6
Що таке гріх? Під час посту вірні (традиційних Церков) йдуть до сповіді – визнають свої гріхи та розкаюються. Але в чому розкаюються? Чим, отже, є гріх? Які бувають гріхи? Чи існують гріхи, за які нема прощення?
***
Коли мова про «гріх», то перш за все належить відрізнити його від такого поняття як «зло». Гріх – це певна дія когось, натомість зло має набагато ширший контекст, крім того, що кожен гріх – це зло, то воно також може існувати і проявлятися поза полем чиєїсь дії. На приклад, природні катаклізми чи деякі хвороби. Одночасно, гріх – це зло особливе, бо воно вчинене з вибору, тобто його могло і не бути, і крім того за нього людина відповідальна.
Щоб чиясь дія кваліфікувалася як «гріх», вона повинна охоплювати розум і волю, тобто бути свідомою і добровільною. Брак одного з цих чинників не кваліфікує вчинок як «гріховний». Натомість, коли мова про «важкий» або «смертельний гріх», як говорить Євангеліст Йоан (див. Йн 8, 21; 1 Йн 5, 16-17), то до цих двох чинників ще доходить третій, а саме: так звана «важка матерія». Зазвичай це заповіді Божі, наприклад Декалог, або порушення головної заповіді – любові Бога і ближнього, чи перебування у стані «головних гріхів», таких як гордість, нечистота, заздрість і т. д. Святий Августин називав гріх «відверненням від Бога і зверненням до творіння» (“aversio a Deo, conversio ad creaturam”). Крім того, згідно з Августином, який під впливом неоплатонізму будував теж своє богослов’я, «зло – це відсутність добра», а тому і гріх – це певного роду «відсутність»: благодаті, свободи, справжньої радості, приязні з Богом і т. п.
Належить підкреслити, що не обов’язково кожен гріх – це «тотальне зло», тобто що все у грісі – погане і зле. Деколи людина має добрі наміри, шукає добра, але робить поганий вибір. Взагалі, майже жодна нормальна людина не хоче для себе зла, людська воля прагне добра. Однак, не кожне «добро само в собі» є «добром для мене». Любити ближнього – це добро само в собі, але чинити перелюб, навіть з «любові до ближнього» – це зло і гріх. Забезпечувати матеріально свою родину – це добре, забезпечувати її за посередництвом крадіжок – це зло і гріх… Св. Августин вважав, що коли людина має вибір і вибирає «менше добро», тоді це вибір зла. Завжди належить вибирати «більше добро». Наприклад, коли людина вибирає матеріальні речі, які не є поганими самі в собі, але при цьому не вибирає справи духовні, занедбуючи таким чином справу свого життя вічного, то це вибір зла, а якщо це свідоме і добровільне, тоді це теж і гріх.
У випадку людини, гріх – це свобідне рішення протиставитися Божій волі. Очевидно, що цю волю перед цим дана особа знає, інакше це буде несвідомий вчинок, який може бути злом, але не гріхом. Коли людина грішить, то тим самим стає «рабом гріха», інакше кажучи – перестає бути вільною, свобідною. Не вона вже панує над своїми діями, але ці дії панують над нею. Отже, через рішення грішити людина, парадоксально, діє проти своєї свободи. Людина є свобідна не тоді, коли вибирає «добро або зло», але тоді, коли не дозволяє злу панувати над собою через своє рішення. Іншими словами, свобода – це свідома і добровільна відмова від гріха.
Катехизм Католицької Церкви так вчить, що таке гріх: «Гріх є провиною проти правди, розуму, чистого сумління; він є браком справжньої любові до Бога і до ближнього через шкідливу прив’язаність до деяких благ. Він ранить людську природу і посягає на людську солідарність. Його визначили як «вчинок, слово чи бажання, які суперечать вічному Законові» (Св. Августин, «Проти Фауста Маніхєя», 22, 27; св. Тома Аквінський, Сума теології, І-ІІ, 71, 6), ККЦ 1849. І далі Катехизм пише: «Гріх є образою Бога: «Тобі, Тобі єдиному, згрішив я, і зло на очах Твоїх учинив я» (Пс 51, 6). Гріх бунтує проти любові Бога до нас і відвертає наші серця від Нього. Як первородний гріх, звичайний гріх є непослухом, повстанням проти Бога через бажання стати «як Бог» у пізнанні і визначенні добра і зла (Бут 3, 5). Таким чином, гріх є «себелюбством аж до погорди Бога» (Св. Августин, «Про Боже місто», 14, 28). У цьому гордому звеличуванні себе гріх є цілковито протилежний до спасенного послуху Ісуса (пор. Фил 2, 6-9)», ККЦ 1850.
Так як людина сотворена Богом свобідною, то гріх супротивний людській природі. Свобідна воля – це, між іншим, «можливість» вибрати гріх, але не конечність. Або, ще точніше, гріх – це зловживання свобідним вибором. Говорячи практично, ми люди, маємо свободу, щоб свобідно любити, свобідно пробачати, свобідно співчувати, і не робити всього цього через примус, лише добровільно. Натомість, коли з огляду на свобідну волю ненавидимо, не пробачаємо, замикаємося у власному егоїзмі – це заперечення нашої свободи.
Коли говоримо, що гріх – це «певна дія», то маються на увазі принаймні чотири форми цієї дії: думки, слова, вчинки та занедбання. Варто звернути увагу на той останній елемент. Якщо з першими трьома більш-менш все зрозуміло, четвертий – занедбання – часто не береться до уваги. Варто пригадати притчу про милосердного самарянина (Лк 10, 25-37). Там священик і левіт згрішили власне нічого не роблячи, тобто занедбуючи чинення добра, а конкретно – милосердя. Тому гріхом при певних обставинах може бути не лише «чинити зло», але теж «не чинити добра», занедбувати його. Цього, на жаль, часто бракує при рахунку сумління і сповіді, коли людина перераховує лише ті вчинки, які вчинила, і які були погані, або перераховує гріхи, які «слава Богу вдалося не вчинити», натомість не звертає увагу на свої занедбання.
Важливо також пам’ятати, що кожний гріх ніколи не є лише моїм особистим гріхом. Існує певна солідарність людського роду – люди між собою взаємопов’язані, і дії одного мають певен відгук – позитивний чи негативний, в залежності від дії – у житті іншої людини чи людей. Тим більше, коли віруючі люди є членами Церкви, тобто Тіла Христового, і не може дія одного члена Церкви не бути відчутною в інших членах. Цей факт повинен завжди бути усвідомленим: чи мої гріхи стають гріхами Церкви, тобто спільноти вірних, чи гріхи когось іншого, хоча вони і не мої особисті, проте не є «не моїми гріхами», бо ми всі становимо єдність, і чи святість, чи гріховність є святістю і гріховністю Церкви. Це повинно породжувати відповідальність за свої дії.
І ще одна важлива справа. Вважається, що гріх – це образа Бога, що це дія скерована проти Бога. Святе Письмо часто про це говорить, на приклад псалмопівець: «Тобі, тобі єдиному, згрішив я» (Пс 51, 6), чи пророк Єремія: «Проти Господа, Бога нашого, ми согрішили, ми й батьки наші» (Єр 3, 25). Питання, яке виникає при цьому: яким чином наш гріх може образити Бога, Який є вічним і незмінним? Не можна розуміти виразу «гріх – це образа Бога» у дослівному сенсі, бо тоді ми б опустилися до так званого антропоморфізму, тобто приписанню Богу людських характеристик. Образ «ображеного і прагнучого помсти» Бога не відповідає образу Бога, Який є Богом-Любов’ю, Богом Отцем милосердним. Ну і крім того, з філософської точки зору – Богом вічним і незмінним. Як тоді розуміти вираз «гріх – це образа Бога»?
Якщо розуміти мій гріх, загально кажучи, як брак любові до Бога, тобто до того, Який мене любить нескінченною любов’ю, і що ця любов повинна бути взаємна, щоб була досконалою і повною, а не лише односторонньою, тоді я маю певен борг перед люблячим Богом Отцем: любити Бога взаємно. Звичайно, ця любов до Бога не буде навіть приблизно подібна до любові Бога до нас, проте принаймні на міру моїх сил я повинен старатися полюбити Бога, хоча б так, як це пригадує законовчитель, відповідаючи на питання Ісусу Христос, коли пригадує «головну заповідь»: «Люби Господа, Бога твого, всім серцем твоїм, усією твоєю душею і всією силою твоєю і всією думкою твоєю; а ближнього твого, як себе самого» (Лк 10, 27).
Гріх власне і полягає на не виконанню цієї головної заповіді, і з браку такої любові виникає так звана «образа Бога», бо забираємо від Бога те, що Йому належить, не виконуємо Його волю, передусім, щоб полюбити Його взаємно, відповідаючи на Його безкінечну любов до нас. Гріх – це крадіжка любові, яка належиться Богу і присвоєння її собі. Цей «борг» є тягарем передусім для боржника, а тому і «образа» стосується перш за все того, хто ображає. Зрештою, подібну інтуїцію мав і пророк Єремія: «Діти збирають дрова, а батьки запалюють вогонь; жінки ж місять тісто, щоб напекти медяників небесній цариці та возлити ливні жертви чужим богам, щоб мене ображати. Та чи ж мені вони допікають, – слово Господнє, – а не самим собі на свій же власний сором?»» (Єр 7, 18-19).
Якщо йдеться про гріхи, які «Бог не може простити», або як їх називають «гріхи проти Святого Духа», згідно зі словами Христа: «Усякий гріх, усяка хула проститься людям; але хула на Духа не проститься. І коли хтось каже слово проти Сина Чоловічого, йому проститься. Коли ж хтось скаже проти Святого Духа, йому не проститься ні в цьому світі, ні на тому» (Мт 12, 31-32), то ця тема в історії богослов’я постійно дискутувалася і інтерпретувалася, що б це могло означати, що милосердний Бог щось комусь не пробачає? Тут йдеться аналогічно про те саме, що і «образа Бога»: це не Бог, всемогутній і милосердний, не хоче чи не можу пробачити, це я, вільно і добровільно, остаточно закриваюся на дар Його благодаті. Тієї благодаті, яку кожній людині дарує Святий Дух. Тому ці гріхи і називаються «гріхами проти Святого Духа», тобто проти Божої Любові, яка вливається Духом в серця наші (пор. Рим 5, 5), і немає такого гріха, за який людина, жаліючи і каючись, не могла б отримати пробачення. Лише добровільна відмова і повна закам’янілість на цю дію Любові Бога стає, на жаль, причиною неможливості пробачення. «Бог, що сотворив нас без нас, але не хотів спасти нас без нас», як говорив св. Августин (Проповідь 169, 11, 13, PL 38, 923). Нікому гріхи насильно пробачені не будуть, так само як і нікого насильно Бог не змусить любити Його – це постійно має бути нашим свобідним вибором.
Гріх залишає рани і переш за все ранить самого божника, тобто грішника. Звичайно, що Бог не залишається абсолютно «непорушним», коли хтось грішить, тобто, що «образа Бога» – це справа лише самого грішника. Бог прагне, щоб Його любов була взаємна, а тому, коли цього не настає, не виконується воля Божа. У світі стає менше любові, менше добра, менше чогось прекрасного, ніж могло би бути. Бог хоче, щоб любов і добро примножувалися, гріх перешкоджає цьому. В цьому сенсі, гріх ображає крім самого грішника також волю Бога, бо вона не виконується. Бога це «ображає» в тому сенсі, що з приводу гріха переривається «спільнота любові» між Богом і людиною, а не тому, що Богу, вічному і незмінному у своєму бутті, чогось бракує.
«Єдність осіб», єдність, яку творить любов між Богом і людиною, є тим, що Богу подобається понад усе, натомість розірвання цієї «єдності осіб», що стається з приводу гріха, це те, що «ранить і ображає» Бога. Звідси покаяння а потім сповідь часто називається часто «поєднанням». Це поєднання означає кінець «образи». І варто пам’ятати також, що сама людина не є в стані поєднатися з Богом, перестати Його «ображати», це плід Божої благодаті, плід Жертви Христа, наслідок того, що Бог прийшов у цей світ, взяв на себе наші гріхи, помер і воскрес. «Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в нього, не загинув, а жив життям вічним» (Йн 3, 16).
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/blog/70300/
