30
Продовження. Частини 1, 2, 3 і 4
Початок ХХ століття ознаменувався важливою подію в протестантській історії. У США з-поміж безлічі проповідників, що закликали до покаяння і благочестивого життя, молились за зцілення хворих, при чому, не без успіху, з'явились ті, хто закликав до так званого хрещення Духом Святим. Вони вчили, що Бог і в наші дні може творити через віруючих такі самі чудеса, як і ті, про які записано в Біблії, якщо віруючі приймуть Духа Святого. І головна ознака цього хрещення – це вміння говорити незнайомими мовами, незнайомими навіть тому, хто цими мовами говорить. Першими проповідниками нового вчення були Чарльз Фокс Пархам та Вільям Сеймур, а першим центром нового руху – місія на Азуза-Стріт.
Про те, чи вірне вчення п’ятидесятників, було написано багато. З одного боку, говоріння незнайомими мовами знане в науці як глосолалія і притаманне різним містичним сектам, засновники яких проголошували себе богами чи месіями – наприклад, російським хлистам або послідовникам Кіндрата Мальованого, що жив під Києвом. З іншої сторони, вчення про хрещення Духом Святим і говоріння іншими мовами цілком підтверджується Біблією. Говоріння іншими мовами описано в книзі Дій святих апостолів, про глосолалію, її позитивні і негативні риси багато писав апостол Павло. Врешті-решт, майже усі конфесії визнають що дива, описані в Біблії, можуть зустрічатись і в наші дні, а говоріння іншими мовами визнає багато конфесій – наприклад, Католицька Церква. Проблема п’ятидесятників від початків була в іншому. Вони проповідували свої ідеї не стільки серед невіруючих, скільки серед інших християн, особливо протестантів. У багатьох випадках вони казали не невіруючим «навернись до Бога», а інших християн запрошували «прийми наше вчення – і станеш ближчим до Бога». А оскільки нове вчення приймали не усі, п’ятидесятницькі проповідники дуже часто створювали свої спільноти, переманювали людей з інших Церков.
У 1913 році в Російській імперії з'явились перші п’ятидесятницькі проповідники, які розповсюджували свої ідеї головним чином серед баптистів. Вперше п’ятидесятники з'явились у Гельснгфорсі (сучасні Хельсінкі), столиці Фінляндії, яка на той час перебувала під владою царя. Тоді Іван Каргель особисто відправився до Фінляндії і домігся того, що новий рух зник. Проте це була лише перша ластівка. П’ятидесятники незабаром стануть однією з найсильніших протестантських конфесій – в тому числі і на теренах України, де вони набудуть поширення у 1920-х роках. Україна в ті часи була розділена між СРСР, Польщею, Румунією та Чехословаччиною. То ж на сході і заході нашої країни п’ятидесятники розвивались окремо.
Почалось все на теренах Галичини і Волині – ці краї до Другої Світової війни перебували у складі Польщі, отже, ніякої залізної завіси між ними і рештою світу не стояло. Галичани і волиняни, а також білоруси з поляками масово їздили на заробітки до Америки, там дехто з них приставав до баптистських церков, потім хтось з них з баптистів переходив у п’ятидесятники, а потім вертались додому і ділились своїми переконаннями з сусідами і друзями. То ж, немає нічого дивного в тому, що починаючи з 1919 року в українських і білоруських селах з’являються п’ятидесятницькі спільноти. Це відбувалось спонтанно, як і поява штундистів в степах Херсонщини. І тому на перших порах, та й пізніше, п’ятидесятники-західняки не мали яскравих харизматичних лідерів.
У 1924 році в Кременці на Тернопільщині відбувся перший з’їзд п’ятидесятників Західної України, Білорусії і Польщі. Організатором його став заробітчанин Іван Герасевич, який в Новому Світі трохи замериканився і навіть скоротив прізвище, назвавшись Іван Герис – перший керівник західноукраїнських п’ятидесятників. Через 5 років в селі Стара Чолниця на Волині відбувся черговий п’ятидесятницький з’їзд, на якому було проголошено створення Союзу християн віри євангельської – скорочено ХВЄ. Така незвична для сучасного вуха назва, з прикметником після іменника, викликана особливостями польської граматики. На чолі об'єднання став місіонер Артур Бергхольц, а помічником його був обраний Іван Панько, який з часом очолить союз і стане одним з виданих діячів п’ятидесятницького руху.
Починаючи з 1928 року польським, українським і білоруським п’ятидесятникам починають активно допомагати брати по вірі в Сполучних Штатах Америки, місцеві українці, росіяни і поляки, які встигли організувати в Америці свої церковні союзи. Також велику активність проявляли служителі Східноєвропейської місії Асамблей Божих – головного п’ятидесятницького об'єднання в Америці. Місія відкрила штаб-квартиру у тоді німецькому Данцигу (сучасний Гданськ, Польща), і її служителі, зокрема, Густав Шмідт, намагались не без успіху розвивати місіонерську роботу в країнах Східної Європи – від Естонії до Угорщини. Цікаво, що в Шмідта не вийшло об’єднати зусилля з Іваном Герисом, адже в Америці вони належали до різних п’ятидесятницьких союзів: Шмідт був з Божих асамблей, а Герис – з Церкви Бога. Любов протестантів до ділення дуже швидко захопила і п’ятидесятників. Але як би там не було, місія в Данцигу відіграла дуже важливу роль в розповсюдженні п’ятидесятницького руху, особливо коли у 1930 році місіонери відкрили біблійну школу, яка стала фундаментом для Данцигського біблійного інституту, заснованого у 1935 році. В цьому інституті вчились п’ятидесятниць пастори і проповідники з цілої Східної Європи. А якщо казати про Західну Україну, то наприкінці 30-х років союз християн віри євангельської нараховував біля 300 спільнот, в які входили 23 000 вірних.
Слід зазначити що і п’ятидесятники, і баптисти на теренах польської республіки жили у відносно спокійних умовах: адже там Святішого Синоду не було, а католики, польські чи українські, хоча і не заохочували своїх парафіян йти до протестантів, але погроми не влаштовували і владу до репресій не закликали. А ось на схід від Польщі, на іншому березі Збруча, в Радянському Союзу все відбувалось трохи інакше.
Тут п’ятидесятницький рух також поширився, і на чолі цього руху стояв талановитий і енергійний проповідник Іван Єфимович Воронаєв. Взагалі-то звали його Микита Петрович Черкасов, народився він в родині козаків Оренбурзького війська у 1885 році. З 1907 року Микита Петрович служить у 5-му Оренбурзькому козачому полку, який стояв біля Ташкента. Потрапивши у полк, Черкасов майже одразу починає ходити до ташкентської баптистської церкви, закохується у баптистку Катерину Башкірову, і 12 серпня приймає хрещення по вірі.
У 1907 році ніхто не став би переслідувати вояка за хрещення в баптистів. Але ташкентські баптисти — вихідці чи то з менонітів, чи то з молокан — засуджували насильство і носіння зброї. А звільнитись з армії, та ще й у перший рік служби, і зараз нелегко, а в ті часи було взагалі неможливо. Отже, Черкасова відправили «на губу» і почали шити справу. Але Микита Петрович спромігся втекти. Брати по вірі сховали його і переправили до Ашхабада. За Черкасовим поїхала і його наречена. В Ашхабаді втікачеві порадили пробиратись до Сибіру, а звідти – до Благовіщенська на Амурі. Знов-таки, Росія велика, сховатись є де. По дорозі один з баптистів на ім'я Іван Єфимович Воропаєв віддав свій паспорт, замінивши у прізвищі «п» на «н». Так Микита Черкасов став Іваном Воронаєвим, і від цього звучного імені не відмовлявся до самої смерті.
У 1909 році подружжя Воронаєвих таки доїхало до Благовіщенська, згодом вони переїхали до Харбіна, працювали, ходили до церкви, чоловік проповідував в місцевій баптистській церкві, а згодом став на чолі спільноти. Але у 1912 році у Харбіні почались гоніння проти сектантських проповідників, Воронаєв дивом уникнув арешту і змушений був тікати – цього разу до Америки. В серпні 1912 року він сходить на берег у Сан-Франциско, з часом обживається і переправляє до себе жінку з дітьми. У Сан-Франциско він зійшовся з місцевими російськими баптистами, починає проповідувати, врешті-решт його відправляють до семінарії, а після завершення семінарії відправляють служити – спочатку в Лос-Анджелес, потім в Нью-Йорк, де він став пастором і редактором газети «Істина і життя». Саме тут, на берегах Гудзону, Воронаєв у 1919 році пристає до п’ятидесятників, виходить з баптистів разом з половиною своєї спільноти і засновує першу російську п’ятидесятницьку церкву. Проповідувати Воронаєв вмів добре, в хрещення Духом Святим і говоріння іншими мовами вірив, та й проповідувати християнам легше, ніж навертати невіруючих, то ж, за рік він вже стояв на чолі слов’янського союзу християн євангельської віри. До речі, одним з його помічників був Іван Герис.
Історія Воронаєва поки що не зовсім героїчна і не зовсім красива: він порушив військову присягу, втік від переслідувань до Америки, зрадив баптистів, які стільки разів його рятували, створив власний церковний союз, став маленьким папою римським і забезпечив собі спокійне життя. Що ж, кожен з нас робить помилки, інколи падає або просто поводиться не так як герої з книг. Мабуть, Воронаєв сам відчував що герой віри з нього так собі. Тому у 1920 році, втіливши в життя свою маленьку американську мрію, він відчуває покликання повернутись до Росії, щоб проповідувати там п’ятидесятницьке вчення.
15 липня 1920 року він з родиною і помічниками сідає на корабель і вирушає в дорогу назустріч невідомому. Дорога виявилась непростою – радянські порти на Чорному морі були блоковані, пасажири зійшли в Стамбулі, потім певний час мешкали в Болгарії – і усюди проповідували, де могли. Один з супутників Воронаєва, Заплішний, так і залишився пастирювати в Болгарії, а сам Воронаєв у 1921 році таки дістався царства атеїзму – а саме благословенного міста Одеси. Спочатку Воронаєв хотів їхати одразу до Оренбурга, але в той час це була занадто небезпечна подорож, то ж, проповідь свою Іван Єфимович мусив почати тут, на берегах Чорного моря, в одному з найкрасивіших міст України, яке в ті часи тільки-тільки приходило в себе після громадянської війни. В Одесі був голод, їжу знайти було нелегко, але Воронаєв знав на що йшов.
Перші проповіді свої він виголосив у місцевій церкві євангельських християн – адже про його розрив з баптистами тут ще не знали, зате знали про його пригоди в Ташкенті і Харбіні, інколи читали його газети «Істина і життя». То ж, цей п’ятидесятницький апостол, а також його помічник Колтович, спочатку маскувався під правовірного баптиста, а як тільки пустили за кафедру, почав проповідувати про хрещення Духом Святим та інші мови. Людей це зацікавило, але керівництво вирішило перестрахуватись і відправило до Петрограда, до Проханова, запит: що таке це хрещення Духом і з чим його їдять. Проханов п’ятидесятником не був, то ж, на запит він відповів, що вчення це єретичне, а Воронаєва слід гнати з церкви поганою мітлою. Що ж, звісно, вчення це не таке вже й єретичне, але нікому не подобається, коли в тебе під носом намагаються створити нову церкву, п’ятидесятницьку народну республіку. Сепаратистів в Одесі не любили вже тоді.
Отже, Воронаєва з церкви вигнали, проповіді його проголосили єретичними. І все було б добре, якби услід за Воронаєвим не вийшло біля ста чоловік, які встигли захопитись новим вченням. Так в Одесі була заснована перша п’ятидесятницька спільнота в СРСР. У 1923 році я спільнота нараховувала понад 200 чоловік, а через рік на Одещині було вже 50 п’ятидесятницьких церков. У вересні 1924 року Воронаєв скликав з’їзд п’ятидесятників і проголосив створення обласного Союзу християн євангельської віри, який сам і очолив. У 1925 році в Україні було вже 200 п’ятидесятницьких спільнот, від Одеси до Києва і від Тульчина до Запоріжжя. А ще його місіонери відкривали спільноти по цілому Радянськогму Союзу – від Москви до Владивостока. У 1928 році обласний союз перетворився на всесоюзний і почав видавати журнал «Євангеліст».
До п’ятидесятників переходили баптисти, євангельські християни, адвентисти, хлисти, духобори, молокани – одним словом, усі. І звісно, пастори усіх цих конфесій закликали кару небесну на голову Воронаєва і усіх п’ятидесятників, яких вороги назвали трясунами за відповідні рухи під час екзальтованих молитов. В журналах «Баптист» і «Християнин» писали:
«Трясунским проповедникам и пророчицам следовало бы идти в вертепы, дома разврата, кабаки и там проявлять свои дары… и чудотворения»… «У нас, как вам известно, принесли изуверское учение трясунов, которое наделало много бед, поразрушив общины и группы верующих. Вместо того, чтобы распространять слово Божие, теперь приходится бороться с трясунами, как с хищниками, которые растерзывают тех, кто едва отстали от заблуждения. Трясуны ходят по хатам и извращают евангельскую веру».
Воронаєвці в свою чергу в журналі «Євангеліст» глузували з баптистів:
«Оказывается, баптисты трясунство ставят выше себя: не из трясунства переходят в баптизм, а из баптизма в трясунство! Баптисты недаром боятся трясунов, ибо, действительно, когда эти трясуны в силе Духа Святого проникают в общины баптистов или евангельских христиан, то до основания растрясают их общины и оставляют им только щепки да осколки».
А потім почались переслідування – і проти євангельських християн, і проти баптистів, і проти п’ятидесятників. Воронаєва заарештували і відправили до республіки Комі. Невдовзі така сама доля спіткала і його дружину. Потім її перевели до одного табору з чоловіком, і разом вони відбували покарання у відносно легких умовах – Воронаєва було звільнено від загальних робіт, йому дозволяли бачитись з родичами і друзями. У 1935 році подружжя вийшло на волю. Перебуваючи в Калузі, Іван Єфимович зайшов до баптистської церкви, проповідував про хрещення Духом Святим, чим викликав чимало конфліктів і розколов спільноту – хтось прийняв його проповідь, хтось не прийняв.
5 грудня 1936 року Воронаєвих заарештували знову. Тут слід п’ятидесятницького апостола зникає і доля його невідома. Збереглись звістки, що в радянських таборах він проповідував, навіть хрестив, що у 1942 році він ще був живий і писав листи на волю. А що одного разу, вертаючись з загальних робіт, Іван Єфимович відстав від конвою, охоронці спустили на нього собак, і чи то він загинув від укусів, чи то був дострелений конвоїрами. Так завершилась круглосвітна подорож цього дивовижного чоловіка, який пройшов від Оренбурга через Ташкент, Новосибірськ і Харбін, Сан-Франциско і Нью-Йорк, Константинопіль, Бургас і Одесу, щоб повернутись додому і прийняти смерть десь за Уралом. І хоча методи проповіді Воронаєва часто були неоднозначними, і серед братів по вірі багато хто вважав його вовком в овечій шкірі, але смерть його була смертю мученика за віру.
Доля його сім’ї склалася інакше: дітей не заарештували і п’ятидесятники змогли переправити їх до Америки. Що ж до Катерини Воронаєвой, то ця вірна супутниця свого чоловіка у горі і радості пройшла усі жахи ГУЛАГу і після звільнення жила в Одесі, не маючи ані заробітку, ані даху над головою. Тим часом діти її, переправлені до Сполучених Штатів, виросли, і старший, Павло Воронаєв, який успадкував енергійність і завзятість батька, багато писав про долю віруючих в Радянському Союзі, і при цьому постійно нагадував президентові Дуайту Ейзенхауеру про долю своїх батьків. Врешті-решт, у 1960 році, після багатьох років поневірянь, Воронаєвій дозволили повернутись до Штатів, де її зустріли як героїню, діти оточили любов’ю та турботою, і багатостраждальна жінка прожила решту життя в тиші і спокої. До самої своєї смерті у 1965 році вона вірила, що чоловік її все ще живий.
