6
Офіційний сайт Провінції ЧСВВ в Україні, 27 лютого 2019
З одного боку доволі прикро констатувати той факт, що серед вагомих показників, які великою мірою впливають на щорічне зменшення населення України, є зростання кількості тих осіб, які з певних причин наважуються виїхати на заробітки за кордон. З іншого – тішить те, що в багатьох випадках українці, яких, як у минулі століття та десятиліття, так і в теперішньому часі, є по всьому світу, чи то в країнах Європи, чи США та Канади, не цураються свого, намагаються згуртуватись та не втратити своєї самоідентичності. Важливо й те, що доволі часто українські мігранти створюють свої духовні осередки в інших країнах, об’єднуються довкола церкви. Як, для прикладу, в Португалії.
Нещодавно ми поспілкувались із священнослужителем Василіянського Чину о. Матеєм Дзюрбаном, який вже майже два роки опікується українцями у Лісабоні. Він розповів, що саме активні українці, особливо ті, які виїхали вже у роки незалежності України, посприяли створенню у Португалії українських греко-католицьких парафій, найперше, написавши лист-звернення до церковної влади Португальської Католицької Церкви.
– Більшість українських заробітчан живуть і працюють у столиці Португалії Лісабоні та поблизу цього міста. А серед тих, хто приділяв особливу увагу проблемам заробітчан-українців був, тепер уже вислужений єпископ Лісабона Дон Жозе да Круж Полікарпо. Він у 2000 році у відповідь на лист-звернення українських греко-католиків першим звернувся до, світлої пам’яті, Глави УГКЦ Блаженнішого Любомира Гузара з проханням прислати українських священиків у Португалію для душпастирського служіння серед мігрантів-українців. Далі було звернення Блаженнішого Любомира до тодішнього протоархимандрита Василіянського Чину о. Діонісія Ляховича про скерування у Португалію священика-василіянина. І вже у 2001 році отці Василіяни прибули у Лісабон.
На цей час українцями у Португалії опікуються дванадцять греко-католицьких священиків.
Я є помічником пароха УГКЦ у Лісабоні. Разом зі мною у церкві Пресвятої Діви Марії з Назарету служать ще два священики ЧСВВ: настоятель о. Микола Ярема, який перебуває у Португалії вже десять років, та о. Ілля Фіголь, який прибув на служіння п’ять років тому. У цій церкві, розташованій у комплексі приміщень колишньої лікарні, яку у користування нам віддали португальці, ми маємо Богослужіння щодня, з понеділка по неділю. У неділю винаймаємо ще одну церкву у римо-католиків – Святого Юра. Також маємо ще чотири парафії поблизу Лісабона: у містах Сінтра, Кашкайш, Аленкер та Калдаш да Раїня.
– Цікавою була інформація про те, як навчаються і відпочивають українські діти у Португалії у суботній школі, що діє при церкві Святого Юра. Розкажіть докладніше, коли була заснована школа, як це Вам вдалось і чи є потреба у таких закладах за межами України?
– Розпочну з того, що коли я приїхав, а це було у березні 2017 року, то при храмі діяв лише один клас, у якому вела катехизацію п. Оксана Балюх, яка працювала в Україні директором школи і приїхала у Португалію десять років тому. Отож, маючи досвід праці з дітьми в Україні, та довідавшись, що діти українців, як і їхні батьки, потребують більшого, ми вирішили розширити нашу діяльність. Бо ж люди, які виїжджають на заробітки у чужі країни, як правило, мають на тиждень лише один день вихідний. На дітей у них залишається мало часу, тому вони доволі часто обділені увагою. Тож уже з жовтня 2017 року ми розпочали збільшувати елемент навчання.
На початках заснування школи була одна група дітей, яких готували до першої Сповіді та Святого Причастя, та група «післяпричасників»; ми займались лише двічі на місяць. На цей час ми проводимо заняття по суботах, дещо розширивши специфіку діяльності катехитичної школи. Ми додали українознавство, під час якого ознайомлюємо дітей з культурною та духовною спадщиною українського народу. А також уроки грамоти письма та читання, оскільки до нашої школи приходять діти, які приїхали з України малими, або ж ті, які вже народились у Португалії. Вони розмовляють українською, але писати і читати не вміють, або ж читають по складах. І ще маємо заняття у різних гуртках рукоділля. Найменшому учневі нашої школи п’ять років, найстарший – дев’ятикласник.
Звичайно, що можна було б вивчати й інші предмети. Але при церкві у цьому немає сенсу, оскільки у Лісабоні діє українська школа, де діти у прискореному темпі вивчають усі предмети, які проходили в португальських школах, та отримують атестати українського державного зразка.
Є ще у нас група молодих людей. Правда, з ними дещо важче збиратися, оскільки частина з них працює або навчається. Але завжди, коли потрібна допомога для катехитичної школи, то вони з радістю приходять і допомагають нам у різних аспектах.
Про те, що такі школи потрібні, можу сказати однозначно. Ми ж бачимо на практиці як діти вдосконалюють свої знання, як вони тягнуться до нас. Іноді стомлюються, але їм тут весело і радісно. Зізнаються, що кожного разу чекають наступної суботи. Бо українська школа за кордоном це ще й частинка рідної України. Тішить і те, що батьки довіряють нам своїх дітей. Ми ж, відповідно, працюємо і з батьками. Зустрічаючись, обговорюємо різні питання, проводимо психологічні тренінги. Це згуртовує нас у єдину команду, з якою завжди можна зробити щось більше та краще.
Додам і те, що приходять у нашу школу й російськомовні діти. І позитивом є те, що коли ми навчаємо їх декламувати українські вірші, то разом з ними українську вчать і їхні батьки.
А загалом місія нашої школи: творити спільноту любові, об’єднану християнськими цінностям, яка б послідовно провадила дитину дорогою Істини, Добра і Краси та допомагала розкритися і всебічно розвиватись кожній особистості.
– Чи побачили Ви за майже два роки священичої праці у Португалії різницю між українцями в Україні та українцями за кордоном. Як Вам ведеться у новому середовищі, чого більше відчуваєте з боку португальців: сприйняття чи навпаки?
– Українські парафіяни, які відвідують ту чи іншу церкву не живуть, як у нас, в Україні, гуртом, вони перебувають у різних містах Португалії. Серед них багато є таких, які доїжджають на Службу Божу по годині часу і більше, хто на метро, хто автомобілем, поїздом, автобусом чи й кораблем. Проте відчутно, що українці тримаються разом, підтримують одне одного. Хоча відсоток тих, які ходять у церкву в Україні значно вищий, аніж тих, які ходять до церкви в Португалії. У Лісабоні на найбільші свята до причастя буває понад триста осіб, по неділях – до вісімдесяти.
Коли говорити про українські парафії у Португалії, то можу виокремити парафію у Сінтрі, у церкві Святого Мартина, куди приходять цілими сім’ями. Це – молода парафія, яка має майбутнє. Щодо інших, то потрібно змінювати тактику, оскільки складається враження, що деякі з українських парафій доживають. Але, де б не були українці, збираючись у церкві, вони хочуть проявляти себе українцями, чи то йдеться про релігійні свята, чи патріотичні. І це дуже добре. Тому надто важливо, щоб цей патріотизм продовжували виховувати і в Україні, і за кордоном, оскільки таким чином українці презентують себе світові.
Стосовно відношення португальців до українських заробітчан, то можу сказати, що вони намагаються максимально сприяти і підтримувати українців. Візьмемо хоча б той факт, що ми Різдво і Великдень святкуємо як в Україні. Коли я сюди приїхав, то дещо здивувався цьому. Мені ж пояснили, що португальці знають про відмінності у стилях України і Португалії, тому роблять для українців ці дні вихідними.
Більше того, українців підтримують і на державному рівні. Скажімо, коли ми у суботній школі проводили літні християнські табори, то держава безкоштовно виділяла нам автобус для підвезення дітей.
Або ще один приклад: поблизу міста Кашкайш працює українська школа танців «Оберіг». Тож на прохання вчителя танців місцева влада збудувала приміщення для занять.
Важливим для нас є і позитивне сприйняття в релігійному середовищі. Тому втішним є і той факт, що українські священнослужителі, які вже добре знають португальську мову, можуть послужити й вірянам з інших країн. А, як ствердження, нещодавня участь українських греко-католицьких священнослужителів у спільній Службі Божій за Україну, яка відправлялась у Лісабоні, у костелі Святого Антонія, португальською мовою. А серед її учасників були не лише місцеві жителі, а й віряни з різних країн світу, з найвіддаленіших держав.
І ще один яскравий факт про позитивне відношення португальців до українців: вищезгаданий єпископ Лісабона не лише посприяв створенню українських парафій в Португалії, а й написав португальською мовою книгу про українців.
Що ж стосується мене, то, думаю, як і іншим священнослужителям, хотілось би мати більше часу для спілкування з парафіянами. Проте, оскільки у неділю маємо по кілька Служб Божих, то потрібно поспішати, щоб вчасно прибути на відправу в інше місто.
– Завжди запитую у своїх респондентів, тих, які перебували, чи перебувають за межами України, незалежно від професійної приналежності, як і термінів проживання в інших країнах, чи соціального середовища про те, коли повертаються в Україну, то, чи бачать позитивні зміни, і де, на їхню думку, українці почуваються комфортніше? Сьогодні відповісти на ці запитання пропоную Вам.
– Як би там не було, але невеликі кроки у поступі вперед Україна має, візьмемо хоча б безвіз та Томос. Але є ще багато того, до чого маємо йти. Для прикладу, пригадую, коли я виготовляв документи на проживання в Португалії, то побачив статистику, яка свідчила, що українці є другою нацією після бразильців, які докладаються до розвитку економіки, оскільки йшлося про інвестиційні вклади у Португалії. Після майже двох років мого перебування у Португалії ці ж дані свідчать про те, що українців зараз немає навіть у п’ятірці. Але це – офіційні показники. А ми ж бачимо, що українці щораз активніше продовжують виїжджати на заробітки за кордон. То, чи ми можемо говорити про позитивні зміни? І найприкріше те, що більшість говорить, що виїжджає на кілька місяців чи рік часу, і то з поважних обставин, проте у результаті багато хто живе в інших країнах уже роками і десятками років.
Це я бачу і в Португалії. Є заробітчани, які працюють на будівництві чи в обслузі, а є й такі, які добре вивчають португальську та легалізують свої дипломи лікарів, вчителів, банкірів, або ж відкривають власний бізнес. Бо відчувають себе у чужій країні потрібнішими, бо ж, відповідно заробляючи, впевненіше дивляться у майбутнє. Бо ж мають змогу допомогти своїм рідним в Україні та гарантувати гідне майбутнє своїм дітям. До того ж, у Португалії діє лояльна кредитна програма. Кожен, хто працює, може не лише забезпечити себе, а й сплачувати кредит за житло. І навіть винаймаючи житло, українець у Португалії у економічному плані відчуває себе впевненішим.
Чи то ще вплив війни, чи те, що за всі роки української незалежності ми так і не обрали влади, яка б, насамперед, дбала про кожного пересічного українця зокрема, а не про свої власні інтереси, але поки що нам залишається вірити і молитись за те, щоб українці розбудовували і свою країну, і щоб ті діти, яких ми навчаємо зараз у нашій суботній школі не приїжджали в Україну екскурсантами, а повернулись назад у процвітаючу державу.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/kaleido_digest/74886/
