12Аналізуючи відношення між Сином Божим перед Втіленням та Сином Божим після Втілення, богослови найчастіше саме так і формулюють свої дослідження: щось «було перед», щось «стало після». З точки зору біблійної мови тут все добре, однак з точки зору правди про предвічність та незмінність Бога, така мова є неточною, бо предвічність виключає звичайні наші терміни, такі як «було», «стало», «перед», «після». Як тоді пояснити, що предвічне Слово «раніше не було» людиною, а «потім стало» нею?[1]
Цікаву пропозицію розв’язання цієї проблеми запропонував Карл Барт у своєму монументальному труді «Церковна Догматика». Там він стає на позиції грецької концепції часу та вічності, тобто вічність є повністю «не-часова». Тому коли говориться «вічність прийде» або «Бог був», то це все лише людська точка зору (відліку). Насправді ж, вічність «завжди є», і Бог «завжди є». А тому, так як не було ніякого часу «перед» сотворінням світу, бо світ Бог «завжди» творить – тому Він завжди Творець, так само не було часу, чи моменту, щоб Син Божий не був («не є») Боголюдиною, тобто Втіленим. Це для нас людей, що живемо у часі, був період «перед» Втіленням, і є період «після» Втілення. Для Сина Божого ж, подібно до відвічного народження з Отця, Втілення є моментом одночасним зі своїм народженням. Для нас, людей це «стало» понад 2000 років тому, для людей Старого Завіту це мало тільки настати, для Бога ж це «завжди є». Саме тому відвічне Слово Боже завжди є Сином чоловічим, завжди є Ісусом Христом, хоч цими титулами люди назвали Його лише тоді, коли побачили втіленим на землі. Іншими словами, Син Божий «завжди» мав (має) тіло!
Що з цього виникає? Що після Вознесіння, сідаючи «по правиці Отця» нічого нового, ніякої зміни у Бозі не відбулося: по правиці Отця завжди сидить Боголюдина, Син Божий у людському тілі[2]. Бог у своєму провидінні приймає це тіло відвічно, однак у часі це мусить мати свої природні (характерні для часу) моменти: зачаття, народження, зростання, смерть, а потім вже – Воскресіння та Вознесіння. Отже, згідно з Бартом, так як Бог є Творцем не лише «на зовні», але і «в собі самому» тобто завжди, так і Син Божий має тіло не лише «на зовні», але і «сам в собі», тобто завжди. Син Божий «є» Відкупителем завжди, а не просто «став» ним колись, Він є завжди «Ісусом Христом», навіть якщо Святе Письмо говорить людською мовою про період «перед» Втіленням та «після».
Як тоді пояснити земне життя у часі Ісуса Христа, яке мало початок і кінець? Що це був за «період» у житті «вічної Боголюдини»? Барт згоден, що Син Божий мав «свій час», однак це не був час звичайний, це була, йдучи за Павлом, «повнота часу», «сповнений час» (пор. Гал 4, 4). Це був не лінеарний час, але «вертикальний», центр всякого часу. Час земний Христа має характер вічності, тому Христос є «паном часу», тому Він «є перш ніж був Авраам» (пор. Йн 8, 58). Христос мав свій час перед земним часом, цей «час перед часом» є вічністю. Коротко кажучи, життя Ісуса Христа на землі, хоч для людей і «настало», а для нас «було», для Бога воно завжди є, не було моменту, щоб земне життя Ісуса Христа колись не існувало для Бога. Це життя і тепер «є» для Бога, не лише у переносному значенні, але реально. Ісус Христос «вчора і сьогодні – той самий навіки» (Євр 13, 8).
І знову, що з цього виникає? Це означає, що з точки зору вічності Христос і «тепер» народжується у Віфлеємі, що і «тепер» проповідує, «тепер» страждає та помирає на хресті, «тепер» воскресає. Він «завжди» є Воскреслим Христом, так само як і завжди є в тілі.
Одним з критиків такого розуміння «часу Ісуса Христа» був Оскар Кульман[3], який схиляється до біблійної концепції часу, тобто до лінеарної, вважаючи тим самим, що і вічність має характер «часу», тобто що наш час є образом вічності. Звідси, згідно з Кульманом, мусимо прийняти біблійну перспективу, що Бог не перебуває у якомусь не-часовому стані, або вірніше, у якійсь «вічності» без періодів «до» і «після». Належить розрізняти не два стани, як це класично робить більшість теологів, тобто час і вічність, але три, причому всі три можна назвати «вічністю» (гр. aion): перший – до сотворіння світу, другий – від сотворіння до кінця світу, третій – після кінця світу. Ці три «вічності» не ідентифікуються, лише приходять одне після другого. Для Кульмана час земного життя Христа також є «центром всіх часів», однак час «до» приходу Сина Божого, та час «після» приходу також має своє значення. Значення цим часам «до і після» надає центральний момент часів – прихід на землю Христа.
Концепція Карла Барта є спробою захистити трансцендентність Бога, чи то Бога Творця, що створив світ, тобто, що з’явилися якісь буття крім Нього самого, чи то Бога Відкупителя, який Втілився, тобто з’явилося у другій Особі Бога щось, чого раніше не було – тіло. Крім того, Барт хотів поставити Христа Боголюдину у центрі всієї теології, не можна говорити про Бога абстрактно, як про когось, хто є Бог взагалі, для християн прийшов на землю і втілився, для інших же Він просто Бог трансцендентний. Без Ісуса Христа, Втіленого Бога, нема справжньої теології. Теологія догматична повинна бути христологією і тільки христологією. Про Бога не можна говорити в переносному, аналогічному значенні, тому що це неправдиві твердження. Бог повністю трансцендентний і не описуваний, всяка аналогія у мисленні про нього не відповідає справжньому стану речей. Лише Бог сам про себе говорить правду, звідси залишається лише коментувати Слово Боже, Об’явлення Бога про себе самого. Христос Бог об’явився нам як Боголюдина, все інше – людські домисли, а тому приймаємо це об’явлення таким, як воно є, не абстрагуючи, що було «до» чи «після»[4].
[1] Варто тут пам’ятати про дві основні концепції часу та вічності, які з’являються у богословів: біблійна та грецька. Біблійне поняття часу – лінеарне, яке простягається від початку якогось відрізку до іншого відрізку, вічність натомість – це лінія без цих відрізків, тобто без початку і кінця, іншими словами, вічність – це безкінечний час. Час є коротким відрізком вічності. Грецька ж концепція часу і вічності інша: у Аристотеля час – це постійна зміна «перед» на «потім», а невловимий момент цієї зміни ми називаємо «тепер». Щодо вічності, то у Платона вона взагалі є «відсутністю часу», має інший якісний характер, ніж час, і тому час в жодному разі не може бути образом вічності чи тим більше якимось навіть обмеженим відрізком вічності. Для перших християн ближча була концепція біблійна, тому «проблема» прийняття Логосом тіла взагалі не була проблемою – Бог і так залишався вічним і незмінним, бо люди живуть з Богом не в паралельних часових світах, але на тій самій часовій лінії: Бог – без початку і кінця, людина – від якогось моменту.
[2] Якщо приймається, що тіло Христа «вічно» перебуває у Святій Трійці, тобто щось сотворене «з нічого» є одночасно «вічне», тоді аналогічно треба прийняти і «вічність» сотвореного Богом світу, який «завжди» існував, іншими словами – Бог «завжди» його творить, або що не було моменту, коли світу не було. Теоретичну можливість вічності світу допускав ще Тома Аквінський, див.: Deaeternitataemundi. Вчення Церкви відносно початку світу сформульоване на IV Латеранському Соборі 1215 р.
[3] Пор. Cullmann O., Cristo e il tempo, Bologna 2005, cc. 85-93.
[4] Дещо посередню позицію в даному питанні займає Карл Ранер, який підтримує ідею (вчення Церкви) про незмінність та не-часовість Бога, однак стверджує, що так належить розуміти Бога «самого в собі» (трансцендентного), натомість «Бог у світі» (іманентний) живе історією, змінами, а отже і перебуває в часі. Пор. Rahner K., Teologiczne uwagi na temat pojęcia czasu, в: Pisma wybrane, t. 1, Kraków 2005, c. 83.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/blog/74089/
