0Дискусії про те, чи повинна чи ні бути «релігія в школі», ведуться вже не один десяток років. Тут не йдеться про дискусію Церкви і держави, або прихильників християнства і супротивників християнства, про місце релігії в публічній сфері, а особливо у школі – це дещо інша тема. Тут йдеться про дискусії в лоні самих віруючих. Дехто вважає, що релігія, чи катехизм в школах повинні викладатися, інші твердять, що ні. Аргументи є за і проти. Це досить довгі списки цих аргументів, тому теж не варто вникати в це питання. Варто лише звернути увагу на плоди. Бо на це мало хто звертає увагу серед прихильників «релігії в школі». А плоди найчастіше не сильно рясні, м’яко кажучи…
Декілька разів розмовляв з невіруючими людьми, які раніше вірили, а тепер стали атеїстами. Це були молоді люди з Іспанії, з Італії, з Німеччини чи з Польщі. Під час розмови виявилося, що колись вони вірили, бо так їх навчили батьки, але потім віру втратили. І що найцікавіше, це сталося в католицькій школі, або у звичайній школі під час катехез з релігії. Можна, звичайно, звинуватити їх самих, що вони винуваті у втраті своєї віри, проте часто середовище цьому сприяє. Здається, християнське середовище повинно сприяти зміцненню віри. Проте, коли в ньому добровільно і охоче беруть участь. Як тільки з’являється примус, причому зовнішній, не родинний, з’являється теж негативна реакція у відповідь. Між іншим, у формі атеїзму.
Деяким християнам хотілося б постійно жити у певному ідеальному суспільстві, де всі були б віруючими, всюди викладалася б релігія, і всі ці теоретичні знання про Бога реалізувалися б практично в щоденному житті. У деяких мусульманських країнах так воно і є. Проте, хто там відхиляється від цього «ідеалу», того змушують, часто силою, щоб про цей «ідеал» не забувати. Колись так було і в деяких християнських країнах. Сьогодні в умовно християнських суспільствах ніхто нікого не змушує вірити, та це і не можливо, слава Богу, бо «змушування до віри» – це річ, яка абсолютно суперечить Євангелію. До речі, у царській Росії, «Закон Божий» був обов’язковий у всіх державних школах. Що потім виросло з тих, поголовно «християнізованих» дітей, і що вони зробили зі своїми викладачами, всі пам’ятають.
Сучасне життя досить інтенсивне, і у батьків немає часу для своїх дітей. Функцію виховання змалечку бере на себе дитячий садок, навчання – школа, а релігійного виховання – катехези, чи то при храмі, чи то навіть деколи у школі. Батьки передають комусь іншому відповідальність за своїх дітей. Якщо ще з садиком та школою можна погодитися, то з релігійним вихованням, яке віддане в руки когось іншого, навіть катехета чи катехетки – абсолютно ні. Зовнішня катехизація має відноситися до дорослих. Натомість діти повинні катехизуватися вдома. Це дорослі мають відвідувати катехизацію, щоб там щось більше довідатися про нашу віру, і потім цю віру передавати вдома своїм дітям. Це набагато більш ефективне, аніж катехизація дітей. Навіть при храмі.
Звичайно, діти можуть ходити на катехизацію, якщо йдеться про заняття при парафії. Заняття з релігії для дітей у школі – річ дуже сумнівна щодо результатів. Як показує досвід, такі лекції у більшості випадків породжують майбутніх безбожників. Бо коли дітям і учням подається «релігія» як усякий інший предмет, та ще з нього є оцінки, перевірки, тоді нічого дивного, що відносно даного предмету випрацьовується у багатьох відраза, що потім переходить і на саму віру як таку.
Але навіть катехизація при парафії повинна трактуватися як абсолютно додаткова річ. Основа катехизації дитина має бути в її родині, а головними катехетами – її батьки. Тому основну енергію Церква повинна скерувати на катехизацію дорослих, батьків, а не на «катехизацію дітей». Віра, яка буде прищеплена в родині, має набагато більше шансу зростати і розвиватися, аніж віра «прищеплена» на заняттях назовні. Є різні винятки, коли дитина власне отримає більше назовні, аніж в родині, проте на винятках не можна будувати правил.
А тому священикам варто організовувати при парафіях чи при храмах «катехези для дорослих». Так, це важче, аніж катехизація дітей, проте це ефективніше. Натомість батьки-християни повинні відкинути цю спокусу, що хтось інший, аніж вони самі передадуть живу віру своїм дітям. І не тільки передадуть, але й зроблять все, щоб дитина, коли підросте, цю віру не втратила. А для цього дитина повинна крім теорії побачити ще й приклад християнського життя у своїй родині. Цей приклад буде постійно товаришувати людині, особливо у часи випробувань.
Христос ніколи не катехизував дітей. Його проповіді були скеровані до дорослих. Поглиблення віри вимагає бажання зі сторони слухача вільно це поглиблення сприймати. «Обов’язкові катехези», на які батьки відправляють своїх чад, навряд чи цьому сприйняттю сприяють. Так, духовним хотілося б, щоб «релігійним вихованням» охопити все суспільство, в тому теж в школах. Але це дорога в нікуди, якщо йдеться про результати. Працювати в цьому плані належить з дорослими і привчати їх, щоб вони вже самі вдома працювали зі своїми дітьми. І не перейматися цифрами, що багато кого таким чином «недокатехизуємо». Бо і Христос цифрами не переймався, лише проповідував Благу Вістку тим, які цього прагнули. А ті потім передавали почуте своїм дітям вдома. І таким чином помаленьку суспільство ставало все більш християнським.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/blog/70608/
