6
Приводом для цієї статті стала пропозиція від журналістів Громадського радіо Василя Шандро та Ірини Славінської взяти участь у програмі «Невже Культура на часі», де ми аналізували передвиборчі програми кандидатів у президенти, ті частини, які стосувалися питань релігії. Розмова вийшла несподіваною, оскільки виявила, що релігія, якщо судити за програмними заявами, майже не існує в публічному дискурсі України, і на неї, як на важливий ресурс, майже ніхто не ставить у своїй виборчій кампанії.
Найбільш розгорнутою і концептуальною, конфесійно визначеною видається програма Романа Безсмертного. Заявляючи, що «християнські цінності є орієнтиром для єднання в європейському домі та фундаментом внутрішньої і зовнішньої політики», в сфері духовного життя кандидат обіцяє: 1) визнати провідну роль християнства у творенні європейської цивілізації і побудова секуляризованої держави, яка водночас ґрунтується на європейському християнському гуманізмі; 2) не втручатися у справи Церкви, бо Церква не має перетворюватися на інструмент досягнення політичних цілей; 3) підтримувати діалог християнських Церков в Україні, адже це шлях до єдності нас з Європою; 4) сприяти соціальному служінню Церкви.
Ігор Смешко всю змістовність своєї програми в питаннях релігії звів до добре знаних, а тому і зрозумілих переважній більшості українців слів — Бог, свобода, сім’я, Україна, які «є найвищими духовними цінностями українського народу».
Петро Порошенко виявився напрочуд лаконічним, вважаючи, певно, що в питаннях релігії він зробив все, що міг, а саме: виборов «Томос про автокефалію нашої Православної Церкви, [який] став актом духовної незалежності України».
Поруч із таким, досить притомним і сучасним поглядом на релігійні справи, є кандидати, які живуть мрією про повернення відносин між Церквою і державою в далеке минуле. Наприклад, Володимир Петров збирається ініціювати внесення змін до Конституції України щодо об'єднання Церкви та Держави, проголосити Україну православною державою і передати Православній Церкві України функції міністерства соціальної політики. Запропонована симфонія світської і церковної влади нагадує церкво- (навіть не тео)-кратичну державу, які майже всі залишилися в історії.
Всю палітру релігійних проблем в Україні кандидати надзвичайно спростили, звівши її до конкретної ситуації: Томос, творення автокефальної Церкви за рахунок зміни парафіями своєї юрисдикції, передвиборні спекуляції на темі незалежної Церкви, визначення належності лавр і храмів, відкрита підтримка Церквами певних політичних сил тощо. Контекстуалізація базових підходів в церковно-державних відносинах, як правило, надзвичайно корисна, якщо при цьому люди розуміються на цих фундаментальних концептах. Зокрема, має йтися про визнання невпинності релігійної (і не тільки) плюралізації світу, про пріоритетність прав людини (а не інституцій) в сфері свободи совісті і релігії, про священний обов’язок держави захищати свободи і створювати умови для релігійних організацій, які б мали задовольняти духовні потреби своїх прихожан — громадян України. Не можна всю державно-церковну політику обмежувати невтручанням держави в питання Церкви, що найчастіше зустрічається в передвиборних вимогах кандидатів.
Натомість жодна з програм не утримує того, що цікавить людину віруючу — гарантії своїй персональній свободі, право вірити так, як людина хоче, як вона обирає, як вона сповідує. Йдеться лише про колективні права Церкви як інституції, і ніхто не збирається захищати людину як особистість, як персону, яка має свої переконання. Тобто всі говорять про колективного суб’єкта-сповідника, про народ, про Церкву. Лише один кандидат (Сергій Тарута) збирався «повернути повагу до права кожного на власну думку, на свободу отримання інформації, на свободу вибору релігійної конфесії».
Жодна програма не містить ні словесних гарантій свободи совісті і віросповідання, ні практичних механізмів захисту прав людини, народу, Церкви. Абсолютно неясно, яким чином майбутній президент буде забезпечувати свободу совісті, поглядів та віросповідання своїм громадянам? На що при цьому буде спиратися? На природне право людини, на її гідність, на даровану Богом свободу, на Конституцію і закони, на міжнародні документи?...
Всі програмні обіцянки кандидатів крутяться в звичній антагоністичній парадигмі взаємин релігії і суспільства, Церкви і держави, Церкви і Церкви. Прихильники твердої руки і жорсткої політики (Ілля Кива, Олександр Вілкул, Юрій Бойко) вживають достатньо агресивну лексику, обіцяючи в європейській світській країні покласти «край усім спробам розпалювати у нас релігійні, етнічні і мовні війни».
Майбутні президенти не мислять мирного співжиття релігій, вони не бачать можливості існування поруч, а тим більше — разом різноманітних духовних традицій. Жодний кандидат не запропонував солідарність як принцип взаємовідносин релігій і Церков. У розумінні взаємин між релігійним і світським світоустроєм кандидати виходять із сепаратної моделі: Церква і держава — абсолютно окремі структури і не мають втручатися в справи одна одної.
Виходячи з представлених програм, складається враження, що майбутні президенти вважають Церкву достатньо слабкою структурою, не бачать в ній того ресурсу — і фінансового, і культурного, і людського, який вона має. Церква, хоч і визнається політиками, але як зовнішній атрибут нашого життя, яка ні на що реально не впливає, а просто в силу традиції супроводжує — на замовлення держави — деякі події, що мають міжнародне чи всеукраїнське значення: десь посидіти у спільній президії, побути на загальному заході, десь помолитися чи окропити. Релігію і Церкву в Україні політики ще й досі не сприймають достатньо серйозно. Релігія і Церква нібито і повертаються у публічний простір, стають публічними, нібито їх всі і визнають, але виставляють межі присутності Церкви в нашому житті, регламентують її включеність у справи суспільства і держави. Чомусь досі наш істеблішмент не усвідомлює ролі релігії в житті українців, яка вимірюється не лише рахунками в банку або кількістю сакральних споруд, а перш за все — людьми, їх енергією, тобто тим, що вони можуть дати цій державі як громадяни.
Одним словом, кандидати продемонстрували загалом необізнаність і незацікавленість у релігійних справах, що породжує сприйняття релігії і Церкви неважливим елементом нашого життя. А це прикро, бо ж політики мали б враховувати віруючих як свій потенційний електорат, який є прогнозованим, дисциплінованим, керованим, відносно свідомим, таким, на який можна вплинути. А таких, за самодеклараціями, понад 70% в Україні. Тому таке ігнорування інтересів віруючих людей виглядає абсолютно не зрозумілим, а отже помилковим.
Більшість кандидатів не готові обговорювати питання релігії, хоча окремі з них і згадували її з повагою, зокрема християнство чи православ’я як традицію, декларували невтручання держави в справи Церкви, підтверджували свою прихильність принципам рівності всіх громадян, права на свободу думки тощо. Програми більшості кандидатів обмежуються одним-двома реченнями і переважно загальними словами про релігію, що свідчать про те, що загалом кандидати байдужі до релігійних питань. Лише поодинокі з них розуміють специфіку релігійного життя в Україні, орієнтуються в цих питаннях. Нерозуміння і неврахування ролі релігії та Церкви в українському суспільстві здивувало. Бо ж від того, за кого ми проголосуємо в неділю, залежить, як ми будемо жити найближчі п’ять років — і не стільки в матеріальному, скільки в духовному сенсі.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/analytic/75250/
