276
"Радіо Свобода", 18 лютого 2018
Патріарший кафедральний собор святого Володимира – головний храм Української православної церкви Київського патріархату. Збудований у 1862–1882 роках
Чому Володимирський собор треба показувати всім, хто приїжджає до Києва? Чому його розпис є результатом мистецького протистояння між Сходом і Заходом? Про ці та інші таємниці Володимирського собору розповіли Володимир Мнішенко, хранитель спадщини художника Котарбінського та родини Прахових, і Сергій Марченко, режисер, мистецтвознавець, викладач університету імені Карпенка-Карого.
Володимир Мнішенко: Володимирський собор неповторний. Унікальним його роблять роботи Васнецова, Нестерова, Котарбінського, братів Свідомських.
Це тільки, так би мовити, «основні художники», а є ще багато-багато інших, які співпрацювали з ними. Це і школа Мурашка, і окремо Іван Сидорович Їжакевич, і ціла велика спільнота товаришів, які створили те диво – диво Володимирського собору.
Я не є мистецтвознавцем чи істориком мистецтва, але можна сміливо сказати, що Вільгельм Котарбінський разом із братами Свідомськими створили 50% монументального живопису собору. Тобто, половину всіх робіт зробили три художники в спільній праці з іншими усіма, які були дотичними до розписів Володимирського собору. Це значуща цифра.
– Пане Марченко, чому Володимирський собор треба показувати тим, хто приїжджає до Києва – і з інших міст, і з-за кордону?
Сергій Марченко: Якщо хтось уперше приїжджає у Київ, то що він бачить з вокзалу? Він бачить у глибині міста золоті бані, які радують око, і, власне, вони притягують того туриста.
Сергій Марченко
Володимирський собор – явище, яке не настільки відоме, як той же собор Паризької Богоматері завдяки роману Гюго, чи в Барселоні знаменитий собор Саграда Фамілія, який зробив Гауді, чи Міланський собор, але він для Києва означає те саме.
Інтер’єр Патріаршого кафедрального собору святого Володимира УПЦ Київського патріархату
У світі є багато соборів, які «розкручені» і які маркують місто і країну, в якій розташовані. Про ті собори було знято багато фільмів, написані романи, проведені дослідження. Саме тому про них знають і їх упізнають.
Про Володимирський собор тільки недавно з’явилося велике дослідження Дмитра Степовика, присвячене дуже драматичній історії його побудови. Він будувався до відзначення 900-ліття хрещення Русі. Звичайно, з повеління імператора, як це годилося. Але потім на десятиліття будівництво зупинилося. Собор мав би більше бань, ніж зараз, але не вистачало коштів.
Володимирський собор у Києві на листівці, початок 20-го століття
І ось коли собор був збудований, постало питання його наповнення всередині. Тоді Адріан Прахов (автор проекту оздоблення Володимирського собору – ред.), як менеджер, людина, якій було довірено набрати художників, звернувся до російський колег – Васнецова, Нестерова та інших, які не одразу погодилися розписувати собор, посилаючись на те, що вони зайняті.
Інтер’єр Патріаршого кафедрального собору святого Володимира УПЦ Київського патріархату
Але Прахов знав про існування трьох малярів – братів Свєдомських і Котарбінського, які на той час жили в Римі. Це приблизно 80-і роки 19-го століття. І коли вони були запрошені, то одразу погодилися приїхати, привезли з собою картини – один до одного намальовані образи. А вони були вихованцями європейської школи: Котарбінський закінчив школу малярства імені святого Луки. Там навчалися і брати Свєдомські.
Інтер’єр Патріаршого кафедрального собору святого Володимира УПЦ Київського патріархату
Взагалі історія Котарбінського маловідома киянам. Тільки недавно вулицю назвали іменем Котарбінського, а це художник дуже непересічний, видатний. Він геніальний своїми темами, які ввів в український живопис. Наприклад, теми Єгипту, Греції. Хоч він там ніколи не бував, але ці картини такі щемливі, захопливі. Це він малював уже після того, як був розмальований Володимирський собор.
Художник Вільгельм Котарбінський (1848–1921), 1 січня 1990 року
І от, коли почали розмальовувати собор, виник певний мистецький конфлікт. Хоч Васнецов і Нестеров були обізнані з європейським мистецтвом, але північного повітря Петербурга, де зібрано великі колекції європейського мистецтва, було мало для того, щоб передати той колорит, який могли внести в собор люди, які прожили й училися на оригіналах Мікеладжело, Леонардо да Вінчі, Рафаеля.
Адріан Прахов – людина дуже естетично чутлива. Він побачив відмінність і знаєте, що зробив? Відіслав Васнецова та Нестерова в Італію. Їхні знамениті італійські пейзажі були, власне, з тієї поїздки.
– А є щось в архівах Котарбінського, що проливає світло на це мистецьке протистояння між Сходом і Заходом?
Котарбінський легендою прийшов у Київ, легендою прожив і легендою пішов
Володимир Мнішенко
Володимир Мнішенко: Архіви опрацювала Марина Дроботюк, учениця Олександра Касьяновича Федорука. Хочу їй подякувати за це. Вона опрацювала всі архіви, до яких міг бути дотичним Котарбінський, але кількість інформації дуже мала. Таке враження, що Котарбінський легендою прийшов у Київ, легендою прожив і легендою пішов.
Фактично не існує жодної поштівки, писаної рукою Вільгельма Котарбінського, але існують десятки, сотні поштівок, які були відправлені на його адресу в готелі «Прага». Є єдиний документ, за яким можна ідентифікувати почерк Котарбінського. Він опрацьований Мариною Дроботюк, і велика шана їй за те, що знайшла й опрацювала цей документ.
– А чому так?
Володимир Мнішенко: Важко сказати. Наприклад, Котарбінський був одруженим дуже короткий час. Він одружився на своїй кузині тоді, коли вона овдовіла після першого шлюбу. Дітей у них не було і таке враження, що легендарний художник – символічна особистість, бо він єдиний, життя якого і досі залишається таїною.
– А яка найбільша таємниця, на Вашу думку?
Володимир Мнішенко: Щоб зрозуміти найбільшу таємницю, треба побачити його роботи у Володимирському соборі. Наприклад, «Суд Пілата», зроблений разом із Павлом Свєдомським і «Розп'яття Ісуса Христа», або «Хресна кара». Без них не можна розгадати його таємницю.
Наприклад, плащаниця (лляне полотно, на якому зберігся відбиток – ред.) була ідентифікована через фотографічні опрацювання у 1898 році, а собор був освячений у 1896 році.
Коли вчені порівняли зображення Ісуса Христа з плащаниці і з робіт Вільгельма Котарбінського з настінного живопису Володимирського собору, вони отримали анатомічне обличчя Ісуса Христа. Обличчя Христа у роботах Котарбінського і на плащаниці фактично ідентичні.
Це унікальна річ, яку я не можу пояснити. Як людина, яка не знала про результати фотографічних ідентифікацій, могла так фактично стовідсотково зобразити обличчя Ісуса Христа?
Тобто, він був утаємничений з легкої Божої руки, можна так сказати.
Робота «Моління про чашу» художника Вільгельма Котарбінського
– Як можна пояснити вплив Володимирського собору на людину?
Сергій Марченко: Те, що ви запитуєте, велика таїна. Це не залежить від величини собору. Мені доводилося бувати в соборах Великої Британії і Америки. Все одно це концентрація світлої сили, яка втілилася в цей чи інший храм. Я знімав Софію Київську, ті фрески, яким скоро тисяча років. Вони теж несуть якесь світло, яке можна передати зображенням і ще чимось, що є за зображенням. Так само, як високий текст має зміст між словами, між рядками. Ми ловимо щось поза словами, поза змістом.
– Іншими словами, це не лише вплив мистецтва?
Сергій Марченко: Це мистецтво і ще щось. Бачите, якби все можна було вербалізувати, описати... Вже сказано: «Коли ви будете описувати найскладніші явища, залишиться ще щось, що не піддається опису».
– Але як можна сучасними короткими візуальними формами передати цю таємницю? І чи треба прагнути це робити?
Сергій Марченко: Так, треба. Власне, мистецтво кіно (я кінорежисер) має в собі ті механізми, ті засоби, які можуть впливати на масову свідомість. Власне, чому ми знаємо більше про живопис того ж Васнецова, Нестерова? Тому що про них існує більше фільмів, видано більше книг. Ми не згадали ще книгу майже на тисячу сторінок, яку недавно було видано Юрієм Буряком, присвячену Котарбінському. Але ця книга з’явилася вже в наш час, кілька років тому. Загалом те, що Ви запитуєте, дуже важливо.
Україна постає як невідома держава Європи, і кінематографісти, а я працював на студії «Київнаукфільм», ще на початку Незалежності – у 1993 році зняли серію фільмів «Невідома Україна. Нариси нашої історії». Там ми – від найдавніших часів кам’яного віку до складання присяги президентом Кравчуком – зняли коротенькі фільми. Але тоді вони були показані в нічний час, і досі вони не є популяризовані. Зараз, коли пройшло 25 років і сталися відомі події на Сході, влада по-новому почала дивитися на мистецтво, на те, що мистецтво має велику силу впливу на масову свідомість.
Свідченням цьому є фільм «Будинок «Слово», який зараз пішов широко по кінотеатрах. Це документальний фільм. На сьогоднішній день це одна із «ластівок» іншого ставлення влади до мистецтва кіно.
Володимирський собор у Києві, початок 1910-х років
– Історія створення Володимирського собору теж, очевидно, може лягти в основу фільму. Тут є конфлікт. Адже Котарбінський не є українцем, він є поляком, але його роботи маркують Володимирський собор і Київ.
Володимир Мнішенко: На мою думку, не було б Києва – не було б Котарбінського, такого, як ми його пам’ятаємо, такого, як ми його знаємо. Якщо хтось його не знає, це не є проблемою – піти, побачити, доторкнутися очима, доторкнутися ментально, доторкнутися свідомістю у такий спосіб, щоб цей магніт ще тягнув би і тягнув до Володимирського собору. Він є неповторно-містичним художником.
Якби хтось, наприклад, порівняв роботи Васнецова або Нестерова, то сказав би, що вони більш іконописні. Тобто зображення тих робіт можна перенести на дерево, на папері надрукувати, покрити лаком і таким чином зробити з них ікону. А роботи Котарбінського, будучи всередині Володимирського собору як малярська оздоба, є настільки живі, що їх не можна перенести на папір, наклеїти на дошку, покрити лаком і зробити з них ікони. Тобто, всі зображені ним обличчя живі – вони дихають. І не тільки тому, що то духовні обличчя. У цьому є містицизм і геній цього художника.
– Містика, таємниця – це те, що може лягти в основу художнього фільму.
Сергій Марченко: Все життя Котарбінського загадкове. Навіть його поява в Римі. От уявіть собі, молодий хлопець, який всупереч своєму татові, який керував маєтком Радзивілів і погано ставився до художників та музикантів, їде на скромні кошти Варшавського товариства художників у Рим.
Київ. Патріарший кафедральний собор святого Володимира – головний храм УПЦ Київського патріархату. Збудований у 1862–1882 роках
До речі, у нього взяла кілька уроків Башкирцева, вона пише в своєму щоденнику про нього як про надзвичайну людину, яка за один урок дала такий поштовх, що вона намалювала обличчя людини. В іншого майстра їй треба було б узяти кілька уроків.
У Римі він винаймає майстерню, малює, каже всім, що живе в готелі, але насправді він живе в цьому скромному помешканні, перевернувши стіл і прив’язавши простирадло до чотирьох ніжок. Тут він мало не загинув.
Він лежав сам тяжко хворий. Але чудом прийшов до нього один хлопчик без ноги, з якого Котарбінський малював Христа, і коли художник йому не відчинив двері, то зняли тривогу. Котарбінського перенесли до братів Свєдомських, вони його доглядали, і він видужав. І таким чином виникла ця «Римська трійця».
От вони потрапляють у Київ, і тут зовсім інша драма. Російські художники запитують, чому католики розписують православний храм. Звичайно, їм дозволили розписувати не фасад, а бічні нави.
Київ. Патріарший кафедральний собор святого Володимира – головний храм УПЦ Київського патріархату. Збудований у 1862–1882 роках
Картина Пилата у наві, але подивіться, який там психологізм! Більше того, Котарбінський яким чином протестував, скажімо, проти того, що його Польща пригноблена? Він підписував свої роботи виключно латиницею. Третьяков пропонував йому за картину 15 тисяч рублів, але Котарбінський відмовився переписати підпис. Сказав, що продає картину, а не підпис.
Він був дуже шляхетний, і коли цар захотів купити з виставки картини, а вони вже були подаровані Олені Праховій, він сказав, що не може ці картини подарувати, але зробить копії. Ця шляхетність надзвичайна.
Пан Мнішенко згадував про його сум і загадковість. Якби ми знімали кіно, то ця лінія була б захована в його нещасливому коханні. Він був закоханий у кузину і хотів бути художником. Художником став, але кузина вийшла заміж за іншого. Потім, через багато років, він з нею одружився, та час не повернути.
Але подивимося на його портрети, які є у тій же книзі Юрія Буряка. Там десятки цікавих жіночих портретів київських панянок. Це цікаві психологічні картини, зроблені дуже просто і швидко. Ось ще одна сторінка його життя.
Далі він винаймає кімнату номер 22 в готелі «Прага» на вулиці Володимирській, 36. Громадянська війна, тричі готель захоплювали більшовики, але його не чіпали, хоча він свої двері не зачиняв. І тільки родина Прахових умовила його перейти до них на Десятинну, де він рік пожив і його не стало.
Поховали Вільгельма Котарбінського у Києві, і так сталося, що ксьондз його не захотів відспівувати, як про це писав Бродський у вірші. Його могила на Байковому кладовищі.
Все це разом може бути художнім фільмом.
Інтер’єр Володимирівського собору
Вінчання у Володимирівському соборі
Київ. Патріарший кафедральний собор святого Володимира – головний храм УПЦ Київського патріархату. Збудований у 1862–1882 роках
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/70409/
