0
"Духовна велич Львова", лютий 2019 року
Фото із фб-сторінки співрозмовника
Отець Андрій Зелінський – не лише капелан, але також викладач, письменник і блогер. Чому отець став активним користувачем фб і як ставиться до євангелізації в онлайні? Про що мріє священик, який пройшов стежками війни? І як знаходить розраду, коли доводиться проводити в останню путь фронтових друзів? Про це та більше ми поспілкувалися у другій частині інтерв’ю
Ви дуже активні у соціальних мережах. Окрім підтримки у такий спосіб зв’язку з військовими, чи є на це інші причини?
Колись мені написали: «Коли дивлюся на ваші фото і читаю вашу стрічку у Фейсбук, хочеться жити». Щира, справжня радість може бути плодом лише щирою і справжньої єдності з самим Джерелом такої радості. У моєму випадку, духовність – потужний резервуар життєвої снаги. Моє особисте гасло: “Життя – це рух!” Йдеться не лише про постійне пересування в просторі та зміну місця знаходження, але про постійний пошук нового, глибшого, більш змістовного. Людське життя вимагає цієї динаміки. Людині необхідно вимагати від себе більшого, кращого – того, що інколи зазирає в наші монотонні життєві будні посмішкою чогось незвичного та надзвичайного, над-природного, вимогою до невпинного руху. Вилазити з власного окопу, із зони особистого комфорту і шукати повноти, особистої цілісності.
Ці ритми, зрештою, людині диктує сама сучасність. Щоб Україна вижила в сучасному світі, ми маємо сформувати покоління рухливих і цілеспрямованих, ціннісно сформованих молодих лідерів. Зрештою, соціальні мережі це теж засіб для євангелізації, для проповіді, для спілкування, для формації, то чому б ними не скористатися? А сьогодні –вони ще й поле бою за покоління нової якості.
У суспільстві часто можна почути таку думку, що у воїнів, які повертаються додому, є загострене почуття справедливості? Чи правильно так стверджувати, на Ваш погляд? Можливо, це тут, у мирному житті, ми втратили це відчуття…
У військових, що повертаються з війни, таки спостерігається загострене відчуття справедливості. Багатьом доводилося постійно ризикувати власним життям заради своєї країни, тому природними виглядають їхні нетерплячі сподівання конкретних змін у державі. Однак, тут же з’являється серйозна небезпека. Ветеранами легко можуть скористатися. Пропонують радикальні гасла зі сфери деструктивних ілюзій, на які легко купитися, стаючи таким чином лише частиною чийогось політичного проекту, захищаючи чиїсь приватні інтереси, гадаючи, що служиш Україні.
“Україна – це не якась абстрактна сутність, Україна – це ми. Вона має конкретні очі, конкретні мрії, і про це дуже важливо пам’ятати сьогодні”
Тут, перш за все, існує моральна небезпека інструменталізації наших ветеранів, що суперечить гідності людської особи. З іншого ж боку, це також шкодить нашому спільному благу. Програти війну – це не лише віддати частину території: невроз національного масштабу – також поразка. Благо, що нам вдалося захистити державу зсередини – інститути функціонують, економіка працює. Тому потрібна мудрість, сформовані цінності, процес орієнтації на те, що сягає поза межі мого особистого блага.
Зараз ми напередодні масштабної політичної активності в Україні і, знову ж таки, ветерани, як на мене, одна з тих соціальних груп, якою будуть бажати скористатися, щоб захистити свої політичні проекти. Капелани у такій реальності теж повинні пам’ятати про свою місію – про захист гідності військовослужбовця та ветерана. Ціннісно сформована особистість, повертаючись у цивільне життя, далі продовжує боротьбу за свої ідеали, тепер, однак, уже в іншій сфері. Україна – це не якась абстрактна сутність, Україна – це ми. Вона має конкретні очі, конкретні мрії, і про це дуже важливо пам’ятати сьогодні. Адже якими будемо ми, такою буде й наша з вами країна. Процес реформ слід завжди розпочинати з реформування власного серця.
Український військовий в українському суспільстві сьогодні має залишатися ціннісно озброєним, бути Людиною, відданою своїй особистій і нашій спільній перемозі. Адже перемога кожного з наших ветеранів у будь-якій особистій царині життя – освіта, власна справа, ціннісне виховання власних дітей, турбота про рідну громаду – це також перемога України. Я знаю дуже велику кількість хлопців, які повернулися з фронту й пішли здобувати освіту. Це – надважливо, бо ж відкриває перед ними ширші можливості краще послужити своїй країні.
Що таке війна? Я визначаю війну як радикальну деструкцію простору і часу. Простір і час, перш за все, – сформовані в нашій свідомості категорії взаємодії з дійсністю. Ми знаємо, що існує день для того, щоб працювати, і ніч, щоб відпочивати, тобто існує усталене сприйняття дійсності, яке нас захищає, убезпечує. Я пригадую собі перший етап війни, коли перебував під Донецьким аеропортом і згодом у Дебальцево. Дуже чітко було видно як змінюється відчуття часу. Немає дня і ночі. Був час, коли тривали обстріли і був час, коли обстріли припинялися і хлопці могли відпочити, незалежно від пори доби. Коли вони припинялися можна було відпочити, але навіть тоді був наказ відпочивати у бронежилетах.
“Війна – це руйнація звичного для нас життєвого порядку”.
Отже, існують інші категорії поділу і розуміння часу. Те саме стосувалося простору. Ми з Вами звикли жити у раціонально організованому побуті. Цього не існувало в зоні АТО. Пригадую собі Дебальцево, коли починалися активні, потужні артобстріли, ти ходив не по найкоротшій ділянці до цілі, але йшов вздовж бліндажів, щоб як тільки щось розпочнеться, можна було пірнути під землю. Це виглядало нелогічно, але в цьому з’являлася своя раціональність, своя логіка.
Війна – це руйнація звиклого для нас життєвого порядку. А тому зникає відчуття безпеки. Відтак, психіка починає включати усі можливі механізми. Перший із яких – агресія, інколи жорстоке самоутвердження себе у контексті хаосу. Війна – хаос. Тут найважливіше зберегти неушкодженою свою людяність, знайти у власній душі простір, де можна залишатися людиною, відшукати там власний храм.
Зараз війна стала більш впорядкованою, не ведуться такі бої, які були на початку. Ми знаємо де добре, де погано, і це дозволяє провести певну межу в свідомості військового, впорядкувати себе та світ навколо себе, що пропонує певний захист, у тому числі й від розвитку посттравматичного синдрому.
Найважче на війні втрачати своїх друзів. Чимало молодих офіцерів ЗСУ Ви знали ще до капеланської служби на Сході. Як Ви приймаєте і переживаєте цей досвід втрати своїх побратимів?
Це одне з найболючіших запитань. На п’ятий рік ти просто втомлюєшся. У моєму випадку я втомлююся не хоронити людей, я втомлююся хоронити друзів. Це – люди, з якими я інколи просто був у одному підрозділі, інколи – добре знайомий і товаришував упродовж років. Останній раз казав, що іще один такий похорон – і я піду з капеланства. Це важко. Легко можна зробити вигляд просто кам’яного обличчя. Кам’яний спокій на обличчі потрібен іншим у таких ситуаціях. Але всередині це все пережити, впорядкувати себе і знову рухатися вперед – дуже і дуже складно. Найважчим був 2015 рік – час, коли з’явилася перша сивина (пригадую точну дату). Але світ має бачити мене завжди усміхненим, щоб нікому не захотілося зупинитися з власним болем. Адже перемагає той, хто не здається.
“На сьогоднішньому етапі нашого життя пам’ять має бути трансформована в стратегію розвитку особистості й держави”.
Знову ж таки, коли капелан служить у підрозділі впродовж тривалого часу, він стає для нього родиною. Як справлятися з втратами? Та не існує таких рецептів. Існує механізм, як цей біль, цю енергію скерувати в конструктивне русло. На сьогоднішньому етапі нашого життя пам’ять має бути трансформована в стратегію розвитку особистості та держави. Іншими словами: все було не даремно! І щоб усе було не даремно, нам потрібно жити! Творити таку країну, в якій колись мріяли жити наші полеглі і яку вони б хотіли залишити своїм дітям. Коли я повертаюся до Києва, то майже щодня у мене зранку пробіжка.
І дуже часто я собі вибудовую маршрут так, щоб пробігати повз мури Михайлівського Золотоверхого собору. Ця довжелезна стіна нашої національної скорботи з очима, які заглядають углиб твого сумління. Я зупиняюся там, коротко молюся і біжу далі. Але це більше ніж просто данина пам’яті. Це стає мені нагадуванням, орієнтиром у всьому, що я буду робити упродовж дня. І наскільки мені відомо про їхні мрії і плани, хочеться реалізувати хоч щось, щоб Україна, за яку вони віддали життя, жила і розвивалася належним чином, щоб це відчули їхні діти, батьки. Це лише маленька лепта, яку я можу вкласти, працюючи навіть 24 години на добу. Але, коли ми спільно і кожен зокрема обтяжимо себе такою відповідальністю, усвідомимо, що пам’ять і вдячність не просто ритуали на почесних заходах, а ціннісні орієнтири для нашого повсякдення, тоді світ навколо нас зміниться, і ми відчуємо й побачимо, що все таки було не даремно.
Коли я спілкуюся з молоддю, то постійно кажу, що впродовж останніх років ми втратили дуже багато добрих, світлих людей. Це означає, що добра у нашій країні стало менше, і тепер це наш обов’язок жити вдвічі яскравіше, вдвічі потужніше, робити вдвічі більше добра, щоб темрява не стала остаточною.
а себе і за того хлопця, який не повернувся з бою! Коли людина розуміє, що вона може у якийсь спосіб продовжити життя цього воїна – його мрії, його боротьбу – це допомагає пережити відчуття болю, втрати.
Найважче спілкуватися з батьками полеглих. Такі рани, не заживають повністю. Тут важливо також бути поруч, вислухати, допомогти, просто обійняти. Найважливіше – вміння діяльно співпереживати.
У мене завжди більше планів, ніж я можу дозволити собі реалізувати (сміється). Капеланство спершу існувало як спроба, дійсність радикально змінилася у 2014 році. Сьогодні кількість капеланів значно зросла. Проте для мене капелан не асоціюється з тим, хто є таким собі кризовим менеджером, для мене важливо “професійне” капеланство. Тому одна з моїх особистих цілей – не просто продовжувати, а поглиблювати процес формування військового духовенства. А це потребує праці, життя, досвіду. Зрештою, досвід – це і є життя. Жити на всі 100! Творити нову країну, суспільство нової якості, починаючи з себе.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/74818/
