12
"День", 30 жовтня 2018
Надання Вселенським патріархатом Томосу про автокефалію православної церкви в Україні — подія історична і масштабна. Вона матиме тектонічне значення не тільки для українського, а й світового православ’я. По-перше, запанує історична справедливість, по-друге, Україна стане незалежною не тільки в політичному, а й духовному сенсі, по-третє, Російська православна церква втратить свої позиції, які вона набула й утримувала раніше за допомогою сили, обману та інтриг. Нещодавній приїзд патріарха Кирила до Мінська, де вперше відбувся Собор РПЦ, запам’ятався не тільки тим, що на ньому було ухвалено рішення припинити євхаристійне спілкування з Константинополем, а й відстороненням від служби білоруського священика Олександра Шрамка, який написав критичний пост на адресу Кирила, оскільки глава Російської православної церкви виявив «демонстративну зневагу» до православних Білорусі.
Отже, ми публікуємо інтерв’ю з отцем Олександром, яке записав журналіст Артем Скоропадський. Але, забігаючи наперед, від редакції хочемо наголосити, що так, справді, держава і церква мають бути відокремлені одна від одної. Власне, це передбачає і українське законодавство. Але якщо вести мову про об’єднання православних в Україні, то, по-перше, самі священики, служачи в різних церквах, протягом багатьох років об’єднатися так і не змогли, хоча спроби були. По-друге, умовою Вселенського патріарха Варфоломія у справі надання Томосу було звернення ієрархів усіх православних церков в Україні, плюс — звернення від Президента і парламенту, що, власне, й було зроблено. По-третє, така практика звернення світської влади до Константинополя була раніше і в інших країнах. До того ж, ми бачимо, що якби не роль організатора і комунікатора з боку української влади, то процес об’єднання міг ще затягтися на невизначений час.
14 жовтня на сторінці ієрея Свято-Михайлівського православної парафії в Мінську Олександра ШРАМКА з’явився запис: «Ні, я розумію, звичайно, що мити ноги бомжам — це «напряг». Але є ж такі прості речі, які не потребують ніякого подвигу. Навіть нічого не варті. Але цінуються високо. Може, хтось із оточення патріарха Кирила підкаже очільникові РПЦ... Ось тебе чекають не одну годину на вулиці. Тебе. Чекають. Ще. Не так багато, як минулими роками. Але все ж хтось приходить. Комусь ти цікавий. Навіть якщо не пускають до собору, куди вхід тільки за перепустками. Вони прийшли і увесь вечір стоятимуть на вулиці, вдовольняючись трансляцією на екран. Наче вони й так не можуть надивитися такого на якомусь «Союзі». Чому не дати їм мінімального живого контакту? Чому потрібно підкатувати на машині до самих воріт собору і, вийшовши з неї, навіть не обернутися? Невже так важко вийти хоча б за 100 або 50 метрів і пройти кілька десятків кроків, вітаючи і благословляючи народ? Сказати кілька теплих слів, комусь потиснути руки? Адже просто ... І виграш отримаєш величезний... Не розумію. Дожив до пенсії і не розумію. Неначе спеціально... для патріарха народу як і немає, проте для охоронців він є — проте тільки як джерело потенційної небезпеки. Може, просто демонстративне презирство?»
Із подробиць того, що сталося, розпочалася наша розмова з Олександром Шрамком.
«МЕНІ ЗАБОРОНИЛИ У СЛУЖІННІ ЧЕРЕЗ ТЕ, ЩО Я РОЗМІСТИВ ФОТО ПРИЇЗДУ КИРИЛА ДО МІНСЬКА»
— Отче Олександре, коротко для тих, хто не знає, що відбувалося, про вашу історію можна розповісти?
— Мені заборонили у служінні через те, що я розмістив фото приїзду Кирила до Мінська, він приїхав на засідання Синоду РПЦ чорною урядовою автівкою, там біля храму зібралися віряни, він до них не підійшов, не благословив. Там було ціле кільце охоронців навколо нього. Я там теж був, стояв і чекав на нього. Ці фотографії я і розмістив на «Фейсбуці». Припускаю, що я як священик, можливо, дещо колючі коментарі допустив у соціальній мережі. Наступного дня я мав бути на освяченні храму, де так само мав бути патріарх Кирило. Але до мене спочатку підійшли охоронці (ті самі, які на фото були), вони сказали, що я «наламав дрів», виставив патріарха Кирила в непривабливому світлі на весь світ, що він дуже незадоволений. Я відповів, що всіх патріархів під час візитів фотографують, і тут немає нічого протиприродного чи забороненого. Я вже був готовий до служби, але тут мене покликав митрополит (Павло (Пономарьов), Патріарший екзарх усієї Білорусі. — А.С.) і сказав: «Знімайте рясу, знімайте хрест, ви заборонені в служінні». Отака коротка історія.
— Офіційні документи щодо вашої заборони ви бачили?
— Він сказав усно, потім, коли візит скінчився, мене викликали до управління екзархату і вручили указ про заборону. Так, такий документ є.
«Я КРИТИКУВАВ ВНУТРІШНІ ПОРЯДКИ В ЦЕРКВІ»
— Відомо, що раніше вас уже забороняли в служінні.
— Не зовсім так, але до певної міри. Я, безумовно, опозиційно налаштований до нинішнього режиму, але питання було у ставленні влади до церкви. Здебільшого я критикував внутрішні порядки в церкві. Але 2007 року взяв участь в ініціативі щодо зміни закону про свободу совісті, який явно негативний, я завжди виступав проти цього закону. Було у мене кілька критичних публікацій з приводу цього закону. І 2007 року виникла ініціатива за його перегляд. Якщо хтось не знає, то це абсолютно репресивний закон у ставленні до вірян, здебільшого до протестантів. У ньому кілька неприйнятних положень, наведу тільки одне. Незареєстрована релігійна діяльність заборонена. Якщо ви групою збираєтеся, наприклад, раз на тиждень для молитви і читання Біблії, то це злочин. При цьому якщо вас менш як 20, то за всього бажання вас не зареєструють, а якщо і зареєструють, то все одно можна молитися тільки в молитовному домі, а не в помешканні. Можна регулярно збиратися у когось вдома й випивати — це законно, ви пристойні люди, а якщо збираєтеся і читаєте Біблію, то ви злочинці.
«Я Є ПРИХИЛЬНИКОМ ТОГО, ЩО ЛЮДИ САМІ МАЮТЬ ВИРІШУВАТИ, КОМУ ПІДПОРЯДКОВУВАТИСЯ У ЦЕРКОВНОМУ СЕНСІ»
— Зараз триває активний процес отримання автокефалії, незалежності української церкви. У зв’язку з рішенням Вселенського патріархату заговорили і про автокефалію білоруської церкви. Як дивитеся на це?
— У мене особливий підхід. І відповідь на ваше запитання не всім сподобається і в Україні, і Білорусі. У нашому суспільстві, коли церква не пов’язана з державою, релігія не повинна залежати від держави. Візьмімо приклад Білорусі. Так, центр може бути поза державою — це нормально, але коли центр білоруської церкви в Росії — тут теж дисонанс є. Якби був єдиний православний патріарх подібно до Папи Римського, то це було б оптимально — нехай керівні структури будуть не в Мінську, але й не в Росії, і не пов’язані з державною політикою якоїсь країни. А зараз виходить так, що патріарх, якому підпорядковується Мінськ, занадто пов’язаний з державою РФ. Але, з іншого боку, може виявитися так, що автокефалія білоруської церкви закінчиться тим, що ми потрапимо в ще більшу залежність від своєї держави, а ви знаєте, що у нас не зовсім вільна держава. Тобто ми просто можемо потрапити в залежність від нинішньої влади, тож особливої відмінності між екзархатом та автокефалією в нинішній ситуації я не бачу, поки не буде гарантії, що церква буде незалежною, що не буде «державної церкви». Ще раз скажу — головне, щоб була незалежність церкви від держави. Не важливо від якої — від РФ чи Білорусі. Крім того, я є прихильником того, що люди самі мають вирішувати, кому підкорятися в церковному сенсі.
«БУДЬ-ЯКА УЧАСТЬ ДЕРЖАВИ У ЦЕРКОВНИХ СПРАВАХ МЕНЕ НАСТОРОЖУЄ»
— Повертаючись до українського церковного питання — що ви думаєте про процеси в нашій країні?
— Знову ж таки — складне і проблемне питання. Найголовніше, що в цьому процесі мало бере участі церковний народ. Якщо навіть, скажімо, буде українська автокефальна церква, але структура залишиться колишньою, далекою від народу, від його думки та рішень. Вийде клон московської патріархії, тільки з центром у Києві. Крім того, ми бачимо, що влада втручається в церковні справи. Це політичний піар української влади на сьогодні, як я бачу. Порошенко явно використовує церковне питання як політичний капітал.
— Але з початку Майдану 2013 року, окупації Криму та війни на Донбасі ми бачимо сотні парафій, які переходять з УПЦ МП в УПЦ КП та УАПЦ. І ініціаторами виступають саме парафіяни.
— Причина цих переходів політична. Ми знаємо, що УПЦ МП має репутацію конфесії, яка потурає агресору з Москви. Чудово, що є патріотизм, але це все ж далеке від церкви. Ще раз — я найбільше боюся того, що церкву можуть використовувати в політичних питаннях.
— Скажіть відверто — ви за автокефалію української церкви чи ні?
— Звичайно, за. Україна дозріла, прийшла до цього. Але хотілось би, щоб у церковних питаннях в Україні, Білорусі, Росії менше брала участь держава. Будь-яка участь держави в церковних справах мене насторожує.
«РОДИНА МЕНЕ ПІДТРИМУЄ, ДОНЬКА ЗА МЕНЕ «ВОЮЄ» У «ФЕЙСБУЦІ»
— Що ви особисто плануєте робити далі після заборони в служінні? Розкажіть коротко про себе.
— Я взагалі-то українець за національністю, мої батьки переїхали сюди під час Другої світової війни. Я закінчив факультет радіофізики та електроніки, до церкви прийшов ще в 70-ті роки за часів патріарха Пимена (Ізвєкова). Був активним мирянином, організував недільну школу, 1994 року став священиком. Що робитиму... Статті писатиму, вмію сайти створювати, лопату вмію тримати, працював двірником. Родина мене підтримує, донька за мене «воює» у «Фейсбуці».
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/73401/
