12
Рай, небо, Царство Небесне, вічне блаженство, спасіння – це все виражає у християнстві один з чотирьох основних есхатологічних станів, які колись називали «останніми речами», а саме: смерть, суд, Царство небесне, пекло вічне. У Нікео-Константинопольському Символі віри є мова про перші три: спочатку, що Христос «вдруге прийде зі славою судити живих і мертвих, а Його Царству не буде кінця, і потім, в кінці Символу є мова ще про два стани: «Очікую воскресіння мертвих і життя майбутнього віку».
Як видно, немає мови про рай, лише про «Царство» і про «майбутній вік». Проте, не варто одразу вважати, що «рай» – це щось інше, аніж християнське Царство Небесне. Це правда, що саме поняття «рай» зустрічається у Святому Писанні рідко, проте один раз Христос досить виразно ідентифікував «рай» зі своїм Царством. Перед смертю один з розбійників на хресті благав Ісуса: «Ісусе, згадай про мене, як прийдеш у своє Царство». На що Христос відповів: «Істинно кажу тобі: сьогодні будеш зі мною в раю» (Лк 23, 42-43).
Звідки взялося це поняття «рай»? Грецький переклад Святого Письма вживає термін «paradeisos», і воно походить з перської, «pardes», що дослівно означає «сад». Стародавні релігії, передусім Близького Сходу, уявляли собі, що боги живуть у якихось величних палацах, і ці палаци оточені садами, квітниками, ріками і т. д. З часом, ці уявлення, досить антропоморфічні, знайшли свій вираз і в Біблії. Після опису сотворіння світу і людини, «Господь Бог насадив сад у Едемі, на сході, й оселив там чоловіка, що його був утворив» (Бут 2, 8). Також, як і в інших релігійних уявленнях, у цьому біблійному саду є ріки, які цей сад напувають: «З Едему ж виходила ріка, щоб зрошувати сад, і звідти розділялась вона на чотири течії» (Бут 2, 10). Мало того, навіть образ Господа Бога був тоді антропоморфічний, бо Він «ходив собі садом під час денної прохолоди» (Бут 3, 8). Життя у цьому «саду» пов’язане з працею: «Узяв Господь Бог чоловіка й осадив його в Едемському саді порати його й доглядати його» (Бут 2, 15). Тобто, праця з’явилася не лише після гріхопадіння, але вже була в раю. Після гріхопадіння вона стала важкою, виснажливою, а земля не такою родючою, як колись (див. Бут 3, 17-19). Життя до гріхопадіння у Едемському саду аналогічно представляє образ людського ідеального щастя: близькість Бога, панування над усіма живими істотами, гармонія між чоловіком і жінкою, невинність, відсутність смерті.
Варто додати, що сад той називався «Едем» (або «Еден»), гебрайською: «gan be eden». Слово «eden» – не гебрайське, а скоріше за все шумерське. Шумер – це цивілізація, що існувала в IV-II тисячолітті до Христа у Межиріччі, звідси і з’явилася традиція локалізувати біблійний рай між річками Тигр і Євфрат. Зрештою, вже в самому описі Едему серед чотирьох річок, що напувають рай, дві з них саме Тигр і Євфрат: «Ім'я третьої ріки – Тигр; вона тече на схід від Ашшуру. Четверта ж ріка – Євфрат» (Бут 2, 14). Латинський переклад гебрайського виразу «gan be eden», який зробив св. Ієронім, звучить так: «paradisum voluptatis», що дослівно означає «сад задоволення», або «сад радості, насолоди». Саме ж слово «eden» означає або «широке поле для культивації», або назву власну якоїсь країни. Тобто етимологічно це не «сад насолоди», але «сад діяльності», «сад опіки над природою».
З огляду на те, що опис «біблійного раю» має виразно символічний характер, разом з усіма деревами, ріками чи тим, що Бог прогулювався там, головна теологічна ідея цього опису така, що це місце дружби Бога і людини, місце гармонії між Богом та людьми, а також між людьми і рештою сотвореного світу. Місце, де панує любов, мир і благодать. Данте у своїй Божественній Комедії, коли починав опис третьої частини свого твору, «Рай», то називав його «невисловленою радістю». Така ідея, що для опису раю неможливо знайти відповідних слів, була майже у всіх стародавніх релігіях, тому вони старалися описати його символічно. Шумерійці вірили в те, що рай знаходиться в країні Ділмут (Країна Живих), що там багато води, звірі не їдять одне одного, немає там хвороб та старіння. Проте – це лише для богів і для вибраних людей, як читаємо в історії шумерського царя «Епосі про Гільгамеша» – одному з найдавніших літературних творів людства, який вплинув теж на стилістику та тематику біблійну. Також ассирійці та вавилонці вірили у життя після смерті у країні померлих. Проте, ця країна – досить похмура і немає там нічого, ані руху, ані голосу. Небо натомість – лише для богів. Древні єгиптяни уявляли собі рай-небо як вигнуте тіло богині Нут (небозвід), яка опиралася на долонях та стопах. Древні греки описували життя після смерті у своїх міфах. Теж грецькі філософи говорили про безсмертність та про долю людини після смерті. Можна про це прочитати наприклад в діалозі Платона «Федон», де після опису посмертної долі несправедливих людей, автор говорить про праведних: «А тих, яких життя виявиться особливо побожним, ті будуть звільнені з тієї підземної відхлані і вийдуть звідти, як з в’язниці, і підуть вверх, щоб жити у чистих місцях, на верхів’ях землі. Це будуть ті, які достатньо очистилися від бруду гріха за посередництвом любові до мудрості (досл. філософії). Вони житимуть пізніше взагалі без тіла і поселяться в помешканнях набагато кращих, аніж ті, які навіть важко описати».
Стародавній Ізраїль, який жив посеред культури Близького Сходу, не видумав «неба» чи «раю», лише перейняв цю ідею від сусідів. Особливо, ідею про тривимірність світу: небо (samayim), земля (eres) і країна померлих (sheol). Небо у цій початковій концепції недоступне для людей. Після смерті люди продовжують існувати, проте в шеолі. Хоча це і не пекло, проте там немає щастя. Щастя, тобто Боже благословення, можна осягнути лише тут, на землі. Тому у пророків коли є пророцтва про якийсь «земний рай», то вони мають всі атрибути земного життя, лише доведені до досконалості. Пророк Ісая пише про майбутнє «царство Месії», коли настане на землі справедливість та повернеться райська гармонія між людиною та природою (див. Іс 11, 1-9). Навіть коли пророк Єзекиїл говорить про воскресіння померлих, то це, в уяві пророка, буде воскресіння для життя на відновленій землі (див. Єз 37, 1-14), у відновленому Едемі: «І тоді будуть говорити: Та земля, що недавно була опустілою, зробилась, немов сад едемський» (Єз 36, 35).
Поступово розвивається ідея, що життя після смерті буде вічним. Пророк Даниїл говорить: «І багато з тих, що сплять у поросі земному, прокинуться; одні на життя вічне, другі на вічний сором та на ганьбу» (Дан 12, 2). Книга Мудрості вже не говорить про якесь земне місце, лише про стан: «А праведні повіки будуть жити, і в Господі їхня нагорода» (Мудр 5, 15). Як видно, поступово описи раю очищуються від антропоморфічних деталей, тобто від земних елементів. Остаточна концепція раю, натомість, прийде лише з приходом Ісуса Христа. Проповідуватиме він про «наближення Царства Божого», і що це є причиною, щоб покаятися (див. Мк 1, 15).
Народ Ізраїля в часах Ісуса Христа очікував приходу Царства Божого, яке мав запровадити на землі Месія, причому це Царство розумілося по-різному, тому часто слова Христа про Царство сприймалися в залежності від очікувань конкретної групи слухачів Христа.
Тему Царства Божого Ісус почав розвивати від самого початку свого публічного виступу, і пов’язав його прихід – подібно як і Предтеча Христа (пор. Мт 3,2) – з наверненням та сповненням часу: «Сповнився час, і Царство Боже близько; покайтеся і вірте в Євангеліє» (Мк 1, 15). Ознаками приходу Царства є чуда Христа, а також кінець панування диявола, гріха та смерті. Що менше в житті людини цих речей, то ближче до неї Царство Боже.
Подібно як в часах Ісуса Христа, так і до наших часів, Царство Боже залишається певною таємницею. Що воно таке, можна збагнути лише прислуховуючись до самого Христа. Він поступово старався відкривати цю таємницю, в основному алегорично, через притчі. Слухачі повинні були зрозуміти, що прихід Царства не відбувається один раз, відразу, у повному маєстаті, як цього очікувало багато євреїв, але поступово, через слухання Слова Божого, яке, подібно до зерна, потрапляє до серця людини і там починає рости (пор. Мт 13, 3-9). Це зерно треба плекати і оберігати, тому що воно може загинути, або не принести плодів, а крім того, плоди у кожного можуть бути різні (пор. Мт 13, 18-23). Тобто, Царство Боже – це щось динамічне, що не можливо визначити чи описати однією якоюсь дефініцією, його існування «посеред нас» у великій мірі залежить від нас. Наскільки людина приймає Христа і Його Слово, настільки Царство Боже є в ній присутнє. Наскільки людина милосердна, справедлива, добра, живе любов’ю Бога та ближнього, настільки вона живе в Царстві Божому. Бо як пізніше скаже Апостол Павло, «неправедні Царства Божого не успадкують» (1 Кор 6, 9). Царство Боже настільки є «посеред нас», чи то ми в ньому, наскільки щиро можу засвідчити: «Живу вже не я, а живе Христос у мені» (Гал 2, 20).
Христос говорив про повноту часу (мова про kairos, не chronos), однак повнота Царства ще не настала, була тільки започаткована ера Царства Божого. Повнота Царства пов’язана з есхатологічним сповненням історії, з другим приходом Христа, з воскресінням всіх померлих. А до того часу всі віруючі повинні молитися до Бога: «Хай прийде Твоє Царство» (Мт 6, 10).
Отже, Царство Боже, про яке проповідував Христос – це не якийсь постійний стан, не щось отримане раз і назавжди, не те, в що можна ввійти і там вже постійно перебувати. Навпаки, потрібно постійної боротьби, щоб Царство Боже було посеред нас: «Царство Небесне здобувається силою, і ті, що вживають силу, силоміць беруть його» (Мт 11, 12), тобто лише зусилля, важка праця над собою і перш за все – постійна співпраця з Божою благодаттю, розвиток отриманих дарів примножує в нас плоди Царства, як це сказав Христос в притчі про таланти (пор. Мт 25, 14-30). Царство Боже – це відносини віруючого з Богом, його вірність Богу, його любов до Бога. Це фундамент Царства, на якому будується вже життя віруючого, де любов ближнього є головною умовою перебування в Царстві. Лише той, хто чинить волю Божу, зможе ввійти до Царства Небесного (пор. Мт 7, 21).
У Традиції Церкви, починаючи від Орігена, самого Ісуса називають Царством Бога, autobasileia, тому що враз з приходом Христа прийшло і Царство Боже (пор. Оріген, Коментар до Євангелія від Матея, (на Мт 17, 21), в: GCS 40). Саме тому слова Христа, що «Царство Боже є між вами» (Лк 17, 21) означають, що Він, Христос, є між нами. Так, як Христос є таємницею, так само і Царство Боже є таємницею. Про те, що між Христом і Царством Божим існує тотожність, свідчить євангельська сцена, коли учні Йоана Хрестителя питають про Особу Ісуса: «Ти той, що має прийти, чи іншого маємо чекати?» (Мт 11, 3). Відповідь Ісуса про себе є такою, що цими самими словами можна описати теж Царство Боже: «Сліпі бачать і криві ходять; прокажені очищуються і глухі чують; мертві воскресають і вбогим проповідується Добра Новина» (Мт 11, 5). Саме таких: бідних, вбогих, хворих, страждаючих, голодних, а також милосердних, чистосердечних, миролюбних та правдивих є Царство Небесне. Про це Христос сказав у Нагірній проповіді (пор. Мт 5, 3-12; Лк 6, 20-23).
Тотожність між Христом та Царством Божим видно також з різних аспектів, на які звертають увагу євангелісти, коли говорять про те саме. У Матея Ісус каже: «Є деякі між тут присутніми, що не зазнають смерті, аж поки не побачать Сина Чоловічого, що йде у своєму Царстві» (Мт 16, 28). В Євангелії від Марка ж Христос говорить: «Є деякі з отут присутніх, що не зазнають смерті, аж поки не взріють Царства Божого, що прийде у могутності» (Мк 9, 1). Подібно до Марка пише і Лука, про прихід Божого Царства (пор. Лк 9, 27). Ці слова («що не зазнають смерті») також треба розуміти в такому сенсі, в якому розуміємо присутність серед нас Ісуса Христа (пор. Мт 28, 20: «Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку»), а одночасно очікуємо Його другого приходу у славі. Царство Боже, так як і Христос: вже є посеред нас, але одночасно очікуємо його приходу і просимо про це Бога.
В такому власне ключі можна зрозуміти деякі таємничі вислови Христа про Царство Боже. Коли Христос говорить до первосвящеників та старших: «Митарі і блудниці вас випереджають у Царстві Божому» (Мт 21, 31), то це, між іншим, також означає, що грішники слухали слів Христа, юрмилися навколо Нього, постановляли змінити своє життя з приводу Його слів – на відміну від релігійних лідерів Ізраїля, і тому були ближче до Царства Божого, тобто випередили первосвящеників і старших, бо були ближче до Христа. А коли Христос сказав: «Між народженими з жінок нема нікого більшого понад Йоана; а найменший у Царстві Божім – більший від нього» (Лк 7, 28), то мав на думці щось аналогічне, хоча вже у позитивному значенні, не через протиставлення, але через порівняння доброго з кращим: можна бути найбільшим пророком, можна бути найвидатнішою людиною, можна бути великим святим, однак все це все одно набагато менше, ніж перебувати з Христом, слухаючи Його слів і виконуючи їх.
Підводячи підсумки про новозавітну концепцію Царства Божого, варто сказати про відношення Царства Божого вже тут і тепер до Царства Божого, яке буде після другого приходу Христа. Нема ніде в Новому Завіті, ані в словах Христа, ані потім в науці Апостолів, що це два різні Царства. Це одне і те саме Царство Боже, тому що і тепер і потім з нами є і буде той самий Цар – Ісус Христос. Просто тепер ми в міру нашого пізнання і обмеження перебуваємо у цьому Царстві недосконало, хоч саме Царство сам Христос започаткував і до нього покликав всі народи, в першу чергу знедолених, пригнічених, переслідуваних за правду, жертовних та люблячих ближнього і Бога, а також тих, які навертаються. Тепер це Царство ще здається недосконалим, бо ми бачимо його «неясно», але потім побачимо «обличчям в обличчя» (пор. 1 Кор 13, 12). Те, що на землі ми ще здобуваємо і за що боремось, в небі вже настало. Саме тому вже тепер молимось про Царство Боже, тобто вічне життя з Христом, для померлих, саме тому вшановуємо святих.
Царство Боже – це спільнота вірних навколо Христа, яка живе любов’ю Бога і ближнього, та безмірною любов’ю Бога до нас. У цьому значенні теперішнє Царство, у просторі і часі, не відрізнятиметься від Царства есхатологічного, у вічності. З другого боку різниця однак є. Вона полягає на недосконалості нашої любові, на нашій постійній боротьбі за вдосконалення цієї любові, на тому, що зараз ми ще «в дорозі», на якій треба примиритися, вибачити, знову полюбити. Та не тільки ми, але й сам Бог бореться за Своє Царство, і боротьба відбувається в нашому серці. «Тут диявол з Богом бореться, а поле битви – серця людей» (Достоевский Ф. М., Братья Карамазовы, І, 3, 3, Полное собрание сочинений в 30-ти томах, т. 14, Ленинград 1976, с. 100). Наше серце поки що «тривожиться», але «заспокоїться» коли дорога нашого життя дійде до своєї цілі – до Бога (пор. Августин, Сповідь, І, 1, Львів 2008). Тоді Царство Христа, Царство Боже осягне свою повноту.
Наше теперішнє життя «через Христа, з Христом і у Христі» має свою недосконалість через нашу гріховність і слабкість, тому ми у Царстві Божому беремо поки що часткову участь (партиципація), натомість у вічності, коли Христос «передасть Царство Богові й Отцеві…, щоб Бог був усім в усьому» (1 Кор 15, 24. 28), тоді наша участь і життя у Царстві Божому буде повна, досконала і вічна.
Рай, тобто життя вічне – це спільнота та єдність з Богом, яке вже починається тут, на землі, через участь у житті Воскреслого Христа. Як говорив Апостол Павло: «Думайте про горішнє, а не про земне. Бо ви померли, і життя ваше поховане з Христом у Бозі» (Кол 3, 2-3). У воскресінні мертвих, коли тіла людей знову поєднаються з їх душами, буде відновлена повністю персональна ідентичність кожної людини, ідентичність як душі, яка від початку була пов’язана з конкретним тілом, так і тіла, яке від початку було пов’язане з конкретною душею. Тому у християнстві нема місця для реінкарнації. Спасені в небі увійдуть у повноту Божественного життя Трійці, у повноту – на міру нашої людської природи – пізнання і бачення Бога, бачення «лице в лице». Як говорить Апостол Павло: «Тепер ми бачимо, як у дзеркалі, неясно; тоді ж – обличчям в обличчя. Тепер я спізнаю недосконало, а тоді спізнаю так, як і я спізнаний» (1 Кор 13, 12). Або, як говорить Апостол Йоан у своєму Першому Посланні: «Ми тепер – діти Божі, і ще не виявилося, чим будемо. Та знаємо, що коли виявиться, ми будемо до нього подібні, бо ми побачимо його, як є» (1 Йн 3, 2).
Це «бачення Бога» означає вічне «поклоніння та прославлення» Бога, разом з усіма святими та небесними творіннями. Комусь це може здатися нудним, проте таке песимістичне переконання береться з нашого обмеженого земного досвіду та браку досвіду життя у вічності, у «вічному щасті». Бути у раю, у Царстві Небесному – це перебувати у вічній любові. Передсмаком цього могли б бути моменти, коли закохані перебувають разом і прагнули б, щоб ці хвилини тривали вічно. Життя вічне – це не «повна непорушна стабільність», але це повна динамізму любов, яка не може бути нудною чи колись набриднути. Взагалі – особливо західна традиція Церкви це підкреслює – що наше щастя в небі не буде однаковим, воно залежатиме від міри нашої любові тут, на землі.
