0Особистий блог, 24 грудня 2019
Понад 437 років тому буллою «Inter gravissimas» папи Григорія ХІІІ була започаткована календарна реформа. Україна долучилася до неї того самого, 1582 року. Після 4 жовтня відразу настало 15 жовтня, і з кожним наступним сторіччям (за винятком XVII та ХХІ ст.) різниця зі старим календарем, успадкованим від античних римлян, зростала на один день. Правда, тоді Україна входила до складу багатонаціональної Речі Посполитої, і з підпорядкуванням наших земель Москві календарна реформа була скасована. Лише до часу: з проголошенням незалежної Української Народної Республіки її парламент, Центральна Рада, 25 лютого 1918 р. повертає григоріянський календар у нашу реальність. Перешкода в прийнятті календарної реформи некатолицькими церквами мала, сказати б, політично-конфесійний характер: позаяк її ініціятором був римський архиєрей, протестанти й православні не визнали її правосильности. Однак наукову обґрунтованість реформи годі було заперечити, і протягом XVII-XVIII сторіч григоріянський календар приймають протестантські країни. А 1923 р. православні церкви на соборі, очоленому константинопольським патріярхом Мелетієм IV, долучилися до реформи, назвавши, щоправда, новий календар «новоюліянським».
Здавалося б, уже немає підстав для збереження в церковному побуті «старого стилю». Тим більше, що він вносить нездорову плутанину в свідомість поверхово освічених парафіян, частина яких свято вважає, нібито Різдво Христове відзначається 7 січня, а, скажімо, Покрова Пресвятої Богородиці – 14 жовтня. Вже навіть видаються збірники житій святих із таким датуванням.
Але ажіотаж, який виникає в останні роки в передноворічний час довкола дати Різдва Христового – чомусь лише Різдва, а не всього корпусу неперехідних церковних свят! - переводить проблему в невідповідну, суто політичну площину. Мовляв, треба змінити дату Різдва, щоб святкувати з усією Європою, а не з ворожою Росією. Політичний сенс подібних міркувань очевидний і неспростовний. Але за ним ховаються принаймні дві небезпечні деталі.
По-перше, виходить, що це Москва нав’язала нам, Русі-Україні, юліянський календар? Однак же тоді, коли наші місіонери поширювали християнство на землях Залісся, не було не тільки Москви, але й сформованого російського народу, що лише поставав у ХІ-ХІV сторіччях у взаємодії фінно-угорського й тюркського етнічного субстратів із цивілізаційним руським (тобто українським) чинником! Це наші предки несли попередникам сучасних росіян християнську проповідь і візантійський церковний обряд, елементом якого був юліянський календар із встановленими відповідно до нього щорічними святами!
По-друге, запобігливе намагання пристосуватися до Європи навряд чи може бути здоровим чинником у перспективі звільнення нації від постколоніяльного синдрому. Мотивування змін у національному побуті прагненням «бути, як усі» є загрозливою тенденцією, що несе в собі кризу ідентичности й нову видозміну комплексів меншовартости. До того ж, власне комерціялізація Різдва, вилучення з нього головного складника: молитовного спомину приходу в світ очікуваного Спасителя, - стали для країн Заходу протягом останніх десятиріч симптомами важкої цивілізаційної хвороби.
А ще ж би варто згадати про найважливіше. Тавруючи «старостильників» як агентів «русского міра», адепти календарної реформи не можуть собі уявити, яку роль відігравав для вірних і Православної, і Греко-Католицької Церков старий стиль за часів совєтського режиму. Адже він перетворився на ознаку іншого, альтернативного світу, живого, попри зусилля атеїстичної пропаґанди. Як тріюмфували мої бабусі, коли тепло приходило 14 березня, а не 1, чи коли сніг падав точно «на пророка Наума» (14 грудня)! Для них це було доказом – звичайно, простодушним, наївним! – що природа не схилилася перед комуністичним експериментом, а живе за своїм усталеним тисячоліттями графіком! Достоту як для Герасима Смотрицького подібним свідченням був мороз на ранній «латинський Великдень» 1587 року. «Старий стиль» став знаком непохитности віри, знаком стійкости створеного Богом світу перед минущими реформами, знаком незмінної присутности в ньому Христа.
Годі заперечити проти необхідности виправлення помилки, що її припустилися були астрономи за часів Юлія Цезаря. Календарна реформа необхідна для всіх українських церков візантійського обряду. Мені не раз доводилося говорити про її потребу. Але, обстоюючи григоріянський стиль, пошануймо гідність тих, для кого «старий календар» був остоєю в захисті власної ідентичности, важливим виміром світлого світу віри, незалежного від гнітючої атмосфери атеїстичної диктатури.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/78301/
