9
"Голос України", 24 січня 2018
Щоночі цей чолов’яга з пишною бородою й добрими очима, вже червоними від безсоння, перебував на своєму спостережному посту, пильнуючи темний обрій. Він небезпечний цей обрій, адже на ньому — окупований ворогом Донецьк, і час від часу звідти прилітають смертоносні посилки від колишніх братів. Власне, саме через них він і не спав ночами — фіксував координати та, поки що приблизно, тип озброєння, який застосовували росіяни. Ось і спалах на горизонті — певно, з околиці Донецька вдарила ствольна артилерія.
Швидко щось записавши у блокнот, офіцер береться за чорну слухавку старого «тапіка»:
— Вихід південніше ДФС, поки що один, усім увага!
Снаряд влучає в колишній дачний кооператив. А ось — уже з іншого боку — снаряди летять в «промку», лише вчорашньої ночі там двоє бійців дістали поранення від осколків, і ось — знову б’ють туди... Наша артилерія мовчить — перемир’я. Поки ворог не нахабніє аж занадто, наказ — вогонь у відповідь не відкривати. Скільки їх уже було, цих перемир’їв: різдвяних, травневих, великодніх, випускних, шкільних, хлібних — не перерахувати. І щоразу, рано чи пізно, окупанти зривають їх, і знову ллється кров. Людська кров, що капітанові Паєвському (на знімку), як священнослужителю, болісно особливо...
Змалку, незважаючи на те, що то були ще радянські безбожні часи, зі всією родиною щонеділі Петро ходив до церкви. І, коли старший брат Вадим став священиком, наслідував його приклад, хоча збирався, як повелося у сім’ї з діда-прадіда, присвятити життя праці на землі. Навіть закінчив у рідній Умані сільськогосподарські технікум та інститут.
У парафії його знали з дитинства, тож довіряли, і, за її клопотанням, він отримав сан і став настоятелем храму Покрови Божої Матері. Отець Петро розпочав будувати його та служити в ньому.
А у 2013 році молодому батюшці неочікувано запропонували стати військовим капеланом. Це зацікавило його, невдовзі, уклавши контракт на п’ять років служби, він отримав військове звання «лейтенант» і поїхав на Балкани.
Там, у Косові, на території військової бази Бондстіл, була невеличка капличка, в якій і проводив служби військовий капелан українського миротворчого контингенту отець Петро, в миру й строю — лейтенант Петро Паєвський.
— Не одразу я зміг знайти підхід до сердець хлопців, — сумно посміхається в бороду офіцер. — Для них батюшка в рясі в їхньому військовому колективі — це було щось нове, незрозуміле, тож ставилися спочатку до мене обережно. Лише одиниці приходили на служби...
А коли наприкінці травня перша партія поїхала в гори на розвідку й патрулювання, капелан із рештою офіцерів управління залишився на базі. Стало сумно і якось самотньо. Тоді він звернувся до командира:
— Дозвольте в наступний виїзд! Хочу бути корисним не лише як священик, а й брати участь у бойовому житті контингенту — бути офіцером не для «галочки»!
Здивувавшись проханню, командир утім дозволив. Оскільки ж виходи були бойовими, батюшка отримав особисту зброю. Будучи включеним у графік нарядів і патрулів, почав разом з особовим складом виїжджати на гірські бази.
— Саме той момент, коли я зняв рясу і опинився у звичній для хлопців військовій формі, розтопив лід, і наше спілкування перейшло на зовсім інший рівень, — уже задоволено посміхається Петро Петрович. — Вони дедалі частіше підходили до мене з різними запитаннями, радилися, просто щось розповідали. А на служби почало приходити більше бійців!
Наприкінці літа капличка у свята була забита. Знаючи з чуток про «бойового батюшку», приходили подивитися на таке диво й з інших контингентів — поляки, американці.
Але ще більше поєднало панотця з паствою наближення Дня Незалежності, коли найсильніші бійці почали готуватися до показового виступу з рукопашного бою, а капелан знову визвався добровольцем — побажав тренуватися з ними.
— Два місяці мені товкли ребра, але протримався й виступив!
Згодом двічі капелан брав участь у марш-кидках на 18 та 23 км — і сили свої перевірив, і насправді своїм став для бійців та офіцерів. «Наш бойовий батюшка» — називали його вони.
— Це був величезний досвід спілкування з людьми й пізнання армії водночас, — згадує колишній капелан контингенту.
Коли ротація добігала кінця, в Україні вирував спочатку Майдан, а згодом розпочалася війна. Серце кожного рвалося на Батьківщину. А капелан для себе тоді вирішив: на передову! І тільки на бойову посаду, захищати Україну. «А душпастирством можна й паралельно займатися», — думав він — і не помилився.
За клопотанням лейтенанта Паєвського було призначено на посаду командира взводу забезпечення в гаубичному самохідно-артилерійському дивізіоні 72-ї окремої механізованої бригади. На той час дивізіон разом з іншими підрозділами бригади саме виходив з оточення після боїв під Савур-могилою й Червонопартизанськом. Щойно вчорашній капелан приєднався до нього, як був призначений заступником командира батареї з виховної роботи. І — в бій.
— Був надзвичайний страх, — продовжує розповідь про «свою» війну капітан, — страх того, як поводитимуся в першому бою... Але розпочався цей перший бій, не побіг — усе нормально...
Запам’яталися перші сильні обстріли. Тоді по них гатила батарея важких гармат з боку Донецька. А найтяжчі спомини — як гинули хлопці...
Ну, і ніяк не забути того, як днював і ночував під обстрілами, не маючи змоги сховатися в укриття. Тоді артилеристи разом із піхотою рили окопи й обладнували бліндажі. «Замполіт» зрізав клен, і дерево спружинило, вдаривши його стволом у груди. Та так вдарило, що Петро Петрович ледь дихав, а через зламані ребра не міг навіть поворухнутися. І тут розпочався обстріл. Усі посипалися в укриття, а він лежить під деревом... Хлопці, звичайно, запропонували перетягнути в недобудований бліндаж, та офіцер відмовився — надто небезпечно було це робити з поламаними ребрами, хтозна що вони можуть проколоти, серце чи легені...
Так і лежав весь обстріл. І не один. Над головою — виття снарядів, посвист осколків, а він лежить. Вночі хлопці його спальником укрили. І знову обстріл. А він лежить під спальником і молиться.
— Із здивуванням я тоді зрозумів, що молився так, як ніколи в житті не молився... Навіть — будучи священиком...
Так, під обстрілами, не маючи змоги поворухнутися, чоловік пролежав декілька днів, аж поки ребра не почали зростатися, больовий шок був позаду, а набряк минув. За цей час прийшло розуміння того, що твоя куля чи снаряд все одно тебе знайдуть, тож не треба так боятися. А разом із розумінням прийшов і якийсь спокій...
Наприкінці вересня чотирнадцятого російські танки пішли у наступ і відкинули наші підрозділи з їхніх позицій. Утім, далеко не відійшли — за 10 кілометрів зайняли новий рубіж оборони, і завдання своє зрештою виконали: до Маріуполя й Волновахи ворога не допустили.
У жовтні постало питання: хто корегуватиме вогонь артилерії у піхотних порядках? Вихователь одразу запропонував свою кандидатуру, сів (уперше в житті!) за кермо ЗІЛ-131 та разом із комбатом поїхав до піхоти. Відтоді протягом довгих п’яти місяців лейтенант корегував артвогонь у районі Старогнатівки.
— Мене іноді запитують, а чи правильно це, адже я — священнослужитель, маю сан, якого мене ніхто не позбавляв, — розповідає Петро Петрович. — На це я відповідаю, що так — правильно! По-перше, я особисто нікого не вбиваю, по-друге, ми захищаємо свою землю, а православ’я підтримує це і благословляє на захист рідної землі, на подвиг заради «други своя» і взагалі на ратну працю.
Найстрашнішим моментом за час роботи корегувальником був помилковий дзвінок від сусіда, який сказав, що артилеристи накрили вогнем свою ж піхоту. Тоді Петрович, як називають його всі у бригаді, мало не посивів. Це були найдовші двадцять хвилин у його житті, поки не зателефонували знову й не сказали, що сталася прикра помилка: снаряди батареї лягли, куди потрібно...
У той період ворог гатив по позиціях бригади з усього, що тільки мав, а мав він, завдяки Росії, багато. Але й артилеристи «сімдесятдвійки» відповідали добряче. Та корегували вогонь із врахуванням населених пунктів — щоб жоден снаряд не влучив у житловий будинок. Вели загороджувальний вогонь по наступаючій піхоті противника, вели й контрбатарейну боротьбу — бойової роботи вистачало.
У серпні п’ятнадцятого «замполіту» довелося припинити роботу арткорегувальника, адже комбат їхав у відпустку — довелося приймати командування батареєю. Впорався з цим офіцер блискуче — бойова робота батареї була високо оцінена командуванням.
А навесні шістнадцятого офіцер був призначений на посаду заступника командира дивізіону з роботи з особовим складом. Відтоді воює на цій посаді, хоча й корегувати вогонь доводиться, й іншої роботи вистачає. Так, Петрович відповідає за кадрову роботу з контрактниками. Якщо хтось бажає перевестися у бригаду ім. Чорних Запорожців чи призватися й служити у ній — це до нього. Священик і гарний психолог, саме він якнайкраще знає солдатські душі, вміє зрозуміти бійця і допомогти йому.
Не полишає капітан Паєвський і церковної служби. У православні свята допомагає бригадному капеланові, взявши службу в артилерійських дивізіонах на себе. Може, це й дещо кумедно виглядає, коли заступник командира дивізіону освячує воду і паски, але швидше — навпаки: бійцям просто пощастило з вихователем!
Як і в Косові, у колишнього капелана завжди є час на духовну підтримку воїнів, на бесіду, напутнє слово. Взагалі ніхто не розуміє, як Петрович знаходить час на все! Вдень він — або в дивізіоні, що розташований у районі відведення артилерії, або — на КСП механізованого батальйону, в авдіївській промзоні. Вночі — чергує на своєму СП. Коли тільки спати встигає...
Війна не минає без наслідків і для капітана Паєвського. Він уже кілька разів був контужений, а вже на початку осені 2017-го дістав легке кульове поранення на «промці» — куля лише зачепила. Та головні рани у священика — духовні.
— Я помітив, що найважче доводиться у православні свята, — зізнається він. — І це — не збіг обставин, а констатація факту: усі загострення припадають на святі дні. Не знаю, з чим це пов’язано... Можливо, у ворожому стані багато безбожників, можливо — там самі мусульмани проти нас воюють... Але, здається, немовби демони зі всіх щілин у ці святкові дні лізуть...
Морально розчавленим він почувався у Різдвяну ніч, коли на українські позиції полізли ДРГ противника з вогнеметами «Шмель» — лізли у таке велике християнське свято, щоб живцем палити християн. Напад відбили, та враження залишилися назавжди...
Найважче було, згадує капітан, у 2014-му. Найбільш відповідальні моменти — у 2015-му. В боях на приморському напрямку промайнув 2016 рік і в боях на донецькому — 2017-й. Сьогодні офіцер у складі бригади перебуває у пункті постійної дислокації на відновленні боєздатності. Розповідаючи про «свою» війну, зізнається: були і втрати, були і перемоги — війна є війна. Та все ж... Скоріше би вона закінчилася! Адже, як не любить офіцер свій військовий колектив, як не зріднився з бригадою, та все ж набагато краще хрестити діточок і вінчати молодят у сільському храмі, аніж відспівувати загиблих і корегувати вогонь артилерії на передовій...
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/69833/
