6
Як відомо, у будь-якої важливої суспільної події є дві сторони: святкова, парадна, позитивна – та зворотна, аналіз якої зазвичай відкладають на потім. Ні у кого немає сумнівів, що отримання довгоочікуваного Томосу про надання автокефалії українській церкві – це архіважлива суспільна подія, практично вибухова. І вибухнути вона може не тільки купою позитивних емоцій, але й непрорахованими побічними ефектами.
Про це було достатньо сказано на круглому столі «Проблема утвердження Єдиної Помісної Православної Церкви в Україні», що проводився 25-26 червня 2018 року в Києві під егідою Х Конгресу Міжнародної асоціації україністів, відділення релігієзнавства Інституту філософії ім.Г.Сковороди НАН України та ГО «Українська Асоціація релігієзнавців». Нажаль, неможливо пересказати суть усіх доповідей та дискусій, але зверну увагу на кілька ключових моментів, які пролунали 25 червня.
Ризики. Хоча всі очікують надання Томосу в найближчий час, є ймовірність, що вирішення питання конституювання української автокефалії під тиском непереборних обставин може бути відкладено. Як зауважив один з модераторів Олександр Саган (провідний науковий співробітник відділення релігієзнавства Інституту філософії НАНУ), кожен з варіантів розвитку подій може мати свої наслідки. Ненадання Томосу суттєво вдарить по статусу Вселенської Патріархії як ключової для всесвітнього православія юрисдикції, що претендує на роль арбітра та центру тяжіння всіх Помісних Церков. Свого часу, як відомо, саме Патріарх Константинопольський Варфоломій намагався додатково зафіксувати свою функцію гаранта єдності православ’я через особливе «право відповідальності», яке передбачає його ініціативу у врегулюванні усіх спірних питань в межах інших помісних Церков. Сьогодні Патріарх постав перед небачуваним викликом, коли деякі помісні Церкви, нехтуючи усім історичним досвідом Вселенської патріархії, заперечують її право (який вона сама вважає обов’язком та своєю життєвою функцією) на ведення «кризового менеджменту». Отже, перефразуючи Олександра Сагана, якщо Вселенський Патріарх таки поставить Томос на паузу, в першу чергу він почне руйнацію власного статусу, функціонального призначення, сенсу своєї першості. Це, у свою чергу, тягне детонацію самого принципу соборності, гарантом якої знов-таки є Вселенський Патріарх.
Але якщо Вселенський Патріарх дотисне конституювання української автокефалії – попри страшенний опір усіх промосковських сил – він отримає в особі молодої української помісної Церкви могутнього союзника. Тут виникає питання, наскільки швидко цей союзник буде здатен на здійснення власної політики. Адже, як відомо, основні церковні сили, на яких будується українська автокефалія, увесь час свого існування знаходились в повній ізоляції від світових міжправославних «мозкових штурмів». Вони не могли брати участь у конференціях та зібраннях, не долучались до роботи над осмисленням ключових соціальних питань, що напряму торкаються етики православної віри, тощо. Отже, якщо Україна – потенційний союзник Константинополя, то дієво долучитись до підтримки вона одразу після отримання Томосу не зможе. Проте, у України є певний потенціал для боротьби з православним фундаменталізмом – одним з ключових викликів сьогоднішнього Православія.
Але припустимо, Томос отримано. Олександр Саган окреслює такі подальші проблеми, з якими ми неодмінно зіткнемося.
Термінологія. Довгий час ми знаходимось під зовнішнім диктатом термінів, які суттєво ускладнюють будь-яку діалогічну здатність Церков: «канонічна церква», «визнана церква», «законна церква» — та їх антиподи. Тобто, «канонічна (визнана, законна)» церква фактично присвоює собі право знецінити будь-яку суб’єктність інших православних спільнот, таким чином унеможливлюючи з ними повноцінний діалог. У той же час приклад Македонської Церкви (яка не тільки не визнана, але й її віряни відлучені від церковного спілкування Архиєрейським собором Сербської Церкви у 2005 р.) говорить про те, що не так все безнадійно детерміновано, як намагаються довести деякі поборники «канонічності».
Єдність Церкви. Дехто вважає, що єдність автоматично означає монополію: має бути лише одна православна юрисдикція (це впроваджено в Болгарії). З іншого боку, є думка, що єдність неможлива без консолідації усіх Церков Київської традиції, у тому числі УГКЦ. Обидві позиції є хибні. Існування паралельних юрисдикцій в рівних канонічних умовах не може перешкоджати досягненню єдності (адже єдність – це не адміністративна підлеглість, а наявність спільного віровчення, етичних принципів та соціального консенсусу). Крім того, мова не йде про злиття усіх Церков Київської традиції в одну адміністративну структуру.
Державна Церква. На побутовому рівні вважається, що в державі з превалюючим православним населенням Єдина Помісна Церква має отримати статус державної. Такі приклади ми маємо в Греції або Румунії, але для України це матиме фатальні наслідки.
Перешкоди в конституюванні Єдиної Помісної Церкви, на думку Олександра Сагана, лежать ще у двох аспектах: міжнародному та внутрішньому. На міжнародному рівні українська держава не повною мірою користується повноваженнями, наданими ст.30 Закону про свободу совісті, щодо «сприяння участі релігійних організацій у міжнародних релігійних рухах, форумах, ділових контактах із міжнародними релігійними центрами та зарубіжними релігійними організаціями». В ключових для нашого церковного питання країнах (Греція), як відзначив доповідач, суттєво було скорочено склад дипломатичних місій, у той час як російська сторона почала нарощувати свою дипломатичну присутність.
Внутрішня ситуація теж не радує, адже у нас наявна потужна власна опозиція не тільки з неправославних релігійних організацій, але й з «братів по вірі», які демонструють справжній стокгольмський синдром, виправдовуючи усі дії Московської патріархії, яка тримає в заручниках тисячі вірян УПЦ МП. Саме такі аналогії приходять на думку під час доповіді Олександра Сагана.
Ректор Відкритого Православного Університету Святої Софії-Премудрості протоєрей Георгій Коваленко звернув увагу на те, що політика політикою, але у української автокефалії є й не менш важливі неполітичні сенси. Томос не вирішує усіх питань, що наразі існують всередині нашого православ’я – він тільки дає шанс на їх вирішення. Українці давно потребують якісно «інакшого православ’я», яке можливе завдяки відходу від московської парадигми церквобудування.
По-перше, це відновлення соборності, яка б реалізувала якісно інші принципи прийняття внутрішньоцерковних рішень.
По-друге, це необхідність масової просвіти вірян, «якість» віросповідання яких часто дуже низька. Це призводить до дуже специфічних форм релігійного благочестя.
По-третє, це необхідність реформування закладів освіти, фундатором яких є безпосередньо Церква.
По-четверте, потрібно інакше розуміння єдності. Адже уже всім зрозуміло, що Україна йде до створення двох паралельних конкуруючих православних юрисдикцій. Чи готові вони співіснувати цивілізовано, мирно? Чи готові вони відновити нормальне спілкування – і людське, і церковне? Але, крім того, в більш широкому сенсі новій Церкві потрібно переглянути свої діалогічні можливості: якими можуть бути моделі діалогу з іншими конфесіями і релігіями, з наукою, з невіруючими тощо?
Людмила Филипович, завідувач відділу філософії та історії релігії відділення релігієзнавства Інституту філософії НАНУ, тезово перерахувала своє бачення зовнішніх та внутрішніх ризиків для Церкви, влади і суспільства в процесі створення Єдиної Помісної Православної Церкви. Ці ризики в першу чергу пов’язані з величезним опором з боку російської держави та РПЦ конституюванню української помісної церкви, яка б не була залежна політично та ідеологічно від свого північного сусіда.
В першу чергу побоювання викликає погроза РПЦ організувати розкол вселенського православ’я. Так, ця проблема поки виглядає найстрашніше. Можна додати, що поза сумнівами цей розкол не може статися сам по собі, як наслідок певних природніх рухів всередині окремих Помісних Церков. Без посиленого та цілеспрямованого втручання у внутрішнє життя цих юрисдикцій з боку Росії (дипломатичного, політичного, фінансового тощо) ніякого розколу не передбачається. Отже, замість залякування «розколом, що станеться», чесніше тому ж митрополиту Волоколамському Іларіону Алфеєву як «пєвцу розколу» було б казати «ми організуємо розкол».
Є ризики і для влади, які в першу чергу полягають у згортанні релігійної свободи і міжрелійного миру в Україні через цілеспрямовану дестабілізацію релігійного середовища, у тому числі збурення вірних УПЦ МП до акцій протесту та боротьби за храми. Що може закінчитись повторенням 90-х років. Але не виключено і таке втручання Росії у внутрішні справи України, яке призведе до сплеску військового протистояння. Для влади це погрожує втратою контролю за ситуацією. Але і Церкви можуть дорого заплатити за релігійну війну. Адже, якщо вони не втримаються від ескалації внутрішніх протистоянь, в середньотерміновій перспективі це призведе лише до втрат усіма Церквами вірних. Адже суспільство дуже втомилось від релігійної конфліктогенності. Остання статистка зацікавленості проблемою отримання Україною автокефалії свідчить, що залучити до її вирішення (хоча б у вигляді пасивної підтримки) усе населення, яке вважає себе православним, не вдалось. Отже, перш ніж починати релігійну війну «за вогнища та вівтарі», Церквам треба прорахувати, якими втратами обернеться для них релігійний радикалізм. Чи не збільшиться кількість атеїстів або позаконфесійних віруючих.
А поки… Попри усі підозри, що автокефалія української церкви – це лише передвиборчий піар одного з кандидатів у президенти на майбутніх перегонах 2019 року, ми можемо констатувати, що автокефалія – це в першу чергу проект усього активного громадянського суспільства. Тому усі розмови про вузьке коло вигодонабувачів Томосу не мають під собою не те що підстав, а і навіть сенсу: вигодонабувачем має стати уся Україна, якщо справиться з викликами, які її чекатимуть на шляху конституювання власної, століття омріяної церковної помісності.
Світлини з мережі Фейсбук
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/exclusive/reportage/71668/
