненості, з якою він оголосив про автокефалію – це питання на 90% вирішено. В противному випадку Порошенко так би не ризикував. Він все ж таки людина яка досягла багато чого у бізнесі – а значить вміє прораховувати потенційні ризики.
— Які часові рамки процесу визнання автокефалії та які її практичні наслідки? Чи має УПЦ КП вже зараз конкретний план дій щодо інтеграції в себе УПЦ МП?
— Має відбутися засідання Синоду Константинопольського патріархату наприкінці травня – на початку червня. Там будуть обговорювати це питання. Друге засідання буде у середині червня – на ньому, ймовірно, буде вже ухвалене відповідне рішення.
Щодо плану дій Київського патріархату, то я впевнений, що там проробляються різні варіанти розвитку ситуації, проте конкретні деталі мені не відомі.
Звичайно вся УПЦ (МП) відразу не перейде. Проте я вважаю, що має бути випрацюваний певний християнський принцип, який відповідатиме 10 заповіді «Не бажай майна ближнього твого». Тобто, при переходах цілих єпархій від Московського патріархату до Київського має зберігатися первинна структура, для того, щоби ніхто не втратив того, що мав. Адже найменше порушення балансу може призвести до хаосу у всій структурі.
Більше того, заради справедливості об’єднана церква має стати взірцем соборності. Кожна гілка влади повинна мати чіткий набір повноважень без перекосів. Ми не можемо допустити, щоби майбутній патріарх об’єднаної церкви мав над широкі повноваження. Ми маємо прикрий урок патріарха Кирила, в якого вся повнота влади в РПЦ. Також має бути посилено роль мирян. Фактично в церкви вже є гарний приклад від держави – реформа децентралізації. Вона потрібна і церкві. Це нормальна практика розділяти повноваження по різних рівнях. Це в Росії йде тотальна централізація – і подивіться до чого це призвело. Жахливі умови життя в регіонах та потоки листів від рядового духовенства, що потерпає від самодурства всевладних єпископів.
— Щоб наблизити геополітичне значення події для польського читача наскільки можна говорити про аналогії між наданням автокефалії Православній церкві в Польщі і в Україні?
— Українські спроби здобути автокефалію були пов’язані з Польщею. Так само як і Польська автокефалія пов’язана з Україною, з давньою Київської митрополією. Більше того, саме на цьому зараз хочуть зіграти противники автокефалії в Україні. Нещодавно проросійський політик Вадим Новинський разом з керуючим справами УПЦ (МП) та представником ВЗЦС (таке собі церковне МЗС) здійснили вояж до Варшави, до православного митрополита всієї Польщі Сави. Вони переконували його блокувати процес надання Україні автокефалії. Я, як і мільйони інших українців, щиро вдячний митрополитові Саві, що він мужньо відмовився від цього політичного дійства. Він показав приклад справжнього християнського пастиря, який йде за Христом, а не за політиками.
Більше того, цей вояж був розрекламований в українських ЗМІ. Робилось все це з метою роздратувати українців і спровокувати на негативні висловлювання на адресу польських братів по вірі. Однак ця лицемірна спецоперація провалилась – українці вже по мудрішали і не ведуться на такі провокації.
— Як ви бачите розбудову стосунків з УГКЦ після надання автокефалії? Адже існує ідея про об’єднання церков київської традиції без відриву від Риму чи Константинополя, започаткована митрополитом Андреєм Шептицьким. Чи є готовність для глибшого об’єднання?
— Так, я знайомий з ідеєю об’єднання церков київської традиції. Проте важливо чітко усвідомлювати, що ми сьогодні розуміємо під словом «об’єднання». Навряд чи греко-католицька церква інституційно увійде до Помісної православної церкви. В УГКЦ сформована своя, вистраждана часом, унікальна ідентичність і вірні, і духовенство не відмовляться від неї. Проте це не завадить мати дружні відносини і навіть, сподіваюсь, певне духовне спілкування з православними. Насправді в греко-католиків і православних вже є досвід спільних богослужінь –це молебні чи панахиди, однак і це вже дуже добре. Я сподіваюсь, що у майбутньому вони зможуть мати і євхаристійне спілкування. Звичайно що це буде результатом доброї волі, ні в якому разі не примусу.
— Чи буде брати участь майбутня об’єднана автокефальна церква в екуменічному процесі чи є вже бачення в церковних колах українського православ’я потреби глобальнішого об’єднання?
— Об'єднана церква матиме перш за все свободу вибору робити те, що її члени вважатимуть за необхідне. Це має стосуватись не тільки духовенства, а й мирян. Віруючі повинні впливати на церковні справи. І якщо віряни цієї церкви захочуть участі у екуменічному діалозі то я не бачу нічого погано в тому, щоби його забезпечити. Більше того, українській церкві це буде зробити набагато простіше, адже в нас немає такої масової неприязні до римо-католиків, яка присутня в Росії. Тай Майдан показав, що в часи загрози християни можуть об'єднюватись та принаймні разом молитись за загиблими. Це дуже цінний досвід, він сприяє добрим відносинам між різними релігійними традиціями, а не протиставляє їх.
— Чи буде фактором утвердження євроінтеграційних прагнень України утворення автокефальної церкви чи все ж таки в церковних колах існує певний євро скептицизм?
— Загалом, а також в умовах агресії Росії, в церков нормальне ставлення до Європи. Вона сприймається як територія свободи та справедливості, якої бракує нашому пост-радянському суспільству. Проте в церков є певні претензії до ЛГБТ проблематики. І тут починається конфлікт. Церкви виступають проти урівнення цих людей в правах зі всіма рештою, а активісти виступають за визнання своїх прав. Тут дійсно світоглядний конфлікт. І це є проблема, особливо для влади. Яка з одного боку має забезпечувати рівні права всім, а з іншого не може ігнорувати позицію церков. На жаль, в Україні цей конфлікт і досі не вирішено, попри численні намагання сторін сісти за стіл перемовин.
На мою думку потрібно постійно пам’ятати про фундаментальні права людини. Ствердження моїх прав немає відбуватись за рахунок прав іншого, а моя особиста свобода закінчується там, де починається свобода іншого. Я вірю, що чесний діалог, який побудований на визнанні прав і свобод кожної особистості, все ж таки призведе до порозуміння та конструктивного вирішення цього питання.
— Дякую за розмову.
* Від самого початку відновлення Україною незалежності 1991 році паралельно з незалежністю держави відбувався процес боротьби за утворення незалежної Української православної церкви. Це спричинило функціонування в Україні трьох чисельних православних юрисдикцій: УПЦ Київського патріархату, Української автокефальної православної церкви і УПЦ Московського патріархату (під контролем Кремля). Такий поділ став одним з дестабілізуючих безпеку українського суспільства факторів і частиною інформаційної війни Росії проти України. Нещодавно 19 квітня Верховна рада України проголосувала за звернення до Вселенського патріарха Варфоломія щодо надання Томосу** про автокефалію і утворення Православної церкви українського народу (як прийнято казати в термінології Патріарха Константинополя) підтримавши відповідне звернення Президента та єпископів УПЦ КП та УАПЦ.
** Томос – документ про незалежність Помісної Православної Церкви певного народу. Видається церквою-матір’ю.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/71155/
