18
"Збруч", 12 червня 2019
Ваше преосвященство, ваші високодостойності, дорогі брати і сестри во Христі, дорогі друзі!
Великою честю і великою приємністю для мене стало запрошення взяти участь у відзначенні інтронізації його преосвященства Бориса Ґудзяка як митрополита Філадельфії. Ми познайомилися з митрополитом Борисом понад тридцять років тому в обставинах, що тоді здавалися випадковими, але, як ми потім обоє усвідомили, мабуть-таки були ділом провидіння: наша дружба, що зав’язалася на хрестинах дитини спільного знайомого, згодом переросла у тривалу та різнопланову співпрацю для Христа і Його єдиної Церкви. Поділюся лише одним спогадом: саме мені випала приємність, під час однієї вечері 1999 року, вручити підписаний примірник праці тоді ще отця Бориса “Криза і реформа: Київська митрополія, Царгородський партріархат і генеза Берестейської унії” папі Івану Павлу II; і я більш ніж впевнений, що цей великий святий, який любив книжки і любив Україну, почав читати її ще того ж вечора!
Я глибоко зворушений тим, що Філадельфійська архієпархія Української Греко-Католицької Церкви запросила мене, католика латинського обряду, долучитися до урочистостей цього тижня, щоб виступити з доповіддю “Свідчення у двадцятому столітті, місія в двадцять першому: східні католицькі Церкви і вселенська Церква”. Моя присутність тут — це знак братерства та солідарності, властивого єдиній, святій, соборній апостольській Церкві, яка тепер вільно дихає своїми обома легенями — “латинською” і “грецькою”. І хтозна, чи це не знак примирення та прощення між вами, філадельфійцями, і мною, уродженцем Балтимора, який у 1983 році в іграх Світової серії вболівав за своїх “Оріолз” проти ваших “Філліз”!
Коли йдеться про свідчення східних католиків у XX столітті, зокрема про свідчення Української Греко-Католицької Церкви, нам, природно, передусім спадають на думку ті великі люди, які непохитно вистояли у своїй католицькій апостольській вірі і серед голоду та кровопролиття Другої світової війни, і за подальших переслідувань комуністичною владою. Нам спадають на думку українські новомученики, що їх беатифікував Іван Павло II під час свого душпастирського візиту до України 2001 року; нам спадають на думку численні мученики, чиїх імен немає в церковному календарі, але які, однак, “обмили одежі свої, і вибілили їх у крові Агнця” (Од. 7:14), і тепер вічно царюють із Ним. Нам спадає на думку слуга Божий Андрей Шептицький, за чию якнайшвидшу беатифікацію ми молимося. Ми пригадуємо слугу Божого Йосифа Сліпого, чиє свідчення в сталінських концтаборах надихнуло австралійського письменника Морріса Веста на вигаданий — а може, й пророчий — образ папи-українця в романі “Черевики рибалки”. У своїй промові на випускних урочистостях в Українському католицькому університеті 2013 року я закликав випускників не зрадити мучеників, чия жертва заклала той фундамент, на якому постав УКУ. Цей заклик рівною мірою стосується всіх українських греко-католиків, чи то в Україні, чи то в діаспорі; він стосується кожного католика, незалежно від обряду.
Богослов кінця II – початку III століття з Північної Африки, Тертуліан, – перший великий християнський мислитель, що писав латиною, – сказав у своєму творі “Апологетик”: “Plures efficimur, quoties metimur a vobis; semen est sanguis christianorum” [“Що більше ви скосили нас, то більше нас стає; кров християн — це насіння”]. Багато католиків на Сході й на Заході, по всіх континентах засвідчили у XX столітті істинність Тертуліанового вислову, що кров мучеників — це насіння Церкви; але Українська Греко-Католицька Церква склала цьому особливо вражаюче свідчення.
І все ж ведучи мову про свідчення Української Греко-Католицької Церкви у XX столітті, маємо пам’ятати не тільки про кров мучеників: йдеться про Церкву, яка стала притулком національної ідентичності, національної пам’яті, національної культури в часи, коли зловмисні сили намагалися викреслити саме слово “Україна” зі словника людства. Ми пам’ятаємо, як митрополит Борис зі своєю безстрашною ватагою здійснив мрію Андрея Шептицького і Йосифа Сліпого: створив в Україні католицький вищий заклад освіти — університет, що поглиблюватиме та поширюватиме культуру, для плекання та збереження якої стільки зробив, зокрема, Шептицький.
Українська Греко-Католицька Церква XX століття подавала вселенській Церкві не тільки приклад героїчних смертей; вона також подавала їй приклад життя як культуротворчої контркультури, оживляючи фізично знищені землі й відроджуючи морально знищену людність, демонструючи спроможність Доброї Новини зцілювати все те, що так жорстоко поламало втілене зло. Отож ми з вдячністю згадуємо й чоловіка, який уособлював цю виняткову здатність Церкви до культурної віднови: Його Блаженство Любомира Гузара, що завдяки своїй праці та свідченню в новопосталій з руїн радянського комунізму незалежній Україні став одним із найповажніших та найавторитетніших національних лідерів.
Взаємини між східними католиками та вселенською Церквою ніколи не були простими: навіть тут, у Сполучених Штатах, унікальний греко-католицький шлях католицтва знаходив прихильність не у всіх із панівної Церкви латинського обряду. Дякувати Богу, ці дні вже позаду: наша Церква знову дихає і східною, і західною легенею; ми вчимося одні в одних і навзаєм збагачуємося в своєму досвіді буття Тілом Христовим. Що ж то за особливі дари, які східні католики принесли вселенській Церкві у XXI столітті? Дозвольте перелічити шість.
Перший — дар почитання. Велика внутрішня невірність сучасного світу (за висловом Романо Ґвардіні) — це нездатність до істинного поклоніння, зумовлена переконанням у людській самодостатності. Але світ без істинного поклоніння — поклоніння тому, чому варто поклонятися — це світ клаустрофоба; світ без дверей, вікон, прозорих дахів; світ, у якому стає задушливо; світ, який рано чи пізно скочується в нігілізм. І на цьому шляху нігілізму світ, позбавлений істинного поклоніння, але прагнучи задовольнити вроджене прагнення людини поклонятися, замінює єдиного істинного Бога богами фальшивими. Ми згадували про криваві землі Східної Європи з їхнім Голодомором та жахіттями Голокосту, скоєними на території України; ці жахіття — кожне з них — були наслідком поклоніння фальшивим богам.
Саме тому зосереджена на почитанні літургія, яку служить Східна католицька Церква, така важлива для Церкви вселенської та й для всього світу. Будучи католиком латинського обряду, я глибоко переконаний у слушності літургійних реформ Другого Ватиканського собору — за умови їхнього належного втілення. Але це втілення, як ви знаєте, було, в кращому випадку, нерівномірним; і ця нерівномірність майже завжди тягне за собою втрату неодмінного почитання. Отож, продовжуючи реформу літургійної реформи на Заході, ми, католики латинського обряду, маємо чого навчитися у Східних католицьких Церков.
Найперша істина, якої католики латинського обряду можуть навчитися у наших східних братів — це те, що Літургія є возвеличенням присутності серед нас живого Христа, передсмаком весільної учти Агнця у Новому Єрусалимі, що її описує святий Йоан в останніх главах книги Одкровення. Східні католики також нагадують решті вселенської Церкви, що католицьке поклоніння — сутнісно троїчне. Дослідники перших століть християнства стверджують, що саме взивання трисвятого Бога у первісній Літургії з часом дало поштовх розвитку в Церкві тринітарного богослов’я. Отож всюдисущість Тройці у поклонінні східних католиків закликає вселенську Церкву заглибитися у самовіддану любов і взаємоприйняття Отця, Сина і Святого Духа. Нарешті, східне католицьке поклоніння нагадує вселенській Церкві, що літургійне життя переносить нас немовби в інший часовий пояс, або ж, за висловом патриста Роберта Луїса Вілкена у його праці “Дух ранньохристиянської думки”, що “літургія — завжди у теперішньому часі”. Йдеться, однак, не про звичайне “теперішнє”: у Літургії, а особливо в євхаристійному спомині Тайної вечері та Страстей Господніх, “минуле стає теперішньою присутністю, яка відкриває нове майбутнє”.
Другий дар, що його східні католицькі Церкви підносять вселенській Церкві — це дар іконопису. Тут я маю на увазі не просто гарні ікони, що нині прикрашають багато церков та домівок християн латинського обряду. Я маю на увазі, що ваша Церква своїми іконами пропонує вселенській Церкві потужне нагадування, що, за словами доктора Вілкена, “шлях до Бога лежить через видиме та намацальне”. Звісно, це лежить у основі нашої віри. У Діяннях апостолів 10:41 Петро каже про перших свідків Воскресіння — події, яка потрясла історію людства, об’явивши присутність Царства Божого в світі, у його історичному вимірі, — що вони “з Ним їли й пили після того, як Він воскрес із мертвих”. Проте ця істина нині потребує постійного нагадування.
Ми живемо у середовищі гностичної культури, де все гнучке та податливе, де все можна змінити за бажанням людини — навіть нашу втіленість як чоловіків та жінок. Незважаючи на матеріалізм постмодерного Заходу (а може, внаслідок нього), наша культура, фактично, заперечує будь-яку значущість матеріальної даності речей, і це заперечення ставить дуже гострий виклик католикам, адже для них матеріальне (як от вода у Хрещенні, хліб і вино в Євхаристії, миро у Миропомазанні, любов та вірність у подружжі) є засобом, за допомогою якого у світ проливається саме Боже життя, життя благодаті. Ікони можуть допомогти нам прийняти виклик цього нового гностицизму, по-своєму нагадуючи нам, що між цим світом і світом божественного життя та благодаті — не якийсь непорушний кордон, тим паче не стіна, а щось на зразок мембрани, через яку до нас від Джерела життя перетікає пожива.
Ікони — це дар східнохристиянської традиції вселенській Церкві також і тому, що їхня краса дає надію: світ, який втратив зв’язок з істиною та благом, зможе повернути його собі. Як нагадує вселенській Церкві швейцарський богослов Ганс Урс фон Бальтазар, трансцендентність краси може стати шляхом повернення до істини та блага. Коли ми бачимо щось прекрасне, ми знаємо, що воно таки прекрасне, а не “мабуть прекрасне”. І ми знаємо, що краса є благом; не “благом для мене” чи “благом для тебе”, а благом — і крапка. Отож плекаючи мистецтво християнської ікони, східні католицькі Церкви роблять суттєву послугу дезорієнтованому постмодерному світові, адже краса спонукає досліджувати тривкість істини та блага в порядку речей.
Східні католицькі Церкви також услуговують нам тим, що можна назвати даром “обожествлення”. Менш ніж через дві доби католики латинського обряду переживуть щорічний шок від читання у літургії часів, де вони натраплять на оці слова з твору “Про Святого Духа” святого Василія Великого: “Через Духа ми стаємо громадянами раю, нас допускають до товариства ангелів, ми входимо у вічне блаженство і спочиваємо в Бозі. Через Духа ми уподібнюємося Богові; навіть більше, досягаємо того, що перевищує наші найвищі устремління — стаємо Богом”. Саме тут, у праці каппадокійського єпископа IV століття, міститься чітке спростування хибних закидів, що їх у столітті XIX висунули гуманісти-атеїсти: вони заявляли, наче Бог Біблії перешкоджає зрілості людства, а тому намагалися викинути Його з історії во ім’я визволення людини.
Незаперечним фактом, з яким ми маємо справу щодня, є те, що вироджений гуманізм наших часів — після впливу, якого він зазнав від таких мислителів XIX століття як Кант, Феєрбах, Маркс та Ніцше (хоча й дуже рідко сягає їхнього рівня інтелектуальної витонченості), — притупив саме поняття людини. З його погляду, кожен з нас — це просто вертлявий жмуток пожадань; усі ці пожадання рівноправні; у здійсненні їх полягає весь сенс щастя та самореалізації; і роль держави — розчистити шлях для вдоволення цих пожадань. Але в цьому немає нічого зрілого, нічого шляхетного, нічого справді людського. Це — інфантильність, яка, коли стає чимось загальноприйнятим у культурі, може призвести до будь-яких жахіть: візьмімо, щоб далеко не ходити, Керміта Ґоснелла та його бійню невинних ненароджених дітей.
Кидаючи виклик цьому притупленому, ницому, а в остаточному підсумку смертоносному поняттю про людську особу, католицькій Церкві варто раз у раз пригадувати вчення Другого Ватиканського собору в параграфі 22 “Пастирської конституції про Церкву в сучасному світі”: у святому лику Христа ми зустрічаємося і з Отцем милосердя, і з істиною про нашу людськість; Ісус Христос розп’ятий і воскреслий в повноті розкриває гідність та вічне призначення людської особи; стверджуючи, що Ісус — Господь, відправляючи урочистість Його вознесіння, ми наголошуємо, що оцей людський матеріал, з якого ми зроблені, тепер живе життям Тройці, живе життям Бога.
Нас сотворено для слави, а не просто для минущого задоволення. Нас сотворено для Бога, і Бог так увійшов у наше життя через таїнства, що ми можемо, услід за святим Василієм Великим, говорити про наше обожествлення. Нагадуючи вселенській Церкві про велику тему обожествлення у східних отців, Українська Греко-Католицька Церква та інші східні Церкви допомагають їй виводити людство із пісочниці самозацикленості, адже католицтво в XXI столітті закликає жити тією істиною, що ми набагато, набагато величніші, ніж гадаємо — не через наші заслуги, а через наше відкуплення.
Далі, маємо дар навернення культури. Іван Павло II, попри тягар обов’язків, все ж умів одержувати задоволення від того, що він — папа; і, гадаю, чи не найбільше задоволенням для нього стало назвати святих Кирила та Методія співпокровителями Європи поруч із святим Бенедиктом. Цей жест був ще одним способом нагадати вселенській Церкві, що християнському Заходу є чого повчитися у християнського Сходу — у цьому конкретному випадку, інкультурації Євангелія. Коли солунські брати започаткували створення церковнослов’янської мови, це був не просто вдалий хід у євангелизації слов’янських народів: це було культуротворчим починанням, яке показало здатність Церкви зберігати та розвивати найкраще із спадщини того чи іншого народу. Це було також демонстрацією істинної католицькості, тобто вселенськості Церкви, у якій до того побутувало уявлення, наче для божественних справ придатні лише три мови: єврейська, латинська і грецька. Коли папа Миколай I одержав від Кирила і Методія Святе Письмо церковнослов’янською і помістив його на вівтарі у базиліці Санта Марія Маджоре в Римі, католицтво зробило величезний крок уперед до того, щоб бути повнішою мірою “католицьким”. Саме тоді було закладено сув’язь між “двома легенями” організму, який врешті-решт буде названо європейською цивілізацією.
Цю місію зцілення та навернення культури в наші часи продовжує заснування закладу, про який я вже згадував, — Українського католицького університету; закладу вищої освіти, прямо призначеного для зцілення культури від недовіри та корупції, спричинених тоталітарними катастрофами XX століття. УКУ — це не фабрика дипломів, хоча його диплом, мабуть, серед найшанованіших в Україні. Це не просто контора, де тобі виписують перепустку до кращого працевлаштування. Це — автентична спільнота, де студенти і викладачі разом будують культуру правди, доброти, чесності, яка стане опорою для вільної та заможної України майбутнього. Я певен, що Кирило і Методій були б задоволені; так само й Андрей Шептицький та Йосиф Сліпий. Адже вселенська Церква дивитиметься — я в цьому переконаний — на Український католицький університет як на взірець по-справжньому католицького університету, а на Українську Греко-Католицьку Церкву як на взірець Церкви публічної, Церкви культуротворчої, Церкви, яка не є “вузькопартійною”.
По-п’яте — дар Святого Духа. Тут дехто може здивуватися, адже знаємо, що Духа дано всій Церкві. Проте не секрет, що католицтво латинського обряду (якщо не за віровченням, то фактично) схильне до двоїчності: ми возвеличуємо дар Святого Духа на П’ятидесятницю, — а потім здебільшого забуваємо про Духа до наступного року. Ймовірно, певну роль у цьому нашому мовчазному забутті про те, що тільки в Дусі можемо сказати: “Ісус — Господь”, відіграла зосередженість західного богослов’я на людській волі. Проте, за словами Григорія Нісського, в християнській вірі немає нічого, чого б “не охоплював Святий Дух. Саме тому Сина як Господа ісповідують у Святому Дусі ті, що прийняли Його; а Дух приходить... до тих, хто приступає до Сина у вірі”.
Святий Тома Аквінський вчив християн латинського обряду, що для того, аби покласти кінець світові, Богові не треба робити нічого нового: Йому досить припинити робити те, що Він робить. Оця підтримуюча Божа творчість — це і є Святий Дух. Щоб донести це, у “Катехизмі католицької Церкви” зацитовано візантійський літургійний текст, а саме стихиру недільної утрені, глас другий: “Святому Духові належить царювати, освячувати й порушувати створіння, бо Він – Бог єдиносущний з Отцем і Словом... Будучи Богом, Він уділяє силу усім створінням та їх оберігає в Отцеві і Сині”.
Святий Дух — це також сув’язь єдності в Церкві; сув’язь, котра, хоч би яким було її вираження в людській дружбі та солідарності, є за своєю суттю божественною, бо є ділом благодаті. Отож глибоке усвідомлення Святого Духа східними католицькими Церквами нагадує усій вселенській Церкві, що Церква — це не наше творіння, а Боже; і що коли ми творимо Церкву на власну подобу і на власний розсуд — ми творимо безлад, або й щось гірше.
Перелік дарів можна продовжувати. Але дозвольте завершити його згадкою про дар Отців — тієї величної східнокатолицької спадщини, яка критично важлива для теперішньої реформи вселенської Церкви. Нині західне християнство страждає від “гарячки осучаснення”, надто часто витлумачуючи заклик Другого Ватиканського собору розпізнавати “знаки часу” як спонуку імітувати сучасну культуру і пристосовуватися до її манер. Східне християнство, натомість, живе, поклоняється, мислить у духовному світі, де Атанасій Александрійський і Йоан Златоуст, Григорій Назіанзин і Василій Великий, Григорій Нісський і Максим Ісповідник присутні як живі, діяльні постаті, а не як томи на бібліотечній полиці. Уся вселенська Церква XXI століття може повчитися у цих великих східних вчителів Церкви вміння тлумачного проповідництва — проповідництва, яке виходить із переконання, що Бог-Слово, Логос, живе у слові Божому, тобто Святому Письмі; проповідництва, яке запрошує народ Божий поглянути на світ крізь призму Біблії. Саме такий погляд є суттєвим для зцілення від самозацикленої постмодерної короткозорості та від морального астигматизму, який видає хибне за вірне.
Заглибленість східного католицтва у святоотцівську спадщину також навчає вселенську Церкву надавати слово в сучасній екуменічній дискусії тим, хто жив до нас, чиє богослов’я та проповідництво витримало випробування часом і довело свою духовну плідність. Нині, коли надто велика частина Церкви на Заході вважає, начебто богослов’я почалося заново якихось двісті — а то й п’ятдесят — років тому, і все, що було раніше, має лише антикварну цінність, дар Отців стає многоцінним приношенням східних католицьких Церков усьому католицтву, адже саме на фундаменті патристичної спадщини відбувається богословський розвиток Української Греко-Католицької Церкви та інших східнокатолицьких спільнот.
А що ж із майбутнім?
Вважаю, що головний виклик, який постає перед Філадельфійською архієпархією та східними католицькими Церквами по всіх Сполучених Штатах — точнісінько той самий, що постає перед Філадельфійською архідієцезією та всім католицтвом латинського обряду в нашій країні: це виклик втілювати в життя те, що Іван Павло II назвав “новою євангелізацією”.
Втілення в життя нової євангелізації починається з усвідомлення, що часи, коли католицька віра передавалася разом із етнічною та культурною спадщиною, на Заході — зокрема у Сполучених Штатах — скінчилися. Через тридцять, а то й через двадцять років жоден американець, який живе в католицтві латинського обряду, на питання “Чому ти католик?” не відповість: “Бо моя прапрабабуся народилася в графстві Корк”. Чи в Палермо. Чи в Ґвадалахарі. Чи в Кракові. Чи в Лізьє. Чи в іспанській або португальській глибинці. Так само й жоден український греко-католик середини XXI століття у своїй відповіді на питання: “Чому ти католик?” не згадуватиме про своїх дідів чи прадідів з України, про їхні страждання та їхню віру. Ці часи скінчилися.
Чому? А тому, що ми живемо в культурі, яка є не нейтральною, а ворожою щодо віри. І саме тому, що ми оточені цією культурною атмосферою і хоч-не-хоч змушені дихати нею, “осмотичному” католицтву, католицтву як етнокультурній спадщині, католицтву, так би мовити, генетичному, — настав кінець. Католицтво майбутнього — чи те, яке черпає свою літургію, духовність, устрій з християнського Заходу, чи те, яке черпає їх зі Сходу — буде католицтвом свідомо вибраним та засвоєним, а не католицтвом успадкованим. А обиратимуть та засвоюватимуть його тільки тоді, коли його буде активно подано та запропоновано.
Це означає, що Філадельфійська архієпархія та її предстоятелі — як і Філадельфійська архідієцезія та вся Церква латинського обряду в США — мусить знову стати Церквою місійною; Церквою, в якій кожен і кожна усвідомлює себе місіонером, що одержав велике доручення у хрещенні; Церквою, в якій кожен і кожна з цих місіонерів розуміє, що він чи вона щодня вступає на “місійну територію” — вдома, на роботі, у сусідстві, у всьому своєму житті як громадянина і як споживача.
Саме до такого, євангельського шляху католицтва закликає вселенську Церкву Другий Ватиканський собор у авторитетному тлумаченні Івана Павла II та Бенедикта XVI. Отож — стати Церквою, яка почула заклик Івана Павла II на закритті великого ювілею 2000 року: “Відчалити на глибінь” (Лк, 5:4) — покинути мілкі, застояні води інституційного менеджменту і вийти в часто бурхливі води постмодерного світу по багатий улов. Стати Церквою, яка послухалася заклику папи Франціска до місіонерства у “Evangelii gaudium”. Українська Греко-Католицька Церква вносить у цей глобальний почин і свій модерний досвід, і всі ті давні дари, які я тут перелічив; вона також подає вселенській Церкві живий приклад тієї істини, що тільки те католицтво, яке може привести людину XXI століття до дружби з Господом Ісусом Христом і до залучення в Його тіло — Церкву, є католицтвом повною мірою.
Ті, хто в Україні тримав при житті Українську Греко-Католицьку Церкву в часи, коли вона була найбільшою нелегальною, підпільною релігійною спільнотою в світі, не проповідували і не практикували, так би мовити, “полегшеної версії католицтва”. Їх було позбавлено храмів та шкіл; але ніхто не зміг відібрати у них повноти католицької істини. Саме ця повнота дала силу героїчній самопожертві, яка відновила Церкву в Україні; саме вона має надихнути цю архієпархію Української Греко-Католицької Церкви та її предстоятелів.
Мабуть, найбільший виклик, що постане перед вами як Церквою нової євангелізації, — це надихнути молодь прийняти дружбу з Господом Ісусом, який є відповіддю на питання кожного людського життя. Але в особі і нового митрополита Філадельфійського, і верховного архієпископа Києво-Галицького вас обдаровано пастирями і провідниками, котрі мають великий досвід творення — часто в дуже скрутних матеріальних умовах — живих та діяльних християнських молодіжних спільнот.
Тут, у Сполучених Штатах, матеріальні ресурси — не проблема; проблемою є візія і воля. Людьми візії і волі були слуги Божі Андрей Шептицький і Йосиф Сліпий. Завдяки їхньому заступництву та під натхненням їхнього прикладу Українська Греко-Католицька Церква Філадельфії та її Церкви-сестри по всіх Сполучених Штатах можуть стати істинним світлом народів, запалити світ вогнем Духа, зцілити зранену культуру, запропонувати людству XXI століття шляхетну візію людської спроможності досягти істинного блаженства у дружбі з Ісусом Христом, воскреслим Господом і Царем всесвіту. Слава Йому во віки!
Джордж Вайґель, біограф папи Йоана Павла II, заслужений старший науковий співробітник Центру етики та публічної політики (Вашингтон), де очолює кафедру католицьких студій Вільяма Саймона.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/religious_digest/76141/
