108
Українська Греко-Католицька Церква — найбільша східна католицька Церква. Уже її назва вказує на середовище, в якому вона служить і якому доносить Євангельські правди. Утім, назва «Українська», а в давнину «Руська», аж ніяк не означає те, що Церква є якоюсь закритою інституцією — клубом виключно українців. Це доводить сама історія. У католицькому/вселенському дусі УГКЦ здавна єднала та єднає в служінні Богу як українців, так і євреїв, поляків, росіян, словаків, угорців, румунів, німців, британців, представників багатьох інших народів на землях України і в діаспорі. Добре відомим є приклад митрополита Андрея Шептицького — свідка й пророка того, що пробування на стику української і польської культур може збагачувати та зближувати. Зближувати всупереч міфологіям, котрі — навіть якщо їх носії не говорять про це відкрито — силуються заперечити слова Ісуса: «…щоб усі були одно, як ти, Отче, в мені, а я в тобі, щоб і вони були в нас об’єднані…» (Ів. 17,21). «В нас», себто в любові, бо «Бог – любов» (1 Ів. 4,8). Історія УГКЦ, якщо до неї приглянутися, — це також прагнення вірних засвідчувати Любов до Бога і ближнього своїми життями і смертями. У низці відповідних прикладів важливе місце займають свідчення синів та доньок спільноти караїмів — тюркомовної групи, яку одні дослідники відносять до визнавців особливої течії юдаїзму, а інші виділяють як вірних окремої авраамічної релігії — караїмізму.
Отож, умілі торговці караїми з Криму оселилися на теренах сучасної Західної України (переважно Галич, Луцьк та околиці) ще у княжі часи, за короля Русі Данила у ХІІІ ст. Їхні спільноти збереглися до середини ХХ ст. і перебували у постійному культурному обміні з народами-сусідами. Українці, поляки, вірмени, євреї, німці, караїми жили поряд, спілкувалися, вели спільний бізнес, сварилися, воювали, мирилися, одружувалися, ходили на похорони рідних одних та інших. Дійсно, усі жили передусім своїми традиціями і культурною пам’яттю, але також обмінювалися ними. Коли прийшло драматичне ХХ століття з його двома Світовими війнами і конкуренцією часто взаємовиключних національних проектів, то представники народів і спільнот-меншин на цих теренах в силу своїх життєвих досвідів займали ті чи інші позиції. Так сталося і з караїмами Галича та околиць: уже на початку згаданого століття частина їх українізувалася, частина полонізувалася — це не була мімікрія, а наслідок життя у конкретному культурному середовищі. Такою є доля численних меншин та діаспор… Тож не дивно, що й галицькі караїми боролися за вільну Україну в рядах ОУН; не дивно, що багато із них, як і українців, між іншим, під час «обміну населенням» між Польською Народною Республікою та Українською Радянською Соціалістичною Республікою обрали шлях виїзду до «м’якшого комунізму» Польщі. Люди прагнули жити і не потрапити на Сибір. Але були й особливо знакові долі — приклади тих, хто «світив» іншим. З численних історій буття караїмів в українському народі досі нерозказаною залишається оповідь про ченця Студійського уставу Андрія Адама (Захаріюша-Сумхи) Абрагамовича, який тихою жертовною працею і терпіннями, котрих зазнав від комуністичного тоталітарного режиму, заслужив на вдячну пам’ять наступних поколінь.
Джерельну базу для відтворення біографії та географії служіння о. Абрагамовича становлять документи з архіву польського Інституту Національної пам’яті, деякі збережені документи студита, зокрема, його листи, свідчення сучасних караїмів — нащадків караїмської галицької громади, праці істориків про переслідування Церкви у комуністичній Польщі, серед яких виділяються роботи дослідника Ігоря Галагіди та Михайла Козака; двотомник о. Богдана Праха, присвячений долі духовенства Перемиської єпархії та Апостольської Адміністратури Лемківщини, а також праці дослідників з історії тих монастирів Студійського уставу, де служив о. Абрагамович.
* * *
Майбутній студит-караїм народився у селі Нові Кінчаки (тепер Кінчаки) за 12 км до Галича. Його батька звали Мордехаєм (1860 р. нар.), а матір —Сарою/Самеляш (1862 р. нар.). Мати походила з родини Самуеловичів. У сім’ї Абрагамовичів, як свідчив сам герой цієї статті, було четверо дітей. Найстарший син — він сам — Захаріюш-Сімха народився 5 січня 1885 р., донька Ребека народилася 9 липня 1886 р., другий син Мойсей народився 8 січня 1890 р. і наймолодша донька Девора/Дебора/Доміцила народилася 21 жовтня 1895 р.
Село Нові Кінчаки було у ті часи, та й залишається у наші дні, невеликим. Про нього навіть немає статті у детальному «Словнику географічному Польського королівства…». Утім, у цьому виданні згадані інші Кінчаки — група домів у селі Татари (тепер Залужани) Самбірського повіту. Вони могли бути першими, тобто «Старими», Кінчаками. Загалом життя Нових Кінчаків і тих його жителів, які були караїмами, оберталося довкола центру караїмської громади у Галичі й Залукві над Дністром. І от четверо з шести членів родини Абрагамовичів одночасно охрестилися на почату ХХ ст. Стисло, але дуже чітко про ці роки розповів сам о. Абрагамович під час допиту співробітниками польських спецслужб 15 жовтня 1948 р.:
«Я народився 5 січня 1885 р. у селі Нові Кінчаки Станиславівського повіту. Мій батько Йосиф походив з племені караїмів, що жили у селі Залуква коло Галича. В Галичі було поза двадцять родин караїмів. Мали свою кенасу (храм) і рабі (священика). Батько у 1903 р. прийняв греко-католицьку віру разом зі мною, другим братом і сестрою. Батько змінив ім’я Мордехай на ім’я Йосиф, я мав ім’я Захарія — змінив на Адам, брат був Мойсеєм — змінив на Ізидор, сестра Ребека — на Ольга. Батько з нами [братами] вступив до монастиря ОО. Студитів у Скнилові коло Львова. Мати тільки з молодшою сестрою Доміцилою залишилася при вірі караїмській і до монастиря на пішла», — йдеться у відповідному документі з архіву Інституту Національної Пам’яті Республіки Польща.
Зрозуміло, що представникам репресивних органів студит розповів не все, а те, що розповів — узагальнено та про відомі речі.
Відомо, що о. Абрагамович закінчив 6 класів народної школи — вочевидь, у Кінчаках або Залукві. До монастиря він вступив у 1904 р., а вже наступного року склав перші чернечі обіти і прийняв ім’я Андрій. Вічні обіти (схиму) він склав у 1908 р. А вже 9 травня 1909 р. чернець отримав єрейські свячення від митрополита Андрея Шептицького у каплиці монастиря студитів у Львові.
Чернече служіння уродженця Кінчаків упродовж 1907–1909 рр. відбувалося у Скнилові, в лаврі святого Антонія Печерського. Там же він студіював богослов’я. У 1909 р. монах став вікарієм і наставником новиків — тих, хто тільки-но вступив до монастиря і починав свій чернечий шлях.
1909–1911 рр. о. Андрій служив далеко від батьківщини: для українців греко-католиків у Боснії на Балканах. У Кам’яниці було засновано монастир студитів, і з 1909 р. у цьому селі ченці заснували школу для 30 українських дітей. У закладі щоденно по дві години навчання проводив о. Абрагамович, пише Степан Качараба у статті про опіку ГКЦ над українськими емігрантами у Боснії та Герцеговині наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. Також о. Андрій і о. Йосасат Ковальчук, служили у парохіях, розкиданих на значних відстанях одна від іншої.
«Безнастанно подорожую з Кам’яниці на Дев’ятину, з Дев’ятини на Хорвачани, звідтам на Бачву, а потому знов додому», — писав о. Абрагамович митрополиту Шептицькому.
До слова, парохію у Дев’ятниці заснував о. Андрій Сеґеді, а допомогу на будівництво церкви там надав митрополит Андрей Шептицький, який уперше відвідав вірних своєї Церкви в Боснії у 1902 р. Храм збудували у 1903 р. У 1911 р. Дев’ятинську парафію в о. Андрія перебрав о. Юрій Колодій, який також прийшов із Галичини.
У 1924 р. зустрічаємо о. Абрагамовича в студійському монастирі св. Йоана Хрестителя в Зарваниці. Орієнтовно з 1927 і аж до 1931 рр. він служив в Уневі. Будучи ченцем Унівської лаври, у цей же період, згідно зі зведеним шематизмом Львівської архиєпархії, укладеним о. Дмитром Блажейовським, караїм-студит був адміністратором парохії у селі Коростів Скільського деканату Львівської архиєпархії. Це служіння тривало орієнтовно з 1930 р. і до 1931 р. У 1932–1933 рр. він був намісником монастиря у Зарваниці. Як подають дослідники, у 1935–1939 рр. о. Абрагамович служив завідателем (адміністратором) парохії у тому ж Коростові, що й раніше. Утім, повідомлення про призначення о. Андрія до Коростова опублікували у середині жовтня 1936 р.
Осібною сторінкою служіння о. Абрагамовича стала його участь у заснуванні монастиря св. пророка Іллі в Дорі на Гуцульщині — обителі, що в часи комуністичних переслідувань вистояла у підпіллі і відроджена діє досі. Цей монастир заснували завдяки жертовності фундаторів — подружжя Іллі та Іванни Кокорудзів, та за благословенням митрополита Андрея Шептицького. І от коли наприкінці серпня 1935 р. у Дору прибули перші ченці, то це були Андрій Абрагамович і Созонтій Телішевський. Уже в жовтні до них долучився брат Петро Чучман, з яким історія монастиря була пов’язана упродовж багатьох наступних десятиліть аж до виходу з підпілля. Натомість о. Абрагамович отримав інше служіння.
Друга світова війна, яка почалася у 1939 р., для населення Західної України ознаменувалася не тільки входженням краю до УРСР, а й початком репресій проти Церкви. Того ж року о. Абрагамович був призначений на служіння сотрудником у парафію Плеників Унівського деканату Львівської архиєпархії (тепер Перемишлянський район). Там служив до 5 грудня 1942 р.
У грудні 1942-го о. архимандрит Климентій Шептицький відправив студита-караїма на служіння у парохію в лемківському селі Флоринка біля Нового Санчу Грибівського деканату Перемиської єпархії (тепер Новосондецький повіт Малопольського воєводства). Там же, у Королеві Руській, діяв монастир студитів, який о. Абрагамович очолив із січня 1943 р.
Коли нацизм і фашизм у Європі зазнав поразки, на значних теренах сходу континенту укріпився комунізм. Домовившись про західні кордони радянської України та СРСР, Сталін і комуністична Польща взялися також вирішувати «українське питання». Українців, у тому числі лемків, почали спершу добровільно, а відтак і примусово виселяти з їхніх рідних земель у Карпатах та на Прикарпатті — спершу до УРСР, потім на західні землі Польщі. У таких складних обставинах на початку травня 1945 р. о. Абрагамовича перший раз арештовує польська влада, але таки відпускає. Священик продовжує служити у Флоринці, обслуговує вірних лемківських сіл Берест та Боґуша (тепер Новосондецький повіт Малопольського воєводства). До останнього, як згадували вірні, він ходив босоніж. Коли ж навесні 1947-го дійшло до масового і примусового виселення в рамках операції «Вісла» українців із сусідніх з Флоринкою сіл Ставище, Снітниця та Брунари, то він не міг залишитися байдужим. Чернець виходив до шляху у Флоринці, яким гнали українців на західні землі Польщі, та окроплював їх свяченою водою.
«А УПА? Це була суто локальна проблема, яка з військового погляду мала обмежений масштаб і які не надавали політичного й загальнодержавного характеру […]. Врешті проблему української партизанки постановили розв’язати переселенням — влада була зацікавлена не просто в ліквідації УПА, вона хотіла цілковито позбутися проблеми української меншини», — писав Ґжегож Мотика у статті «Українська Повстанська Армія та акція “Вісла”».
Ці слова виразно відображають бажання польської влади того часу. В рамках «Вісли» з домівок прогнали приблизно 140 тисяч українців та членів змішаних сімей. Уже на початку липня 1947 р. дійшла черга до виселення Флоринки: 1–5 липня звідти виселили 909 осіб, а 6–15 липня — 25 осіб. Отця Абрагамовича заарештували 6 липня 1947 р., оскільки директор місцевої школи написав на нього донос з неправдивими звинуваченнями у співпраці з УПА.
16 липня 1947 р. о. Андрія Абрагамовича відправили до табору праці в Явожно — нацистського табору, який успадкував Департамент тюрем і таборів Міністерства громадської безпеки ПНР, але вирішив не знищувати, а використати вже у своїх цілях. Такі висновки можна зробити на основі досліджень Ігоря Галагіди, опублікованих у книзі «І вас переслідувати будуть…».
Уродженець Кінчаків і парох Флоринки під табірним №2639 потрапив до так званого «Українського підтабору» у Явожні, що існував у 1947–1949 рр. До ліквідації цієї каральної установи у підтаборі померли як мінімум 162 в’язнів, яких «поховали в мішках у безіменних могилах на табірному цвинтарі», подає Ігор Галагіда. В «Українському підтаборі» утримували «підозрілих», з погляду комуністичної влади, українців, у тому числі 27 греко-католицьких і православних священиків. Отець Абрагамович був одним з них.
Над в’язнями жорстоко знущалися — не тільки змушували виконувати важку та безглузду роботу, а й били та принижували. Одну показову історію зберегли спогади о. Степана Дзюбини, який також був ув’язнений у цьому місці:
«Щоб морально принизити священиків, видумували для них інші праці. Коли випав перший мокрий сніг, прийшов наказ замітати його з доріжок між бараками, посипаних жужлем. Зметене болото казали класти на віз, котромусь священикові запрягатися, іншого священика саджали на болотяну купу на возі, давали мітлу в руки й серед крику та глуму вивозили поза територію бараків. Одного разу знайшли між бараками здохлого кота. Примусили священика [Юрія] Менцінського робити йому похорон. Накинули на нього якусь плахту, що мало бути за фелон, до рук дали мітлу, позганяли ще й інших в’язнів. Отак глумилися, нарешті занесли кота за барак і закопали. Раз наших священиків загнали під сторожову вежу співати релігійних пісень для вартового на цій вежі, додатковою наругою було те, що зараз біля неї була лятрина (туалет — прим. авт)».
62-річного о. Абрагамовича наглядачі часто мучили, згадували інші в’язні. Тюремники брали студита до лазні, спрямовували на нього сильний струмінь води і кидали священиком від стіни до стіни, вигукуючи: «Му сіеbіе nаuczymy jаk sіę krорі bаnderowców» («Ми тебе навчимо, як кропиться бандерівців»). І це при тому, що сам він до ОУН стосунку не мав.
Унаслідок всього описаного, у таборі о. Андрій переніс інсульт і був частково паралізований. Там же його прооперували двоє інтернованих лікарів: німець, ім’я якого встановити поки не вдалося, та Степан Шмігельський. Здоров’я душпастиря однозначно було підірване.
У такому стані о. Абрагамовича у числі 18 в’язнів, з яких 17 були священиками, 12 вересня 1948 р. звільнили з табору. Вини за ними не було, але влада цього публічно визнавати не збиралася. Все відбулося у типовому для комуністичного режиму тоні:
«Усі звільнені отримали накази про звільнення, і з них було взяте зобов’язання зберігати в таємниці, про що їх допитували. Всім звільненим повернено вилучені речі й особисті документи, про що з них узято розписки. Всіх звільнених доставили автомобілем до вузлової залізничної станції у Щаковій. Звідти вони роз’їхалися до своїх домів», — цитує один із документів Архіву Польського Інституту Національної Пам’яті Ігор Галагіда.
Домом для студита був, звісно, ліквідований монастир загнаної у підпілля Греко-Католицької Церкви. Тож о. Андрію довелося шукати місце деінде. Спершу він лікувався у притулках оо. альбертинців в селі Бульовце біля міста Андрихів (тепер Вадовицький повіт Малопольського воєводства), а також у Кракові й Перемишлі, де перебував під опікою оо. францисканців. І все ж, єромонах не втрачав наснаги та цікавився долею своїх вірних. Про це, зокрема, свідчить його лист до вірної Анни Криницької з датою 3 травня 1949 р.; написаний у Закопаному:
«Лист від Вас, з заявою Вашої радости з мого визволення і з сердечними побажаннями Святочними я одержав, за що Вам дуже дякую. Тішуся, що пам’ятаєте про мене. Що хоч на чужині, всеж таки Свої свята обходите. Дуже мило булоб мені знати, як Вам, чи щасливо і приємно ті Свята удалися, хто Вам паски посвятив, чисте здорові всі, чи великодну сповідь відбулисьте і перед ким? Як там господарки Ваші, чи гарно загосподарились, чи Всі Поляне мешкаєте разом, а де Берестяни? Страх хотілосьби там поїхати і відвідати Вас, але трудно. Я в моїх молитвах перед Богом поминаю Вас. Ви і за мене не забувайте. Щиро і сердечно Всіх здоровлю і всякого добра і ласк Божих» бажаю. Напишіть! Ваш люблячий і прихильний колишній душпастир о. Андрей Абрагамович. Христос Воскрес!»
Ще й інші вірні писали о. Абрагамовичу і підтримували його. Духовну опіку літньому ченцеві надавав і допомагав служити Літургію о. Сильвестр Крупа. Також о. Андрія матеріально підтримували о. Василь Гриник та Мирослав Ріпецький.
Отець-студит Андрій (Захарія-Адам) Абрагамович помер 17 березня 1959 р. у Перемишлі, де й похований. Його біографія відтворена далеко не повністю і навіть світлини для неї — бракує. Тож буду вдячний усім, хто має таку і зможе поділитися нею за посередництвом редакції РІСУ.
Наостанок доцільно також згадати про долю решти представників родини Абрагамовичів — сестер і брата о. Андрія.
У допиті 1948 р. студит вказував, що його батько й мати уже покійні. Також о. Андрій розповідав, що по 10 роках у монастирі його брат Ізидор/Сидір вийшов звідти — покинув чернечий стан, одружився і переїхав до Нового Сончу в Польщі, де працював залізничником. Цю інформацію автору статті підтвердила також одна з учасниць спільноти караїмів у Польщі Анна Сулімович:
«…працював на колії, був кондуктором, — мій стрий його колись зустрічав. По війні мешкав, здається, у Новому Сончі», — повідомила пані Сулімович.
За її ж словами, хрещення прийняла згодом і наймолодша донька Абрагамовичів, Девора. Вона хрестилася тоді, коли виходила заміж за Степана Крису — прийняла ім’я Богданна. Тут же слід відзначити, що у моїй статті «Караїми в ОУН» чотовий УПА Богдан Криса-Муха та член окружного проводу ОУН Калущини Володимир Криса-Гордієнко — сини Степана і Богданни, тобто племінники о. Андрія Абрагамовича. Степан, Богданна, Богдан та Володимир, як подає о. Прах, загинули у лісах Болехівщини, воюючи проти радянських окупантів.
Щодо сестри Ольги, то вона вступила до Згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії і прийняла у чернецтві ім’я Лонгина. Була настоятелькою монастирів у селі Микуличин та містечку Делятин. 18 червня 1944 р. німецькі війська, відступаючи, примусово забрали для праці у військомому польовому госпіталі сестер Лаврентію Бойчук, Євникію Підбурачинську, Мінодору Божемську та Лонгину Абрагамович. Вони опинилися у Гайдудорозі, де працювали у лікарні; а потім — у Марія-Повчі, де два роки відпрацювали у гуртожитку для молоді. У 1944 р. Лонгина Абрагамович з сестрами виїхала до Чехословаччини і проживала у монастирі біля Братислави. Під час акції органів безпеки комуністичної Чехословаччини під назвою «Regolničky», тобто «Монахині», 29–31 серпня 1962 черниць зі 137 монастирів Словаччини інтернували й тримали під арештом у чотирьох обителях, котрі перетворили у тюрми. 14 служебниць і двох василіянок зі Східної Галичини, звинувативши у співпраці з ОУН та УПА, ув’язнили в Пряшеві та Ілаві, а відтак передали польським «колегам» у Катовіце. Точна доля сестри Лонгини (Ребеки-Ольги) Абрагамович поки залишається нез’ясованою; черниця померла у 1950-х в ув’язненні.
Пам’ять про караїмів-Абрагамовичів з-під Галича та їх роль в українській Церкві й українському національному русі лишень повертається до нас завдяки відкритості архівів, публікаціям джерел та їх опрацюванню істориками. Але вже тепер, коли ще можливі нові відкриття і деталізація тих чи інших сторінок біографій, очевидною є їхня жертовність та щирість служіння.
Джерела та література
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/studios/studies_of_religions/70869/
