6
"Духовна велич Львова", березень 2019
Сестра Марія Слєпченко могла б стати відомим світським музикантом чи художником, а натомість обрала монастир і написання духовної музики. С. Марія —контемплятивна редемптористка. Це означає, що у центрі її життя не зовнішнє служіння ближнім (праця з молоддю, чи допомога у лікарнях, тощо), а споглядальна духовність, побудована довкола добового кола молитви. Також с. Марія пише ікони і переконана, що іконопис — це також молитва. Чому майбутня композиторка після першого курсу студентства стала монахинею, чи ступає нога мирян у контемплятивний монастир і як народжується духовна музика? Про це та більше спілкуємося.
-Сестро Маріє, у якому віці Ви вирішили піти у монастир?
– У останніх класах школи я почала відчувати, що Бог мене кличе. Дуже виразно, але я не розуміла відразу, що це покликання до монастиря. Тоді я постійно потребувала більше молитви. Мене тянуло до Сповіді… Це було у 15-16 років. І то був період, коли все перевернулося догори ногами. Раніше я була скерована на цінності такі чисто світські, щоб здобути кар’єру, вийти заміж. Це нормальні цінності. В мене на першому місці була музика, кар’єра музична. Я була готова віддати за це все. І тут раптом мені стає Бог як найвища цінність. Як сходить сонце і всі зорі тоді тьмяніють. І тоді я зрозуміла, що Бог мене до чогось кличе, але не розуміла до чого. І думала далі жити у світі, займатися композиторством і так служити Богові. Я дала такий обіт, щоб писати музику лише для Нього. Але я розуміла, що цього замало. Серце хотіло ще щось. Потім я дійшла до того, що хочу цілісно любити Бога, Богові ціле своє серце віддати. Не ділити його із земним чоловіком. Це був переломний такий момент. Але не обов’язково для цього йти у монастир. Та й думка про монастир мені в голову у той момент ще не приходила.
Здавалося що я до монастиря не пасую, адже є індивідуалісткою, яка не вміщається у якісь рамки. Тоді мені здавалося, що черниці всі мусять бути однаково одягнені, однаково думати, говорити. Хіба що голос відрізняється.
– Але все дуже змінилося, коли я зустріла новозасновану спільноту сестер Місійних редемптористок. Вони тоді ще не були навіть монастирем офіційно. Просто такі дівчата, які зібралися, щоб разом жити і разом бути редемптористками. Вони ще не були Церквою затверджені. Але в них було щось дуже живе і дуже таке автентичне. І я побачила, що можна бути повністю відданим Богу, жити у спільноті і при тому не бути формальним, однаковим, втиснутим у певні рамки. Бо кожна там була собою і дуже відрізнялася від інших.
Може на тому етапі мого розвитку саме це притягнуло. Вони ще не носили головних уборів, а були у таких сарафанах. Жили всі на купу у двох кімнатках. Їх було багато, спали на металевих ліжках. Взагалі були в умовах таких спартанських. Але був ентузіазм. Їм хотілося для Господа, для Бога підкорювати світ, голосити місії. І мене це дуже притягнуло. Я разом з ними була два роки. Але в міру того, як я була в них і проводила час на молитві, то бачила, що серце мене тягне ще далі, ще глибше. Бог від мене ще чогось хоче. І я казала: “Господи, я Тобі вже все віддала, що я маю Тобі ще віддати?”.
– І що ж було далі?
Згодом я дізналася, що є контемплятивні монастирі, які зосереджені на радикальному відданні Богові. І вони такий акцент більше ставлять на молитву, як індивідуальну так і церковну. І коли я про це дізналася, то почала шукати у тому напрямку. Спочатку у нас. Бо є монастирі контемплятивного напрямку, але я шукала закритий монастир, який би був кляузуровий, затворницький. І тоді виявилося, що є редемптористки контемплятивні. Редемптористки! Бо я собі думала – я ж редемтористка. А тут маю йти і шукати невідомо який монастир. А тут виявилося, що є редемптористки контемпятивні, які носять такі дивні габіти червоного кольору. Тоді був 2000 рік, коли отець-протоігумен завіз нас до Риму. І тоді у Італії я вперше побачила ту спільноту червоних дивних сестер контемплятивних. І я тоді вже не мала сумнівів і знала, що це те, що це воно. І у 2001 році я долучилася до спільноти у Польщі. Бо це просто ближче і культура ближча. І якщо я думала про повернення, про те, щоб створювати в Україні монастир такого типу, то це більш реально з Польщі.
-І Вам таки вдалося його створити?
-Наш монастир існує від 2016 року. Новіціат я мала у Польщі, у римо-католицькому монастирі. В Україні, у греко-католицькій Церкві ми відносно нещодавно, цілих два роки. Наші житлові умови поки тимчасові. Але через кілька років ми сподіваємося побудувати справжній контемплятивний монастир на 20 сестер. Адже на сьогодні ми не живемо вповні так, як потрібно. Бо з контемплятивного монастиря сестри майже не мають виходити. А ми мешкаємо у тісному маленькому будиночку, на перехресті доріг. Через те, що маємо залагоджувати деякі поточні справи із документами, то зараз офіційно звільнені від затвору. Але згодом ми зможемо вести спосіб життя наш. Для цього потребуємо великої земельної ділянки. Щоб сестри мали де вийти. Але потрібно, щоб люди не лякалися, що ми є дуже закритими. Адже можна у необмеженій кількості приходити до нас, спільно молитися. Звісно, що потрібно шанувати наш розпорядок, основу якого складають Літургія і молитви.
-Як виглядає один день у контемплятивному монастирі?
-День у такому монастирі обрамляє церковне правило. Ми встаємо рано, щоб молитися Утреню, Часи – частина є рано, а частина перед обідом. Є вечірня і повечір’я. Також є дні, коли ми беремо Полуношницю – це є вечірня молитва.Ми ще поки тут в тому будиночку, то ми вночі не встаємо вночі молитися. Це молитва добового кола. І це та молитва, яку зобов’язані монахи відмовляти. І ця молитва є дуже прекрасною. Я просто кайфую від неї. Це найкраще що може бути у житті і я її би ні на що не проміняла. Я знаю, що якби я жила у монастирі активного типу, то не мала би можливості постійно тривати у тих текстах, у тій глибокій святоотцівській поезії духовній, сакральній.
“Іконопис – це була ниточка, яка поєднувала мене зі світом візантійської духовності”
- Також Ви малюєте ікони і пишете духовну музику. Як вдається так багато встигати?
– У мене таке враження, що у монастирі ти можеш бути дуже багатофункційним. Бо коли б був у світі, то мусив би робити професійну кар’єру у чомусь одному. А у монастирі ніхто від тебе того не вимагає, і ти можеш у своєму часі потихеньку щось робити. Ікони були для мене дуже гарним досвідом .Адже формувалася я у польському, римо-католицькому монастирі, і це була для мене така ниточка, яка поєднувала мене саме зі світом візантійської духовності, якого мені там дуже бракувало. Адже в душі я саме східна, а монастиря такого формату (тобто затворницького) я в Україні на той час не могла знайти). Втім спільнота у Бєльську дуже шанувала мою ідентичність. Я там завжди залишалася греко-католичкою, хоча не могла практикувати цього на щодень. Коли мене вислали на курс іконопису, то там було і богослов’я східне і іконопис. Це повернуло мене самій собі. Іконопис – це дуже така молитовна практика. Коли я малюю ікони, то не думаю ні про що. Мій мозок тоді як біла картка. Я просто малюю. І напевно це є теж щастя. Думки не нападають. Ти робиш те, що любиш. Написання ікон – це є щось дуже важливе для мене.
-А музика також має таке важливе значення для Вас?
-А от музика вимагає дуже сильного натхнення. Вона у мене викликає дуже сильні почуття, емоції, радість. І радість для мене є таким лакмусовим папером, чи у доброму напрямку я йду. Якщо відчувається радість, то правильно. Переважно пишу хорову музику для церковних Богослужінь. Але це можуть бути і пісні церковні, і концертні твори. Наприклад, зараз я працюю над ораторією. І раніше було випущено кілька дисків. У 90-тих роках був такий хор “Небесне воїнство”, де співали студенти Консерваторії та учні середньо спеціалізованої музичної школи імені Соломії Крушельницької. Вони виконували мою музику. А зараз переважно її можна почути у виконанні хору “Аксіос” при храмі Архистратига Михаїла.
“Місія монастиря у тому, щоб стати Школою молитви”
-Як людям, які живуть серед постійного інформаційного шуму, поринути у молитву?
-Потреба людини в тому, щоб її розуміли, прийняли, щоб бути любленою, щоби мати з ким поговорити. Ґаджети того не наповнять, лише можуть робити видимість, що наповнюють. Вони нам забирають час. Техніка звісно корисна, але приходить момент, коли людина досвідчує внутрішньої пустки і бачить, що має якось звернутися до Бога. І кожен це робить, як уміє. Кожному серце диктує молитву. Думаю, що вона не міряється формально. Вона вимірюється щирістю серця. Кожен з нас у якійсь ситуації коли дуже треба молиться і кричить до Бога. І Бог це чує. Бог чує плач душі, крик душі. Чує віру, надію, повну довіру Йому. І Він завжди відкликається. Може не так, як ми собі це уявляємо, але Він завжди чує.
– Що мирянин може зачерпнути в монастирі?
– Я думаю, що з досвідом того, хто зіткнувся з монастирями, які живуть справжнім життям духовним, є те, що на мить їх огортає якась тиша, і їм хочеться у тій тиші лишитися, побути там хоча б трошки на тій молитві. Торкнутися тої атмосфери, побути у тій Церкві. І думаю, що нашою місією, як монастиря, є те, щоб ми ставали такою школою, школою молитви. Але не через поради, хоча може вони десь і потрібні. Школа молитви полягає у тому, що людина починає розуміти, якою молитва повинна бути. Або навіть більше, коли її серце входить в саму атмосферу молитви. Тобто ми маємо бути Школою молитви через свій приклад. Через стиль молитви, який буде панувати у монастирі. А потім вже людина може теж мати якісь свої особисті питання і звернутися до котроїсь з нас.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/kaleido_digest/75258/
