6
Митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський ПЦУ
Доповідь на Міжнародному семінарі Українського християнського академічного товариства «Моделі єдності Київської Церкви: на шляху відновлення сопричастя», Український Католицький Університет, Львів, 3 жовтня 2019
Видання Томосу про автокефалію Української Церкви мало би вирішити одразу три проблеми Українського православ’я:
1. Улікувати схизму, яка існувала впродовж 1989–2018 років;
2. Надати новий — автокефальний — статус давній Київській Митрополії;
3. Об’єднати усіх (або, принаймні, більшість) православних християн нашої країни у єдиній церковній структурі.
У своєму виступі я намагатимусь приділити увагу усім трьом згаданим проблемам. Утім, фокус нашої уваги усе ж буде прикутий до проблеми церковної єдності.
Першу із згаданих трьох проблем певною мірою можна вважати вирішеною. На жаль, євхаристійне спілкування між різними православними спільнотами в Україні не відновлене. До того ж, з ініціативи Москви розірвано спілкування між Російською Церквою та першим престолом православного світу — Святою Церквою Константинополя. Утім, навіть сьогодні, коли дарована Константинополем автокефалія ще не визнана повнотою Православ’я, мільйони православних вірних вже перебувають у сопричасті з православним світом через Церкву-Матір.
Ієрархи Московського Патріархату можуть критикувати форму, у якій були прийняті до спілкування ієрархи колишніх Київського Патріархату та Української Автокефальної Православної Церкви. Але факт лишається фактом. Відбулася не «легалізація розколу» (як це стверджують представники РПЦ), а його улікування. Ієрархи УПЦ КП та УАПЦ були спочатку прийняті у спілкування з Церквою та отримали проміжний канонічний статус — статус заштатних єпископів Вселенського престолу. Схожий (але не аналогічний статус) отримали і ми з митрополитом Симеоном. (Якщо єпископат та клір автокефальних спільнот були прийняті на засадах ікономії, то ми з митрополитом Симеоном тимчасово увійшли до складу Константинопольської Церкви як єпископи з незаперечним канонічним статусом. А тому у Патріарших грамотах, які були надані нам 14 грудня 2018 року, митрополит Симеон і я іменувалися відповідно до титуляції, котра була засвоєна нам в Українській Православній Церкві).
Таким чином, з канонічної точки зору, Томос про автокефалію було надано не «розкольникам», а єпископам, які на той час були прийняті та перебували у складі Вселенського Патріархату, який відновив 11 жовтня 2018 року свою канонічну юрисдикцію над Київською Митрополією, скасувавши зобовязання Синодального листа 1686 року, виданого за обставин того часу, як йдеться в Комюніке Синоду Вселенського Патріархату, «який надавав у порядку ікономії право Патріарху Московському висвячувати Київського Митрополита, обраного собором духовенства та вірян його єпархії, який мав згадувати Вселенського Патріарха як свого Першоієрарха, за будь яким богослужінням, проголошуючи та підтверджуючи свою канонічну залежність від Матері-Церкви Константинополя». Таким чином, було обрано спільного Предстоятеля на законному, скликаному з благословення вищої церковної влади – Вселенського Патріарха, як Киріарха Київської митрополії, під головуванням Екзархів Вселенського Престолу, Помісному Соборі Київської Української Церкви.
Тепер про новий статус, який отримала Православна Церква в Україні після Томосу. Як стверджує митрополит Філарет, цей статус, мовляв, свідчить про неповну автокефалію Української Церкви. Однак, з богословсько-канонічної точки зору, це твердження безглузде. За роки перебування в ізоляції від вселенського православ’я митрополит Філарет звик до думки, що «справжня» або «повна» автокефалія це синонім повної відокремленості від Помісних Православних Церков. Але таке бачення інституту автокефалії суперечить православному вченню про Церкву, ґрунтуючись не на правдивій канонічній традиції Церкви, а на її етнофілетичній інтерпретації.
Порівняймо Томос про автокефалію Української Церкви з іншими аналогічними документами, якими фіксувалися канонічні права новітніх Помісних Церков. І ми побачимо, що відповідно до Томосу, наша Церква володіє таким само обсягом канонічних прав, як й інші новітні Помісні Церкви. Зокрема, Елладська (отримала автокефалію 1850 р.), Польська (1924), Албанська (1937) та Православна Церква Чеських земель і Словаччини (1998).
Звісно ж, ми сподіваємося, що в майбутньому канонічний статус Української Церкви буде удосконалюватися згідно її духовних досягнень та значення в сім’ї Помісних Церков. Але не можна ігнорувати життєві реалії – Київська Церква, з моменту Хрещення мала статус Митрополії. В цьому історичному статусі їй і надано сьогодні автокефалію. Так, дійсно, ми, православні українці, хотіли б, щоб у майбутньому Предстоятель нашої Церкви мав патріарший сан. Але, статус Патріархату не є синонімом «повної автокефалії». Як свідчить історія, у взаєминах між Помісними Церквами вирішальне значення може мати не формальний статус, а особиста харизма та авторитет. Прикладом чого може бути яскрава церковна постать 17 століття — патріарх Єрусалимський Досифей II (НотарАс). Єрусалимська Церква, як відомо, посідає 4-те місце у диптиху Помісних Православних Церков. Але харизма та авторитет патріарха Єрусалимського Досифея був такий значний, що він був фактичним керівником Православної Церкви у Османській імперії. Патріархат — це майбутнє Української Церкви. Але ідея Патріархату не має бути самоціллю — адже титул Предстоятеля помісної Церкви радикальним чином не впливає на її спасительну місію. Доречі, такої ж думки був про церковний устрій і Блаженніший Любомир, який говорив: «Патріярхат – це не тільки структура. Це стан душі, як найкращий вияв суті та покликання Церкви. Тому прагнення нашого народу в минулому й тепер встановити патріярший устрій варто розглядати по-церковному, а не як самоціль. Адже патріярхат – це шлях». (Блаженніший Любомир. Думки у спадок. Львів. 2018. С.58).
Крім того, зрозуміло, що можливе введення патріаршого ладу у майбутньому буде пов’язане з поглибленням та посиленням об’єднавчих процесів в Українському православ’ї. Шлях до Київського Патріархату пролягає не через самоізоляцію та розкол (як це реалізує митрополит Філарет), а, навпаки, через об’єднання Українського православ’я.
Я добре пам’ятаю дискусії, які відбувалися напередодні Собору 15 грудня 2018 року. Зокрема, стосовно безпосередньо і самої назви Собору. Я та група моїх однодумців тоді обстоювала назву «всеукраїнський». Альтернативною була назва «Об’єднавчий Собор». Назва гарна, не сперечаюся. Але наскільки Собор у Святій Софії став дійсно «об’єднавчим»?
Історичним досягненням Собору стало об’єднання єпископату колишнього Київського Патріархату та Української Автокефальної Православної Церкви. І в цьому контексті про згаданий Собор дійсно можна казати як про об’єднавчий. Проте фактом лишається те, що в Соборі взяли участь лише два єпископи (із задекларованих 15), які до 14 грудня належали до Української Православної Церкви під омофором Митрополита Онуфрія. А єпископат цієї Церкви у своїй абсолютній більшості, як сьогодні вже відомо з різних причин, проігнорував запрошення Вселенського Патріарха взяти участь в об’єднавчому Соборі.
Позиція Константинополю стосовно єпископату УПЦ (МП) була підкреслено дипломатичною. Єпископи колишніх УПЦ КП та УАПЦ були прийняті у спілкування. Але у запрошеннях, які вони отримали, не були вказані їх кафедри, тобто їх тимчасовий статус був витлумачений Константинополем як статус заштатних єпископів відновленої Київської Митрополії Вселенського Патріархату. Натомість у запрошеннях, які отримав єпископат УПЦ (МП), була наведена повна титуляція єпископів відповідно до синодальних рішень цієї Церкви. До того ж, митрополити Філарет та Макарій отримали листи, де Вселенський Патріарх звертався до них з проханням не висувати свої кандидатури на посаду Предстоятеля. Але у листі Святішого Патріарха Варфоломія до очільника УПЦ (МП) навпаки підкреслювалося, що Митрополит Онуфрій може кандидувати на Предстоятеля об’єднаної Церкви.
Це був історичний шанс для єпископату УПЦ (МП). Шанс, який був цим єпископатом бездарно втрачений. Впевнений, історія і прийдешні покоління дадуть відповідну оцінку цій малодушності, заангажованій «московською псевдоканонічністю». Знаю, що деякі браття-єпископи з УПЦ МП сьогодні шкодують що так поступили, але двері до Помісної Церкви відкриті для всіх, і певен, невдовзі ними багато хто скористається. Чітка канонічна позиція, яку зайняла стосовно українського церковного питання Церква-Матір, нажаль тоді не змінила думки більшості єпископату УПЦ (МП). Ба більше, дійшло до того, що на Собор не прибули навіть ті єпископи УПЦ (МП), які перед тим письмово зверталися до Патріарха Вселенського з проханням дарувати автокефалію Православній Церкві в Україні. Не взяв участь у Соборі навіть митрополит Черкаський і Канівський Софроній, який вважався мало не лідером проавтокефального крила в УПЦ (МП). Я особисто мав з ним тривалу розмову незадовго до Собору. Не будемо критикувати старця — зрозуміло, що немолодій та хворій людині важко протистояти російській церковній системі. Але певне розчарування в особистості митрополита Софронія в патріотичному церковному середовищі, на жаль, має місце.
Владика Софроній був не єдиним, хто підписав прохання про дарування автокефалії до Вселенського Патріарха, але не взяв участь у Соборі 15 грудня. Мене неодноразово просили назвати імена цих єпископів. Але я не оприлюднюватиму ці імена. По-перше, кожен має право на юрисдикційний вибір. А, по друге, я розумію, що позиція цих владик частково пояснюється незграбною політикою у церковній сфері держави. Майбутній історик має тверезо оцінювати участь в отриманні канонічної автокефалії державної влади, зокрема тодішнього Президента. Петро Олексійович провів блискучі переговори з Вселенським Патріархатом та зумів переконати грецьку сторону в тому, що час «вирішити» українське питання нарешті настав. Але водночас Президент не зміг переграти російську сторону та місцевих проросійських олігархів у боротьбі за вплив на єпископат УПЦ (МП). Яскравим прикладом чого став зрив зустрічі «підписантів» з Президентом напередодні Собору. Я розумію, що главі держави не личить тиснути на єпископів, змушуючи їх брати участь у тому чи іншому церковному зібранні. Але організувати спільну зустріч єпископів УПЦ (МП), які підписали прохання до Вселенського Патріарха, на мою думку, Президент мусив. Бо якщо державна влада не спроможна зробити навіть це, то до чого вона тоді взагалі спроможна?
Собор 15 грудня зібрав ієрархів та духовенство з трьох різних церковних спільнот. Й у кожної з цих церковних груп було своє бачення майбутнього помісної Української Церкви. Ми прийшли з Церкви, єпископат якої мав беззаперечний канонічний статус. Тому головним пріоритетом для нас було визнання Томосу про автокефалію з боку інших Помісних Православних Церков. Ми розуміли, що провідну роль тут гратиме особа Предстоятеля. Тому логічно бажали щоб на цю посаду було обрано Митрополита Симеона — ієрарха, що мав цілковиту канонічну легітимність в очах як єпископату УПЦ (МП), так і більшості Помісних Церков. Що, своєю чергою, мало сприяти об’єднанню Православної Церкви в Україні через приєднання до процесу знайомих владиці архіреїв з Московського Патріархату, а з іншого — визнання її зі сторони світового православ’я.
Інших пріоритетів дотримувалася чисельна група єпископів з колишнього Київського Патріархату. Для цієї групи надзвичайно важливим було збереження спадковості влади та традицій. Кандидатура митрополита Епіфанія, який посідав у колишньому Київському патріархаті посаду Патріаршого намісника, якнайкраще відповідала цій меті. Впливовим союзником митрополита Епіфанія на той час був також митрополит Філарет, який сподівався, що зможе де-факто зберегти свою владу у об’єднаній Церкві.
Ситуативним союзником Філарета була на той час і Московська Патріархія. У якої був свій резон не допустити предстоятельства митрополита Симеона. Як сподівалося керівництво РПЦ, обрання іншого кандидата більшою мірою відповідатиме її інтересам. Блокуючи об’єднавчі процеси всередині Українського православ’я й одночасно максимально відтягуючи канонічне визнання автокефалії Української Церкви іншими сестринськими помісними Церквами.
Утім, і РПЦ, і митрополит Філарет, як згодом виявилося, недооцінили митрополита Епіфанія. Митрополит Філарет переоцінив свої можливості впливу на молодого Предстоятеля. А функціонери РПЦ недооцінили дипломатичних та організаційних здібностей Блаженнішого, який за вісім місяців, що минули з часу його інтронізації, довів, що здатен, з одного боку, підтримувати єдність та соборний лад в Православній Церкві України, а з іншого — системно працювати над її канонічним визнанням з боку сестринських Помісних Церков.
Митрополит Філарет сьогодні намагається «відродити Київський Патріархат». Або, якщо кваліфікувати його дії відповідно до норм канонічного права, утворити новий розкол. Але його фактичний відхід від ПЦУ працює лише на її користь. Адже беручи участь у синодальних засіданнях, митрополит Філарет тягнув би нашу Церкву у минуле, до звичних йому радянських форм управління. А відійшовши від ПЦУ, він де-факто надав можливість Предстоятелю безконфліктно втілювати соборне та власне бачення церковного життя.
Вплив митрополита Філарета на церковне життя України сьогодні незначний, а очолюваним ним «Київський Патріархат» має віртуально-маргінальний характер. Утім, милосердне ставлення Предстоятеля та єпископату ПЦУ до колишнього церковного лідера залишає для нього можливість відійти у кращий світ без канонічних покарань. Або ж, визнавши свою помилку, повернутися до активної співпраці з єпископатом ПЦУ.
Довгі роки УПЦ (МП) наполягала на тому, що будь-який діалог з «розкольниками» можливий лише без участі митрополита Філарета. А сьогодні ми бачимо дивне потепління у стосунках керівництва УПЦ (МП) з митрополитом Філаретом. Але «дружба» проти третьої сторони ніколи не призведе до єдності. Як не призведе до неї і намагання втягнути у церковні дискусії та протистояння зовнішні щодо Церкви сили — державну владу, політичні організації або пропагандистські ЗМІ.
У дні боротьби за Томос у багатьох склалося враження, що з виданням цього історичного документу об’єднання відбудеться само собою. Сьогодні всім вже стало зрозуміло, що миттєвої консолідації не відбудеться. Об’єднавчі процеси триватимуть не один рік. А реальне об’єднання відбудеться не раніше, ніж обидві сторони усвідомлять незворотність змін та будуть готові поступатися, прощати та шукати спільне рішення на основі компромісу.
Політики завжди дивляться на церковне життя спрощено, так, ніби природа Церкви не відрізняється від природи інших суспільних та політичних спільнот. Не дивно отже, що колишній президент очікував, що об’єднання може відбутися мало не впродовж року після отримання Томосу.
Томос видано, а церковної єдності ще не досягнуто. Держава чимало обіцяла, але де-факто спромоглася лише до незграбного тиску на фігурантів та опонентів об’єднавчих процесів. Бог свідок — я десятки разів попереджав державних мужів та чиновників про те, що тиск на УПЦ призведе лише до посилення у її лоні позицій противників української автокефалії. Але Україну недаремно називають у світі «пострадянською» країною. Ми не лише робимо помилки. Подібно до радянських керівників брежнєвської доби ми день у день ці помилки повторюємо…
Томос вже став інструментом єдності автокефального руху в Україні. Аналітики ВЗЦЗ РПЦ десятиліттями немов мантру повторювали: УПЦ КП та УАПЦ ніколи не зможуть об’єднатися. З Божої ласки цей прогноз не збувся. Але тепер ми маємо замислитися над тим, як саме мають бути нормалізовані стосунки між помісною ПЦУ та УПЦ, яка є складовою частиною Московського Патріархату.
Цей шлях може виявитися довшим, ніж ми розраховували. Але єдиною альтернативою дійсної єдності може бути ворожнеча. Або ж єдність фальшива, єдність, де сторони не лише лишаються ізольованими, але й намагаються поглинути «конкурента» у фальшивих обіймах. Ми звикли до адміністративного розуміння церковної єдності. Одна церковна структура, один Архієрейський Собор, один Предстоятель.
Але ж джерелом церковної єдності є не той чи інший владний кабінет або церковний орган. Джерелом єдності є Сам Христос, який не лишає Свою Церкву, але живе у ній через Святі Таїнства. Зрозуміло, що з точки зору інтересів країни, в якій ми живемо, найоптимальнішим варіантом нормалізації церковного життя було би об’єднання усіх православних християн в єдиній Помісній Церкві. Але, на жаль, Православна Церква в Україні не здатна сьогодні об’єднатися під омофором одного ієрарха. Погляньте на актуальні події політичного життя. Україна погоджується на так звану «формулу Штайнмаєра» не від хорошого життя. Вона робить це вимушено та під тиском. Під тиском зовнішніх політичних сил та під тиском з боку жителів Донбасу, які вперто не хочуть інтегруватися в «українське море». Аналогічна ситуація склалася і в церковному житті України. Ми маємо усвідомити — найближчі десять-двадцять років в Україні лишатимуться православні єпископи, священики та віряни, які бажатимуть перебувати у канонічному зв’язку з Патріархом Московським. Що ми робитимемо з цими людьми? Адже на відміну від сепаратистів на Донбасі, ці люди не порушують жодних правових норм.
Зрозуміло, що процес консолідації Українського православ’я сьогодні багато в чому залежний від процесу визнання наданого Константинополем Томосу з боку Помісних Православних Церков. Експерти обіцяли, що це визнання ПЦУ світовим православ’ям відбуватиметься впродовж місяців, а не років. Але вже сьогодні зрозуміло, що вони дещо помилилися у своїх припущеннях. Але ж зрозуміло й те, що проросійські налаштовані віряни та духовенство не приєднаються до ПЦУ навіть після того, як вона буде визнана грецьким православним світом. Тобто Константинопольською, Елладською та іншими грекомовними Православними Церквами. Знову ж таки, що нам робити з цими «проросійськими» вірянами та духовенством?
На мою думку, за таких умов ми мусимо з усією відповідальністю і без популізму, поставитися до моделі нормалізації церковного життя, що передбачає можливість існування в одній країні двох — паралельних — церковних структур. Моделі, яка не передбачатиме юрисдикційної та адміністративної єдності. Але натомість буде заснована на містичній єдності у Христі. Єдності, видимим знаком якої стане спілкування у святих таїнствах та святій Євхаристії.
В Америці та країнах Європи присутні структури багатьох Помісних Церков. І ця юрисдикційна розпорошеність не заважає православним християнам у цих країнах поважати та любити один одного, активно співпрацювати та спільно брати участь у таїнствах. Цей досвід співпраці може стати взірцем і для православних християн в Україні. Наслідуючи досвід православних християн на заході, ми також можемо налагодити співпрацю між нашими юрисдикціями, пам’ятаючи, що ми належимо до однієї — Православної — Церкви та є дітьми одного — Небесного Отця.
У своїх молитвах я щоденно прошу Бога обдарувати український народ церковною єдністю. Вимовляючи ці слова, я не конкретизую, якою саме має бути ця єдність — повною (тобто єдністю у лоні єдиної Помісної Церкви України) або єдністю євхаристійною (яка не заперечує паралельного існування двох канонічних церковних структур — Православної Церкви України та Російської Церкви в Україні). Я не пророк, а отже, не знаю, як саме відповість Господь на наші з вами молитви про єдність. Але я певний, що ця відповідь обов’язково пролунає. Тому наприкінці свого виступу я хочу закликати православних єпископів, духовенство та вірних України до діалогу миру та любові.
Полишимо політичні стереотипи популізму і візьмімо нарешті на себе відповідальність перед майбутнім. Полишимо образи та намагання вирішити наші суперечки за допомогою зовнішніх політичних сил. Спробуємо разом, перепросивши один в одного за всі минулі образи та злі вчинки, вирушити у спільну прощу до єдності у Христі. Прощу, яка зрештою має привести нас не лише до єдності тут, на цій землі, але й до єдності у Небесному Царстві нашого спільного Отця.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/studios/materials_conferences/77355/
