0У неділю перед Різдвом у православних храмах читають самісінький початок Євангелія від Матфея – родовід Ісуса Христа, Сина Давидового, Сина Авраамового. Поряд із переліком імен там згадуються і числа: від Авраама до Давида 14 поколінь, від Давида до Вавилонського переселення 14, і від переселення до Ісуса Христа також 14. Хоч із цими підрахунками не все однозначно, євангеліст на цифрі 14 зупиняється свідомо.
Насамперед це – знак завершеності певного етапу чи справи. Стільки тривали торжества на честь освячення єрусалимського храму: “У цей час Соломон зробив свято, з ним був і весь Ізраїль від Лево-Хамату і до потоку Єгипетського – велике зібрання перед Господом на сім днів та ще на сім, всього чотирнадцять днів” (3 Цар. 8, 65). Цікаво, що для автора 14 – не число саме по собі, а результат складання 7+7. Як тут не згадати про сім днів творіння? Двічі по сім – аналог підкреслення або жирного шрифту. А тричі по 14 – ні що інше, як “повнота часів”, арифметично виражена ознака приходу Месії, Божого Сина, у створений Отцем світ.
Кожен, хто пробував читати Біблію, натрапляв на засилля чисел уже в П’ятикнижжі. Там обраховуються роки життя перших людей і поголів’я їхньої худоби, Авраам “торгується” з Богом за мінімальну кількість праведників у Содомі, розміри скинії з ковчегом Завіту вимірюються ліктями, а керівні посади в Ізраїлі – десятками, сотнями і тисячами підлеглого люду. Святе Письмо буквально переповнене цифрами, вони аж вихлюпуються з тексту в заголовок книги Чисел.
З імен і цифр починається і Новий Завіт – він органічно випливає зі Старого. Євангелісти ретельно висвітлюють народження Спасителя: говорять про період правління кесаря Августа, окреслюють місце події, деталізують епізоди з пастухами і вертепом, малюють історичне тло з мандрівкою волхвів і похмурою постаттю Ірода. І навіть зазначають вік убитих тираном немовлят.
Це може здатися дивним, з огляду на пильність людей Писання щодо чисел. Але це не випадковість. Якби дата була важливою – Бог подбав би, щоб про неї лишилися згадки. Якщо ж їх немає, значить, число не має відволікати від самої події, від значення приходу Ісуса Христа. Ось що дійсно вартує уваги! Цифри ж цінні своєю функцією допомоги в розставленні правильних наголосів у різдвяній історії.
Останнім часом у суспільстві все гучнішими стають розмови про дату святкування. Тенденція така, що дискусії в наступні роки не просто триватимуть, а охоплюватимуть усе більше церковного і нецерковного люду. Але є нюанс, який часто губиться в суперечках. Хоча він насправді важливий не менше за аргументи прихильників тієї чи іншої цифри в календарі.
І не просто переказати щось з історії чи богословських трактувань. Значно цікавіше відкрити дію Різдва в самих собі – людях, які носять ім’я Христове і репрезентують Його перед світом. Показати, як прихід Сина Божого змінив нас. Як ми від Нього навчилися шанувати співрозмовників з інакшими поглядами. Як наші дискусії зі словесної бійки аргументами перетворилися на доброзичливу бесіду. В котрій християни намагаються насамперед почути, а не висловитися. Полюбити, а не роздратуватися. І виправдати перше, ніж звинуватити.
У реальності так буває не завжди. Тому в тиші вифлеємських околиць можна зустріти власний суд. Недарма ж людство не знайшло більш “гідного” для Бога місця, ніж хлів. Недарма й сварка про вартість продуктів на базарі чи критика дій політиків у коментарях в інтернеті суттєво не відрізняються стилем від розмови про церковне свято. Але ж Господь усе одно приходить у світ, щоби відкрити можливість спасіння всім! Як тим, хто завмер у трепеті біля ясел, так і тим, хто святу ніч перетворив на гучне і яскраве шоу.
Їх досить усього лиш протягнути назустріч. Таїнство народження Спасителя – воно не про дати і числа, воно про Христа і людину. Головний поклик Різдва – відкритися Тому, Хто Сам іде до нас. А коли станеться зустріч із Ним – 25-го, 7-го чи в будь-який інший день життя – не має вирішального значення. Головне, щоби це таки відбулося.
Господь з року в рік благословляє кожного на дорогу, осяяну вифлеємською зіркою. Дорогу, котра веде в Його обійми. Звідти беруться сили й свої обійми розкрити для створеного Ним світу. Обійматися ж – це так само природно для рідних у Христі дітей Божих, як і сперечатися. Тільки значно приємніше.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/blog/78404/
