21
Хто така духовна людина згідно з Томою?
Про святого Тому Аквінського більшість знає, як про вчителя богослов’я чи принаймні філософа. Натомість досить мало відомо про нього як про спеціаліста з духовного життя. В останньому часі ця прогалина починає поволі заповнюватися. А стається це завдяки переосмисленню, що таке «християнська духовність»?
Власне, як правильно визначити, що таке «християнська духовність»? Або, вірніше, хто такі християни, які ведуть духовний спосіб життя? Досить скорочено, можна сказати, що це чоловіки і жінки, які «відкриті на те, щоб їх вів Святий Дух». В одному з коментарів Тома пише: «Духовна людина отримує від Святого Духа не лише повчання, що належить чинити, але той же Дух торкається її серця»[1]. Мало того, духовна людина переймає властивості самого Святого Духа: «Хто народився з Духа, чинить подібно як і Святий Дух. І в цьому нема нічого дивного, бо Христос сказав: «Те, що народилося з духа, є Духом» (Йн 3, 6). В духовній людині присутні ті властивості (proprietates) Святого Духа, як в палаючому вугіллі властивості вогню…
Хто народився з Духа, має принаймні три властивості Духа. По-перше – свободу. «Де Дух Господній – там свобода» (2 Кор 3, 17). По-друге – силу голосу духовної людини. «З повноти бо серця уста промовляють» (Мт 12, 34). По-третє – має він свій початок і ціль, які є прихованими. «Вітер віє, куди забажає, і шум його чуєш, а не відаєш, звідки приходить і куди відходить. Так бо і з кожним, хто народжується від Духа» (Йн 3, 8). Початок – у Бозі, і цей початок започатковується у Таїнстві Хрещення. Ціль – життя вічне, життя з Богом[2].
Свобода духовної людини
Ця властивість людини духовної буде найчастіше згадуватися у творах Томи Аквінського, а отже, він надає їй дуже важливе значення. Першим даром Святого Духа є дар свободи. Взагалі, Нове право, Новий Завіт, який приніс Христос – це закон свободи, а не рабства. І це найбільша і найсильніша новина закону Євангелії. «Те, що найсильніше в праві Нового Завіту, і в чому полягає його сила і міць – це благодать Святого Духа, яка дана через віру у Христа… Треба сказати, що Нове право є передусім правом внутрішнім, і лише потім – правом записаним»[3].
Цю думку Тома почерпнув від св. Августина, з його твору «Про дух і літеру»[4], проте ще з більшою силою стверджує, що Святий Дух і його благодать займає центральне місце у житті християнина, що це – головне, решта – другорядне. Це не означає, що решту належить відкинути (заповіді, церковні закони, християнські обов’язки і т. д.), лише належить поставити їх на своє властиве місце, ставлячи Духа Святого і його благодать на перше місце, а все інше – як те, що цьому пріоритету служить і до нього веде. Не можна, покликуючись на свободу і на Святого Духа, нехтувати іншими правилами чи законами. Тома пише: «Слова «де Дух Господній, там свобода» належить розуміти так: свобідний – це той, хто є паном самого себе, тоді як раб залежить від іншого пана. А отже, той, хто діє сам від себе, діє свобідно, хто ж діє під впливом іншого, не діє свобідно. На приклад, хто уникає зла не тому, що воно є зло, але тому, що так наказує заповідь Господня, той не є свобідним; той же, хто уникає зла тому, що воно є зло, є свобідним. І це Святий Дух, який вдосконалює зсередини духа людини, щоб за допомогою добре сформованої здібності, вона уникала зла з ненависті до нього, а не тому, що так наказує заповідь Божа. І про таку людину говориться, що вона вільна»[5].
Такий підхід Томи до свободи досить радикальний і провокативний, а навіть незрозумілий для людей з «законницьким» підходом, коли вчинок оцінюється згідно з зовнішніми нормами, а не з внутрішніми настановами Святого Духа. І тут Тома мислить згідно з Апостолом Павлом: «все бо, що не з [доброї] віри – гріх» (Рим 14, 23). «Добра віра» тут означає «сумління». Все належить чинити згідно добре сформованого сумління. У Томи право стоїть на своєму властивому місці – має служити людині, а не навпаки, щоб людина була його рабом. У тому полягає людська гідність християнина, щоб він не під впливом інших, але сам з себе звертався до добра. І тут, звичайно, потрібне добре сформоване людське сумління: про це Тома також багато писатиме.
Коментуючи інший вислів Апостола Павла «Усі бо ті, що їх водить Дух Божий, вони – сини Божі» (Рим 8, 14), Тома пише: «Ті, які діють силою Святого Духа – це ті, яких Він веде як провідник і керівник. І саме це чинить в нас Святий Дух, коли просвічує нас внутрішньо, що ми повинні чинити… З цього, однак, не випливає, ніби Божі люди не діяли за своєю волею та через свій свобідний вибір. Тому що Святий Дух чинить в них також натхнення для волі та свобідного вибору, згідно зі словами з Фил 2, 13: «Бог викликає у вас і хотіння і діяння»[6]. До речі, цей вислів Апостола Павла Тома часто повторює у своїх коментарях до Святого Писання, а отже, надає йому неабияке значення.
Тих, кого веде Святий Дух, не можуть нічого чинити, що було б незгідне з законом. Просто мотив їхньої дії береться не зі страху перед законом, але з любові до Бога і ближнього. «Новий закон породжує поставу любові, яка належить до свободи, тому що той, хто любить, знаходиться в сфері свободи»[7]. Тут знову дещо перегукується з думкою Томи вислів Августина: «Люби, і роби що хочеш». Якщо любов – це дар Святого Духа, то ці слова Августина означають: коли тобою керує Святий Дух, все, що ти робиш – правильне і згідне з волею Божою.
Жити згідно з Духом означає жити у Христі. «Ті, які Діють під натхненням Духа, належать до Христа»[8], говорить Тома. Тут він знову йде слідом за Апостолом Павлом, який писав: «Бо закон Духа, (що дає) життя в Христі Ісусі, визволив тебе від закону гріха і смерті» (Рим 8, 2). Життя у Христі – ось ціль провадження і натхнення, які християнину дає Святий Дух.
Спосіб дії в нас Святого Духа
Святий Дух просвітлює розум людини, щоб той розум був здібним бачити добро. Також впливає на свобідну волю, щоб це вибирати, і згідно з цим вибором діяти. Це дія благодаті Божої на наші розум і волю. Дія не силою, не змушенням, але натхненням і просвітленням, показанням властивої дороги.
Передусім, ця благодать конкретно проявляється через подавання нам дарів Святого Духа. Ці дари, поряд з чеснотами, природними і надприродними, потрібні для вдосконалення нашої особистості, перш за все, щоб ми могли діяти згідно з Божою волею. Варто зазначити, що Тома, на відміну від багатьох богословів до нього і після нього, відрізняє дари Святого Духа від чеснот. Джерелом існування таких дарів є для Аквіната Святе Писання, а саме, Книга пророка Ісаї 11, 2. Тома так говорить про різницю між дарами і чеснотами: «Якщо хочемо відрізнити дари від чеснот, мусимо піти за способом представлення їх у Святому Письмі, яке показує їх не настільки як «дари», але як «духи». Отже, говорить про них Ісая (11, 2): «Дух Господній спочине на ньому, дух мудрості й розуму, дух ради і кріпості, дух знання й страху Господнього»[9]. До цього ще повернемося нижче.
Ці слова дають нам ясно зрозуміти, що ті сім елементів перераховані там як такі, що перебувають в нас з Божого натхнення. В людині існує подвійна основа дієвого імпульсу: внутрішня, якою є розум, та зовнішня, якою є Бог… Отож, очевидним є, що людські чесноти вдосконалюють людину згідно з тим, як він створений, і надають імпульс до дії через розум. Людина, однак, потребує вищої досконалості, тому отримує імпульс ззовні, від Бога… І ті зовнішні імпульси називаються «дарами»»[10].
Тома Аквінський покликується тут на Аристотеля, який у своєму творі Евдемова етика писав, що «ті, які діють під впливом Божого інстинкту, не потребують розмірковувати згідно людського розуму, але йдуть за внутрішнім інстинктом, тому що отримали імпульс від кращої основи, аніж людський розум». Чеснота, яку теж Бог дав людині, проте може використовуватися людиною в залежності від ситуації, натомість дар спричиняє у людині стан, коли вона повністю піддається натхненню Святого Духа. Така людина стає якби спонтанною, йде як би за внутрішнім голосом Святого Духа, навіть якщо розум, міркуючи по-людськи та логічно, говорить щось інше. Це послух внутрішньому інстинкту, який дає переконання, що ти дієш згідно з правдою і добром, навіть коли по-людськи все це здається якимсь безумством. Життя святих мають достатньо прикладів таких ситуацій, коли вони діяли якби нелогічно чи приймали рішення, незгідні з загальною «людською мудрістю».
Отже, дар Святого Духа – це, згідно з Томою, «дух» та «інстинкт». Дух, тобто «натхнення», а інстинкт – внутрішній голос. Тома дуже часто в своїх творах говорить про «інстинкт Святого Духа» (instinctus Spiritus Sancti). Найчастіше, в контексті морального життя та у здатності відрізняти добро від зла, але також в зв’язку з феноменом пророцтва. Також говорить про це, відрізняючи зовнішнє і внутрішнє навернення чи покликання. Зовнішнє може бути під впливом чи то книги, чи то лекції, чи то проповіді, натомість внутрішнє, глибше, власне під впливом інстинкту Святого Духа, коли то Бог своєю благодаттю торкається не лише розуму, але і серця, щоб воно звернулося до Нього, щоб навернулося. Якщо зовнішнє навернення до Бога ще можна назвати в якійсь мірі теж нашою заслугою, то внутрішнє стається повністю по Божій благодаті, без наших заслуг і без попередньої підготовки до цього, якби спонтанно. Тут видно виразний вплив Августина на думку св. Томи, але також Апостола Павла, який говорив: «Бог викликає у вас і хотіння і діяння за своїм уподобанням» (Фил 2, 13).
Вираз «інстинкт Святого Духа», згідно з Томою Аквінським, – це ключове поняття в духовному житті. Тома, однак, розмірковує, чи людина залишається вільною, якщо нею ось так «керує» Святий Дух, або, як каже Писання, Бог «приводить» її до Христа. Коментуючи слова Христа з Євангелії від Йоана: «Ніхто не спроможний прийти до мене, коли Отець, який послав мене, не приведе його» (Йн 6, 44), Тома пише:
«Прийти до Христа – це то само, що увірувати в Нього. Ніхто не можу увірувати, якщо цього не хоче. А якщо «приводити» означає якийсь примус, тоді той, кого приводять до Христа, був примушений. Відповідаючи на це, належить сказати, що те, про що тут говориться про «приведення» Отцем, не означає примус, тому що не кожний, хто приводить, чинить примус. Отець багато разів приводить людей до Сина різними способами, проте без примусу по відношенню до них. Тому що, навіть людина може притягнути іншу людину раціональним переконанням… Людей приводить також Син своєю істиною та любов’ю до неї, якою сам Син і являється. Якщо, як говорить Августин, «кожного притягує те, що йому приємне»[11], на скільки сильніше тягнеться до Христа той, хто тішиться з істини, справедливості та вічного життя, і коли сам Христос є тим усім одночасно? Якщо справді з цього приводу ми повинні бути «приведені» [до Сина], то приводить нас любов до істини… Тому Отець привів до Сина багатьох силою імпульсу божественної дії, яка схиляє зсередини серце людини до віри»[12].
[1] Коментар до Рим 8, 14.
[2] Пор. Коментар до Йоана 3, 8.
[3] STh I-II, q. 106, a. 1.
[4] Див. Августин, Про дух і літеру, ХХІ, 36.
[5] Коментар до 2 Кор 3, 17.
[6] Коментар до Рим 2, 13.
[7] Коментар до Гал 4, 24 (про народжених з рабині і вільної, Агар і Сари).
[8] Коментар до Гал 5, 24-25.
[9] Переклад на грецьку Старого Завіту, так звана Септуагінта, а також на латину, Вульгата, додають ще один «дух», сьомий, «дух побожності».
[10] Пор. STh I-II, q. 68, a. 1, а також STh ІI-II, q. 121, a. 1.
[11] Див. Августин, Проповідь на Євангеліє та Перше Послання Йоана, 26, 4.
[12] Коментар до Йн 6, 44.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/blog/69902/
