0
Останні пару місяців були тривожними для піврічної Православної Церкви України. 90-річний владика Філарет, який носить титул "почесний патріарх", попри саморозпуск УПЦ КП заради створення ПЦУ, спробував захопити владу, і відкинув саму "декларацію незалежності" ПЦУ — Томос.
Хоча на початку подейкували, що його план мав потенціал вибухнути серйозним розколом в новій Церкві, видається, що він пошкварчав і загас, оскільки лише три єпископи мікроскопічних єпархій з Росії підтримали старця. Попри це, ПЦУ досі стоїть перед тими ж проблемами, що і шість місяців назад, коли Вселенський Патріарх Варфоломій передав довгоочікуваний Томос до новоствореної ПЦУ. Вона досі не визнана жодною іншою помісною Церквою, крім Вселенського Патріархату і досі має менше парафій, аніж УПЦ МП.
Архимандрит Кирило (Говорун), український богослов, старший викладач Стокгольмської школи теології, колишній очільник відділу зовнішньоцерковних зв'язків УПЦ МП, поділився своїм баченням розвитку ПЦУ за останні шість місяців та наслідків діяльності Філарета в інтерв'ю із Euromaidan Press. РІСУ публікує переклад інтерв'ю.
— Отче Кириле, як Ви оцінюєте розвиток ПЦУ після її становлення?
— Я оцінюю оптимістично і вважаю, що все, що відбувається, має позитивну динаміку. Якщо ми цей розвиток розглянемо у більш розлогій перспективі, то побачимо, що кожний нюанс і деталь створюють нові можливості для цієї нової Церкви.
Зараз виникла ситуація, яка є оптимальною для України — конкуренція між канонічними православними юрисдикціями, які поки що одна одну не сильно сприймають. Між ними є певне протистояння, яке інколи ведеться не за правилами, інколи спричиняє конфлікти, але має й позитивну сторону.
Наприклад, трохи більше місяця тому, УПЦ МП провела великий форум, присвячений церковним громадам. Зрозуміло, з якою метою цей форум проводився — щоби забезпечити приналежність громад до цієї Церкви. Громади, якщо вони захочуть переходити в іншу юрисдикцію, можуть це зробити, як це передбачає законодавство. Тому з точки зору керівництва УПЦ МП, громада — це слабке місце. Тому вони вирішили обговорити проблеми громади на цьому форумі. Але попри ці прагматичні міркування, якщо ми подивимося на цей процес з точки зору Промислу — то це очевидно позитивний розвиток подій. Бо нарешті Церква звернула увагу на громаду в цих скрутних для себе обставинах і почала обговорювати справді нагальні проблеми. Цей форум — один з прикладів позитивного впливу конкуренції між канонічними Православними Церквами в Україні.
Ми також бачимо протистояння всередині ПЦУ довкола моделей управління і підходів до довколишнього світу — є ментальність відкрита, яку демонструє Митрополит Епіфаній, і закрита, яку демонструє митрополит Філарет. Перша передбачає відкритість і співпрацю з іншими православними юрисдикціями, а друга, яку пропагує митрополит Філарет, передбачає не завжди добровільне залучення громад і структур до Церкви — згадаймо його заяви про те, щоби лаври повернути в цю незалежну церкву тощо. Так от, у своєму прагненні бути відкритим Митрополит Епіфаній мотивований у тому числі бажанням залучати до ПЦУ громади з УПЦ МП. От ще один приклад, як конкуренція працює на благо кожної з українських Церков.
Ще один момент: обидві церковні структури, які зараз існують, хворіють на свої власні хвороби. Київській Патріархат успадкував дуже багато хвороб радянського православ'я. Можливо, це буде перебільшенням, але можу сказати, що Київський Патріархат залишався радянським заповідником, в більшій мірі, ніж московський. Київський Патріархат був закритою структурою, штучно ізольованою від загальних православних процесів. А Московський Патріархат, від якого Київський Патріархат успадкував цей радянський спадок, тим часом ставав більш відкритою структурою — принаймні до початку конфлікту в Україні, і як не як, але розвивався. Навіть з точки зору Московського Патріархату, процеси, які відбувалися в Київському Патріархаті, виглядали до цього часу анахронічними.
Отже, є певні вади народження, які збереглися в структурі ПЦУ від Київського Патріархату. Інші вади залишаються в УПЦ МП. Там ми бачимо зростання фундаменталізму і навіть певні відхилення від православного вчення і розуміння, чим є Церква. Виправдовувати УПЦ МП як вона існує зараз, створюючи наративне підґрунтя для цієї Церкви, можливо лише якщо відхилятися від православної еклезіології. Та сама проблема була колись в Київському Патріархаті, бо він міг пояснювати самому собі й іншим, чому він існує, лише через певні відхилення від православної еклезіології.
Тобто ми бачимо наразі дві структури в кризі. Якщо уявити собі, що вони зливаються і створюють нову структуру, то ці кризи будуть не нейтралізовані, а підсилять одна одну. В результаті ми би отримали велику хвору загальнонаціональну мегаструктуру, яка містила би в собі всі ці вади, що вона успадкувала від своїх попередників. За умови ж конкуренції, ці нові структури мають можливість — не гарантію, а можливість — позбавитися від певних вад народження. Я вважаю, що це Промисел Божий. Господь не допустив швидкого злиття цих структур, щоби вони почистили одна одну. Це знаєте, якщо взяти дві брудні палички і притулити їх, то бруд на паличках подвоїться. А коли вони будуть тертися одна об одну, бруд буде потихеньку сходити з них. І коли цей бруд зійде, то можна їх вже поєднувати разом. Отже, двом українським Церквам потрібен певний період для конкуренції, щоби позбутися зазначених вад. Коли пройде певний час, тоді очевидно, що не буде причин їм не бути разом. І тоді станеться об'єднання.
Аналогічна ситуація у конфлікті між Митрополитом Епіфанієм і митрополитом Філаретом, про який говорять, як про кризу. Ми маємо справу з певним катарсисом, очищенням всередині ПЦУ. Митрополит Філарет, який зробив багато для того, щоби ця структура постала, зараз фактично відіграє роль каталізатора процесу очищення, відтягуючи на себе негатив, який перейшов з Київського Патріархату в ПЦУ. Якщо хочете, можемо говорити про філаретівщину, хоча це не дуже приємне слово. Так от, філаретівщина зараз є і в новій структурі, і її треба позбутися. Ми зараз спостерігаємо згрупування негативних явищ в церковному середовищі довкола фігури Філарета, і коли вони будуть локалізовані в одному місці, то їх буде легше позбутися. Тому я дивлюся на ці процеси радше оптимістично.
— А що там із міжнародним визнанням?
— Те саме. Уявіть собі, що ПЦУ всі одразу визнали. Це привело би до відомої української проблеми — коли українці пишаються замість того, щоби працювати над вдосконаленням. Всі би пишалися, були би задоволеними, вважали би, що вони отримали ідеальну структуру, з якою не треба нічого робити, над якою не треба працювати, і це би призвело до коматозного стану всередині цієї структури. А відсутність визнання змушує цю структуру працювати, задумуватися: "Чому нас не визнають?", аналізувати помилки, хибні шляхи, якими, можливо, пішла нова церква, і виправляти ці шляхи.
Насправді перший, хто почав про це відкрито говорити, це саме митрополит Філарет в своїх інтерв'ю. Хоча він каже, що це через Митрополита Епіфанія, що, як мені здається — некоректне пояснення причин, але він визнає, що існує проблема відсутності визнання, і ця проблема знаходиться всередині ПЦУ.
— В чому проблема саме, можете її назвати?
— Якщо дуже коротко, це — сам митрополит Філарет. Це я почув від багатьох представників і інших помісних Церков, й інших християнських громад у світі, які спостерігають за українськими подіями з великою симпатією. Вони вважають, що Церква має прожити через цю кризу, пов'язану із спадком митрополита Філарета в новій структурі.
— А митрополит Філарет — це такий усталений титул для нього? В Україні його іменують переважно "почесний патріарх" або "владика."
— Митрополит Філарет — це єдиний канонічний титул, який можна до нього застосувати. Він колишній митрополит Київський, але можна його називати просто митрополит, але без титуляції, бо в нього немає кафедри. Я вважаю, що немає підстав для того, щоби надавати йому титул "почесний патріарх". Його можна було би називати так, якби цей титул патріарха був би визнаний кимось із помісних Церков. Не можна визнавати того, чого не було — якщо один помножити на нуль, все одно буде нуль. Називати його "патріархом" означає, що колись він був визнаний патріархом. Але цього ніколи не було.
— Я правильно розумію, що інші помісні Церкви чекають, поки ПЦУ перехворіє Філаретом?
— Так. Але це дуже складний процес. Його частиною є процеси всередині ПЦУ.
Але є й загальноправославні процеси, дуже складні, від яких багато чого залежить. Бо сам конфедераційний устрій Православних Церков передбачає, що кожний із суб'єктів цієї конфедерації має на увазі передусім власні інтереси. І, на жаль, є проблема загальноправославної солідарності, коли Православні Церкви не готові жертвувати своїми власними інтересами заради всеправославної єдності. Якби у Православній Церкві була адекватна міжправославна солідарність, то із визнанням ПЦУ проблем, думаю, не було б.
— А слово "Росія" там десь фігурує в цих інтересах?
— Фігурує, але я не став би перебільшувати його значення. Росія використовує оці проблеми, вади, у т.ч. юрисдикційний егоїзм Православних Церков таким же чином, як всередині України вона використовує вади українського суспільства.
— Інакше кажучи, вага Вселенського Патріарха не настільки велика, щоби інших затягнути в свою орбіту.
— Так, я думаю, що всі переоцінили цю вагу, але так саме і переоцінили можливості Москви. Взагалі ця ситуація, ця міжправославна криза, як і Всеправославний Собор, показали, що є значні проблеми всередині Православної Церкви. І я хочу сказати, що українська ситуація стала не тригером, а скоріше лакмусовим папірцем, який продемонстрував, що не все так добре у датському королівстві. Що насправді у міжправославних стосунках є серйозні і застарілі проблеми. Якщо ми до цього часу закривали очі на ці хронічні проблеми, то, по-перше, критський собор показав, що вони є. І по-друге, українське питання стало флюрографією, яке показало, що всередині загальноправославного тіла є дуже багато проблем, які треба лікувати. Тому можна розбити флюрографічний апарат і сказати: "Ми його знищуємо, би ми не хочемо бачити проблем". Але проблему це не знімає. Навпаки, треба визнати те, що ми побачили, адекватно до цього поставитися, і знаходити шляхи подолання загальноправославної кризи, яку українська Церква лише підсвітила, але не викликала.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/interview/76426/
