0
Промова "Ненасильницький спротив в Україні: перегук традицій та особливості викликів» виголошена на круглому столі з нагоди 150-ї річниці з дня народження Магатми Ґанді.
В історії людства – як у поганому театрі: міняються декорації, але не міняється головний сценарій, що лежить в основі п’єси.
Час від часу якомусь правителю спадає на гадку, що йому керувалось би країною значно краще й ефективніше, якби не було суперників. Згодом він виявляє, що позбутися суперників можна лише насильством – ну, ви знаєте ту знамениту формулу: «Нет человека – нет проблемы». І він починає стинати голови. Тоді він зауважує, що список його ворогів невпинно збільшується, а тому він має бути вдвічі обачнішим і знищити їх першим. Урешті-решт підлеглі такого правителя жахаються, бачачи біля керма монстра, і знаходиться герой, який скидає звіра з його трону.
А далі все, як у тій, наскільки пригадую, в’єтнамській притчі: убивши дракона, герой сам сідає на спорожнілий трон – і в нього з часом проростають драконячі пазурі…
Але є у тій гнітючій повторюваності описаного сценарію моменти, коли невидимий суфлер забуває текст, і на сцені діються речі неймовірні. Знаходяться раптом ті, які стверджують: очевидна ефективність насильства оманлива. Я не є дослідником, щоб авторитетно простежити, як відбувався отой дивовижний перегук людських культур. Але він мене вражає.
Ще в юності я натрапив у літературі на фразу індійського царя Ашоки, що запровадив у III ст. до н. е. буддизм: «Бо ніколи в цьому світі ненависть не припиняється ненавистю, але відсутністю ненависті припиняється вона». І ви самі розумієте: там, де ненависть, там і її інша подоба – насильство.
В юдейського пророка Ісаї з’являється образ Стражденного Слуги, який зрікається насильства: «Ось мій Слуга, якого я підтримую, мій вибраний, якого вподобало моє серце. Я поклав на нього дух мій: він сповістить народам правду. Він не буде кричати, ані вигукувати, і голосу свого на вулиці не дасть почути. Надломленої очеретини не доламає…» (Іс. 42, 1–4). Цей образ Стражденного Слуги заклав пророчу традицію ненасильництва.
У християнській традиції вже два тисячоліття звучать слова Ісуса з його Нагірної проповіді: «Ви чули, що було сказано: Люби ближнього свого й ненавидь ворога свого. А я кажу вам: Любіть ворогів ваших і моліться за тих, що гонять вас; таким чином станете синами Отця вашого, що на небі, який велить своєму сонцю сходити на злих і на добрих і посилає дощ на праведних і неправедних» (Мт. 5, 43–45).
А згодом додає: «Входьте вузькими дверима, бо просторі ті двері й розлога та дорога, що веде на погибель, і багато нею ходять. Але тісні ті двері й вузька та дорога, що веде до життя, і мало таких, що її знаходять» (Мт. 7, 13–14).
І перемогли Римську імперію духовно не варвари зі своїми мечами, а перші християни, які не зреклися своєї віри навіть перед пащами голодних левів у римських колізеях.
Першими святими охрещеної Київської землі стали князі Борис і Гліб, які обрали страстотерпство замість захищатися насильством. І з тої сивої давнини доходить до нас дивна дилема давньокиївських казок: ти програє́ш доти, доки чиниш логічно, тобто норовиш стинати змієві голови. А вúграєш лише тоді, коли підеш чудернацьким шляхом: знайдеш під дубом скриньку; а в ній – голку, заховану в яйці; а в ній – Чахликову смерть.
У ХХ столітті політичні режими знову ігнорували пересторогу, згадану пізніше в преамбулі Загальної декларації прав людини: «Необхідно, щоб права людини охоронялися силою закону з метою забезпечення того, щоб людина не була змушена вдаватися як до останнього засобу до повстання проти тиранії і гноблення». І знову з’явилися ті, хто, обстоюючи право на повстання, зуміли побачити згадані «тісні двері».
В Індії Магатма Ґанді, 150-річчя з дня народження якого ми сьогодні відзначаємо, запалився ідеями, зокрема Льва Толстого з його книги «Царство Боже всередині вас», та об’єднав свій народ довкола великої ідеї ненасильницького спротиву. Він підняв незчисленні шеренги індійських борців, що хоробро підставляли себе під кийки й кулі британських солдатів, не вдаючись до зустрічного насильства. А коли люди не витримували і спалахували помстою, Магатма Ґанді оголошував голодівку, закликаючи свій народ загнуздати емоції й вернутися на шлях ненасильницького спротиву. Так діяв в Індії її духовний лідер, який врешті й привів свій народ до перемоги: Британська імперія здалася.
На українських землях на зламі століть, коли світ здригався від соціалістичних та інших радикалізмів, Митрополит Андрей Шептицький опонував їм найлаконічнішою відповіддю, яку тільки й може дати християнин, переконаний у правильності Христової заповіді любові: «Бо нема сильнішої зброї на супротивника, як справжня любов і щира праця для його добра!» [т. І, с. 24]. І те, що для нашої нинішньої свідомості цей лаконізм просто вибуховий, говорить лише про одне: ми з вами – всередині нового акту старої драми.
Згодом ідея ненасильницького спротиву Магатми Ґанді запалила серця борця з апартеїдом у Південній Африці Нельсона Мандели та лідера руху за громадянські права афроамериканців у США Мартіна Лютера Кінга. Обидва вони заслужено стали лауреатами Нобелівської премії миру, хоч сам Магатма Ґанді цієї премії не отримав, незважаючи на те, що висовували його на неї дванадцять разів.
Нарешті я підходжу до феномену українських Майданів. Якщо Помаранчева революція є чистим проявом ненасильницького спротиву, то щодо Революції гідності сторонні люди можуть сказати: «Який же тут ненасильницький спротив, коли палали шини і вибухали коктейлі Молотова?!» Проте порівняймо наші Майдани зі звичайними демонстраціями протесту в європейських столицях, які залишають по собі потрощені авта, розбиті вітрини й пограбовані магазини. Що лиш виробляли донедавна «жовті камізельки» в Парижі! У Києві ж під час Майдану всі магазини довкола працювали у звичному режимі, а коли трапилося якось, що хтось пошкодив чиєсь авто, увесь Майдан рішуче запротестував проти цього. Якщо ж говорити про Небесну Сотню, то їхні смерті – на совісті злочинної влади, а не маніфестантів.
І що важливо: двічі ненасильницький спротив українців був переможний. У Вашингтоні 2014 року мені сказали: «Українські Майдани – єдині з подібних протестних акцій сьогодення, які закінчилися перемогою». Як переможним був, урешті-решт, і попередній ненасильницький спротив українського дисиденства.
Я радий, що в програмі нашого круглого столу є виступ Аліма Умероджі, оскільки ми не сміємо замовчати й духовний подвиг Мустафи Джемілєва й усього кримськотатарського народу, який нами, українцями, і загалом усім людством усе ще недооцінений. Це їм людство завдячує, що довкола Кримського півострова ми не маємо кривавого місива, як трапилося у Чеченії. І лише аберація геополітичного зору, яка властива світовим лідерам, і нерезонансність подій у нашій частині світу призводять до того, що увесь кримськотатарський народ на чолі з його лідером Мустафою Джемілєвим досі не став колективним лауреатом Нобелівської премії миру.
Ця жертва українського і кримськотатарського народів лягає на сумління російської влади так само, як колись лягала на сумління британської корони жертва індійського народу. І якщо між тими ситуаціями є якась різниця, то вона – в кремлівській владі, яка бачить свою велич лише в обсягові вкрадених територій і вчинених звірств, та в російському народові, який, на відміну від народу британського, не поспішає пережити духовний катарсис.
І на завершення – те, про що неможливо не сказати сьогодні, в час війни, яку веде проти нас Росія. Цю доповідь я готував у День захисника України. Природно постає питання: «Чи, кажучи про ненасильницький спротив, я ставлю під сумнів справедливість їхньої боротьби і моральну висоту їхньої жертви?» Звичайно ж, ні. На це питання найкраще відповісти словами того ж Митрополита Андрея, який згадав про жертву воїнів Першої світової війни такими словами: «Жовніри, ведені до бою, могли, може, всюди думати, що війна по їхньому боці справедлива, себто є дозволеною обороною власного краю, власних родин і власних хат. Коли так думали і коли ішли в бій, жертвуючи своє молоде життя для оборони батьківщини і своїх найближчих, умираючи в боях, ставали подібними до св[ятих] мучеників, що життя віддавали для віри».
Тож мусимо розуміти, що в терміні «ненасильницький спротив» важливе не лише слово «ненасильницький», а й слово «спротив». Тобто йдеться не про зневірене та пасивне очікування, чим усе закінчиться. У час Магатми Ґанді на спротив піднялась уся Індія, акції громадянської непокори й економічних бойкотів охопили цілу країну.
Отож у час випробувань і нам не слід уподібнюватися переляканим апостолам, які у час Христових страстей розгублено блукали полями чи вуличками Єрусалима. Варто натомість прислухатися до того, що говорить сам Ісус з-під свого хреста: «Ось нове творю все» (Об 21, 5).
І справді, ми сьогодні маємо шанс створити нове. Століттями ми хотіли утвердити себе, свою культуру, свою інакшість від Росії. Тож будьмо інакшими! Обороняючи свою землю сьогодні, ми не сміємо уподібнитися нинішній Росії і дати Путіну звабити нас своїми начебто переможними прийомами. Бо в них нашої перемоги нема – є поразка (хоч насправді це поразка і для російського народу). Процитую сам себе з недавньої моєї книжки: «Проти нас повстала Темрява, яка хоче нас поглинути. Якщо уподібнимось Темряві, то це й означає, що дозволимо їй поглинути нас, бо будемо з нею ідентичні. Подолати ж Темряву може лише Світло – а воно ніколи не є Ненавистю».
Отож згадаймо вдячним словом скромну постать індійського праведника Магатми Ґанді, який навіть сьогодні нагадує світові про вічну істину: Світло не є ні ненавистю, ні неправдою, ні насильством.
Zbruc
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/blog/77471/
