0
"Радіо Свобода", 21 грудня 2019
Софія Київська – пам’ятка української архітектури і монументального живопису, споруда часів України-Руси (11-е століття). Одна з найголовніших християнських святинь Східної Європи, історичний центр Київської митрополії. Ансамбль Софійського монастиря занесено до спадщини ЮНЕСКО
Ми – народ, поза сумнівом, релігійний. Наша світськість балансує десь на межі церковності, й балансування це, як можна судити, приносить українцям велике задоволення. Навіть суто статистично в незалежній Україні будують передусім супермаркети й храми божі. Гадаю, людину з якої-небудь протестантської Європи чи мормонської Америки по приїзді в Україну неабияк дивують ці золоті бані на спальних районах, хрести на в’їзді до населених пунктів, іконки в маршрутках і цитати з Біблії на банерах уздовж трас.
І хоча до церков українці ходять не надто охоче, сама присутність церкви викликає, скоріше, стримане схвалення – мовляв, хай стоїть, для порядку. Ну й іконка в машині хай висить, теж для порядку. Є в цьому щось зворушливо дитяче – ставлення до християнських символів, як до певних оберегів. Щоби в разі, не дай Боже, якої хвороби і курс лікування пройти та якому-небудь угоднику свічку поставити. Наївна дитяча віра в чудеса та забобони, яка, як мені здається, характеризує нас як народ щирий, довірливий, хоча й дещо непослідовний. Жодного протестантського прагматизму, одне слово, жодної аскези. Свячення пасок і вітання прекрасного жіноцтва з 8 березня. Щось у цьому є.
Люди на площі біля Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві, що належить Православній церкві України (ПЦУ). Березень 2019 року
Те саме стосується й Різдва. Ні багаторічний марксизм-ленінізм, ні атеїстичні потуги радянської ідеології не перемогли цього щорічного очікування дива, ставлення до Ісусових уродин як до чогось свого, родинного, надзвичайно важливого, чогось такого, що в жодному разі не можна пропустити. Я часто згадую, як ми святкували Різдво в дитинстві – наприкінці сімдесятих, на Сході країни. Церкви у нас не було (була поруч колишня церква, в якій зробили клуб, але це окрема історія), святкували ми офіційно в нашому піонерському дитинстві, ясна річ, новий рік, вчителі суворо попереджали, щоби ніхто не думав носити вечерю. Попереджали-попереджали, але ввечері сиділи й чекали на нас із цукерками. Всі розуміли, що це така гра – офіційно жодного Різдва немає, проте насправді воно є. Тому треба носити вечерю.
Колядок ми, діти Далекого Сходу України, вже не знали, проте знали, що різдвяний вечір – це не просто вечір, це особливий вечір. Якось це передавалось, переходило з покоління в покоління, після всіх колективізацій, після розкуркулень і голоду, після десятиліть совка. Як переходило – сказати важко, адже про релігійні штуки в родинах не говорилось, та навіть молитов ніхто до пуття не знав. А ось десь воно залишилось. Тож щойно моральний кодекс будівника комунізму дав тріщину, як усе знову стало на свої місця й богобоязливий український народ знову заходився святкувати Різдво на офіційному рівні. Хоча й від 8 березня багато хто не відмовився. Ну, про всяк випадок.
Під час відзначення Різдва у Києві в Національному музеї народної архітектури та побуту України (архівне фото)
Справа тут, звісно, не у вірі. І не в церкві. І навіть не в етичній складовій християнства – цієї дивної прекрасної релігії, надто вимогливої, аби дотримуватися всіх її приписів і надто привабливої, аби від них відмовитися. Справа в традиції. Ризикну припустити, що на підсвідомому рівні, на рівні серця, українці сприймають Різдво суто язичницьки. Ну, народження року, зимовий перепочинок, великий перехід від минулого до майбутнього. А тут ще й Ісус народився! Як не славити, як не святкувати! Ось і сприймається вся ця Вифлеємська історія природно й органічно, як частина свого світу, як складова свого космосу.
І колядки українською звучать особливо проникливо та переконливо. І поневіряння святого сімейства мають таке питомо українське забарвлення. Й Ірода так хочеться порівняти з яким-небудь тираном із сусідньої держави. Різдво в Україні давно набуло національних рис. Щось на зразок ще одного дня незалежності, але з вертепом. Святкують усі – і ті, хто вірять, і ті, хто за компанію. Просто компанія щороку збирається хороша.
Тому справа в доречності. Доречності всієї цієї історії для національного, так би мовити, контексту. Різдвяні свята й вигадали з урахуванням України, жодного сумніву. Просто в Україні на початку січня таке дзвінке й прозоре повітря, що неминуче починаєш колядувати. І небо таке зоряне, що різдвяна зірка перестає бути метафорою. І потреба вірити в щось хороше, в те, що все зміниться на краще, що все облаштується, є такою сильною, аж усі знову й знову повертаються до цієї, здавалося б, доволі простої історії про порятунок і надію. Адже що може бути краще за історії про порятунок і надію?
І так щороку. Твориться історія. Рухається час. Починається 2020 рік. Від Різдва Христового, ясна річ.
Сергій Жадан – поет, прозаїк, перекладач, громадський активіст
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/78270/
