0"Дзеркало тижня", 26 грудня 2019
Після Майдану церковно-політичні відносини в Україні з двовимірних стали тривимірними.
Якщо раніше це була сувора візантійська бінарність "церква—держава", то тепер це вже більш інтригуючий трикутник "церква—суспільство—держава". Як будь-який перехід із 2D у 3D, церковно-політична картинка стала складнішою, але тепер вона більше відповідає реаліям, які в Україні швидко розвиваються. Розглянемо, як виглядає і як мав би виглядати цей трикутник з погляду кожного з його кутів.
Практично, всі так звані церкви "Володимирового хрещення" в Україні, себто православні і греко-католицька, успадкували від цього хрещення симфонічні відносини з державою. Модель візантійської симфонії була принесена з двох берегів Босфорської протоки на обидва схили Дніпра разом із Євангелієм і закодувала себе в ДНК новонародженого церковного організму та всіх інших організмів, які згодом від нього народилися. Тому навіть у радянські часи, коли атеїзм став політичною релігією "страни совєтів", зберігалася спотворена, але все одно симфонія між державою та церквою. Справжнім апостолом цієї симфонії, до речі, став тодішній екзарх Руської православної церкви в УРСР митрополит Київський Філарет, який і зараз не полишає свого служіння ідеалам симфонії — тепер уже з незалежною державою. Власне, всі церкви "Володимирового хрещення" грішили симфонією в незалежній Україні. У Київського патріархату та Української автокефальної православної церкви був стабільний партнер: український президент. Для Української православної церкви партнери змінювались: коли симфонічним партнером не хотів бути президент, що сидів на Банковій, вона шукала симфонії з президентом у Кремлі. Що стосується Української греко-католицької церкви, — хоча симфонія з державою не відповідала загальним рамкам католицької соціальної доктрини, на місцевому рівні в симфонічних прагненнях вона часто не поступалася православним сестрам.
Майдан, як було зазначено, зруйнував цю двовимірну ідилію і поставив кожну церкву перед вибором: або держава, або суспільство. Щоб і те, і те — вже не могло було. І слід сказати, що церкви на Майдані вибрали, або принаймні засвідчили намір вибрати, суспільство. Так до традиційної симфонії додався новий партнер, і утворився трикутник "церква—суспільство—держава" — саме в такому порядку, де суспільство було перед державою. Слід зазначити, що ця нова конструкція залишається неміцною. Для багатьох зі священноначалія церков "Володимирового хрещення" суспільство і держава помінялися назад місцями, тож остання знову отримала пріоритет як партнер. Відтак, трикутник із рівностороннього став видовжуватися там, де був відтинок "церква—суспільство", і скорочуватися на відтинку "церква—держава". Звідси, власне, побажання для церков: зберігати всі кути на 60 градусів, щоби відстань між ними була рівною.
На українських Майданах громадянське суспільство народжувалося і проходило ініціації, перетворюючись на суб'єкт, сумірний із суб'єктністю держави. Суспільство вчилося бути силою, яка б контролювала державу. У країні, де замість верховенства права — порожнеча, цю порожнечу заповнило собою громадянське суспільство. Саме воно й тепер контролює державу там, де її мав би контролювати закон. Суспільство, говорячи мовою візантійської політичної культури, стало в Україні "живим законом".
На Майдані як церква розгледіла суспільство, так і суспільство розгледіло церкву. Зазвичай під час революцій, схожих на українську Революцію Гідності, церква і суспільство роздивляються одне одного з протилежних боків барикади. В Україні вони опинилися по один бік. Церква визнала суб'єктність українського суспільства, а українське суспільство — суб'єктність церкви. Тому з таким незвичним, як для європейської країни, ентузіазмом досить секулярне громадянське суспільство України підтримало, здавалося б, внутрішньоцерковну історію з томосом і автокефалією. Воно старанно вчило ці нові слова і досі намагається навчитися читати між рядками візантійської риторики, якою, як пташиною мовою, послуговуються православні церкви в тривалому марафоні визнання Православної церкви України. Це добре, тому що дозволяє в найближчому майбутньому уникнути конфлікту між церквою та українським громадянським суспільством, який у секулярну добу часто виникав у західних суспільствах у процесі становлення там демократії. Ці суспільства наразі намагаються впоратися з наслідками тих конфліктів, пристаючи до таких концепцій як пост-секуляризм, а Україні сам Майдан допоміг уникнути негативних наслідків тотальної секуляризації.
Проте бути приязним до церкви не означає бути некритичним. Власне, суспільству слід навчитися м'яко, але твердо відстоювати засади справедливості і верховенства права у відносинах із церквою — так, як воно це робить у відносинах із державою. Для цього зовсім не потрібно втручатися у внутрішні справи церкви, — це було б помилкою. Слід розбудовувати свої осередки всередині церкви. Це, власне, і так відбувається природним шляхом. Багато вірян є також активними членами громадянського суспільства. Вони знають і церкву, і це суспільство зсередини. Вони люблять свою церкву, але усвідомлюють і вади її проводу та ті хронічні хвороби, які її постійно долають. Отже, вони вміють і хочуть діяти всередині церкви як провідники засад громадянського суспільства. Прикладом такої взаємодії церкви і суспільства можна назвати ініціативну групу "Першого грудня", до якої, поряд зі світськими діячами, входять церковні діячі, а також групу під назвою "Десять тез для Православної Церкви України". Саме ті віряни, які розуміють засади громадянського суспільства, можуть і повинні тримати церкву у здоровому тонусі, не давати їй скочуватися у двовимірність церковно-державних симфоній, а також розбудовувати здорові міжцерковні та міжрелігійні зв'язки в Україні.
Як громадянське суспільство, так і держава повинні поважати внутрішній суверенітет церкви, але при цьому розвивати партнерство з нею. Партнерство — це співпраця рівних за згодою обох сторін. Саме такими мають бути церковно-державні відносини в Україні.
Держава багато зробила для розбудови автокефальної Православної церкви України. Вона робила це, насамперед захищаючи країну від російської агресії. Саме тому вона більше переймалася тим, щоби незалежна помісна церква в Україні була, а не тим, якоювона була б. Власне, держава і не повинна визначати якість церковного життя або вибір громадянином країни тієї чи іншої церкви. Головне завдання держави — це забезпечити можливість такого вибору, а не сам вибір.
Добре, що нова влада задекларувала нейтральність стосовно українських конфесій і юрисдикцій. Втілюючи цю нейтральність у життя, державі слід пам'ятати, чому виникла необхідність в українській автокефалії: через російську агресію та активну або пасивну співпрацю з агресором єдиної на той час канонічної церкви в Україні. Водночас, зберігаючи нейтралітет, держава не повинна підморгувати ані лівим, ані правим оком — жодній із українських юрисдикцій.
Мрією президентів Кравчука, Ющенка, Порошенка була єдина Помісна Церкви України. Насправді йшлося по створення церковної монополії, яку державі контролювати було б легше, ніж конгломерат церков. Тому, на мою думку, немає нічого трагічного в тому, що церковна монополія не відбулася. В Україні ще багато років співіснуватимуть принаймні дві канонічні православні юрисдикції: московська й автокефальна. Єдина проблема у їхньому співіснуванні — це сварки між ними. Держава повинна контролювати не самі ці юрисдикції, а щоб вони не порозбивали одна одній голову. Тому всю увагу слід приділяти тому, щоб дві православні церкви спочатку визнали право на існування іншої, а згодом — почали співпрацювати. Будь-які спроби дифамації чи насильства держава мусить припиняти з допомогою тих правових інструментів, які в неї є. З погляду держави, всі юрисдикції і кожен ієрарх мають бути рівними перед законом, і рівними, в тому числі, у підзвітності закону.
Ну й насамкінець: у годину Х, перед наступними виборами, в цієї влади, попри її декларовану індиферентність до релігії (як і в кожної попередньої влади), виникне спокуса використати церковний ресурс, аби додати собі балів. Жодній попередній владі церковний ресурс не допоміг. Тому навіть не варто намагатися.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/78346/
