24
31 травня 2018 року сповнюється рік з того дня, коли відійшов у вічність Блаженніший Любомир Гузар, який очолював Українську Греко-Католицьку Церкву на переломному етапі її відродження й розбудови уже в незалежній Україні, після десятиліть репресій і вимушеного підпільного існування. Блаженніший Любомир належав до тих нечисленних церковних діячів, чия медійна впізнаваність і навіть більше – моральний авторитет виходили далеко за рамки його Церкви, і його слово багато важило не тільки для греко-католиків, а й для людей, далеких від релігії. Усім тим, хто зберіг добру пам’ять про Патріарха Любомира і кому запали в серце його настанови, може бути цікава книжка, яку надрукувало до цієї сумної річниці Видавництво Українського католицького університету: листування Любомира Гузара з його матір’ю Ростиславою, яке охоплює (з перервами) період з 1975 по 1992 рік.
Усі ці роки (та й, мабуть, задовго до того, хоча листів за раніший період не віднайдено) о. Любомир Гузар щомісяця, а то й щотижня, якщо цьому не перешкоджали справи та роз’їзди, сідав писати листа, що починався тими самими словами: «Найдорожча мамусю!» Копії цих листів він зберігав у своєму особистому архіві, де вони заповнили кілька грубих папок. Це листування охоплює, серед іншого, період, коли відбувалися доленосні для України та Греко-Католицької Церкви події: вихід Церкви з підпілля, проголошення незалежності України, повернення Патріарха Мирослава-Івана Любачівського до Львова й розбудова церковних структур у рідному краї. Про всі ці події, як і про багатьох осіб, у них задіяних, у листуванні можна знайти цікаві й досить відверті коментарі.
Це листування – документ не так історичний, як особистий, ба навіть інтимний. Дехто, може, навіть буде розчарований тим, як мало уваги приділяє в цих листах о. Гузар питанням «церковної політики», різноманітним конфліктам та інтригам, яких, звісно ж, не бракує і в церковних структурах остільки, оскільки земна Церква все-таки складається з людей смертних і грішних. Натомість, не розчаровані будуть ті, хто візьме в руки цю книжку в надії зрозуміти, чим жив, що любив, про що турбувався Любомир Гузар, одним словом, що за людина він був (згадаймо, що сам він не раз наголошував: головне його бажання – попри все «бути людиною»). З її сторінок вимальовується саме той образ, якого може бракувати багатьом українцям, що знали Блаженнішого Любомира насамперед як голову Церкви, чули його тільки з церковного амвону або бачили тільки по телевізору. Це нагода пізнати все те, що раніше залишалося немовби за кадром, оту приховану від сторонніх очей глибину характеру, яка надихала й визначала церковну та громадську діяльність владики Любомира.
Широка публіка завжди виявляє великий інтерес до приватної, прихованої від наших очей сторони життя видатних, суспільно значущих постатей. І читач матиме змогу запізнатися з Любомиром Гузаром так близько, як навряд чи коли-небудь зможе познайомитися з Патріархом Філаретом, Митрополитом Онуфрієм або іншими українськими церковними достойниками, незмінно відгородженими високою стіною офіціозу. В даному випадку маємо ту щасливу нагоду, коли, відслоняючи завісу й задовольняючи цей інтерес, ми являємо людям не пікантні подробиці скандалів та інтриг, а зворушливу картину істинно християнського життя та стосунків з ближніми. На сторінках цих листів читач побачить щиру людяність та світлий гумор о. Гузара, його співпереживання радісних і трагічних історичних подій в історії свого народу, його турботу про тих, хто був відданий під його опіку, зрештою, його приклад любові до людини, найдорожчої кожному, – до матері.
Свячення пасок у Монреалі, 25 квітня 1976 року.
У період, охоплений цим листуванням, о. Гузар був архимандритом монахів-студитів поза межами України, одним з близьких помічників спершу Патріарха Йосифа Сліпого, а згодом – його наступника Мирослава-Івана Любачівського. Життя його було наповнене викладацькою роботою та численними роз’їздами для душпастирської праці, участі в конференціях, нарадах церковних та громадських інституцій. Та головною його турботою, заради якої він без вагань жертвував усіма іншими справами, була турбота про співбратів-студитів, а особливо про «підростаюче покоління» майбутніх монахів. Оця турбота про співбратів, їх духовний поступ, поїздки з ними по святих місцях Італії – одна з наскрізних тем, яку раз-у-раз виринає в його листах до матері:
Великдень ми провели дуже спокійно, при прекрасній погоді. Виглядає, що весна таки остаточно виграла баталію. Дні вже цілком теплі, але ще не гарячі. Ми після трудів великого посту відбули в останніх двох тижнях три прогульки. Одну – до Сієни, де жила св. Катерина Сієнська. В минулу п’ятницю ми їздили до одного манастиря недалеко Неаполю і Везувія. Звідти дуже виразно видно Везувій. По дорозі ще вступили до старинного міста Ґаета над Тирренським морем. Їзда вздовж моря була прекрасна. Вчора ми ще зробили третю прогульку до Умбрії, на місця, де жив св. Францішок. Дуже гарні околиці й добре вдержані в релігійному дусі святі місця – так звані по-італійському «санктуарії» того великого святого. Але від понеділка вже маємо знову нашу науку, бо час летить. Богу дякувати, брати тримаються. Якраз минулої неділі останній новик зголосив свою готовність на перший постриг. Якщо витримають у ласці Божій, за три роки будемо мати п’ять молодих монахів. Буде якось веселіше жити, бо вже надія здійснена (1 травня 1987).
Отець Любомир Гузар бере участь у відправі біля собору Святої Софії в Римі, середина 1970-х років.
Монаше життя було не позбавлене своїх клопотів і пригод, про які отець-архимандрит теж сповіщав матір:
Пишу коротенько, бо спішуся на обід до отців-василіян, куди мене запросили на свій празник (ми все просимо когось з них на наш). Питаєте, чому так спішуся? Бо я щойно встав недавно. Ми мали на новий рік досить незвичну ніч. В Італії витають новий рік з великим гуком. В нашій околиці також. Це використали злодії, що хотіли вкрасти нам свинку. На щастя, один брат завважив щось не в порядку в хліві. Ми зараз посвітили світла, і я почав гаратати зі своєї фузії (з балькону), – і вони втекли. Але нам лишилося ще дорізувати свинку, яку вони хотіли взяти і вже закололи. То взяло від півночі до четвертої рано, бо мусів я ще їхати будити нашого сусіда різника (його жінка мусіла думати, що я впився, коли я під’їхав під їх браму в першій годині ночі). А опісля треба було то відіспати. Святу Літургію нині я правив на глиняних ногах, але тепер чуюся добре (1 січня 1987).
Отець Любомир Гузар співслужить з патр. Йосифом Сліпим та о.-митратом Іваном Музичкою
Монахам, як переконається читач, не чуже ніщо людське, в тому числі й знайомі багатьом новорічні постанови про початок правильного харчування задля приведення в порядок фігури:
Я щойно вийшов з-під руки нашого брата Александра, надворного цирульника, який мене після шестимісячної перерви обстриг. Це символічний акт, яким започатковую дуже потрібний піст. Не можна було його починати перед святами, бо це неможливе. Але тепер, після всіх празнувань за обидвома календарями, треба таки починати. Я став на вагу і те, що побачив, можна описати старослов’янським виразом «срамно єсть і глаголати». Час найвищий щось конкретного робити, щоб обнизити вагу. Як бачите, я розпочав новий рік великими постановами. Коли мене наступний раз побачите, то я буду дещо тонший (надіюся). Чуть не хотів сказати, що буду майже невидний, але це виразне і неможливе переборщення (9 січня 1987).
Студитський монастир коло Риму та й сам отець-архимандрит не залишалися осторонь науково-технічного прогресу:
Ми стали великими панами і завели собі телефонічну секретарку (на двоногу нас не стає). Тепер уже ніхто не буде нас виклинати, що не годен до нас дістатися. Навіть якщо не зловить при телефоні живого монаха, то може залишити свій «месадж» (як то по-українському?) або щонайменше сказати якесь панське слово. Одним словом, модернізуємося (15 березня 1987).
В мене величезні новості: я почав писати на комп’ютері. Почуваюся членом сучасного покоління, геть відмолодів. Ще не зрозумів остаточно, в чому полягає та вся штука і користь писання на такій машині, але всі так роблять, то й мені треба не бути заскорузлим (12 лютого 1990).
Крім усього іншого, з листування о. Гузара можна скласти собі певне враження й про те, як сприймав Україну світ по той бік Залізної завіси, а особливо ті з його жителів, кому ця країна була аж ніяк не байдужа – українці діаспори. Скажімо, з листів за весну 1986 року ми бачимо, як, спираючись на повідомлення західних інформагентств, спостерігаючи за облудною радянською пропагандою, ловлячи будь-які інші чутки та звістки, о. Гузар і його рідні пробували уявити собі реальну картину тої трагедії, яку принесла на їх батьківщину Чорнобильська катастрофа:
Радіоактивна хмара з Чорнобилю відвідала також Італію. Одиноке, що сталося, – що на деякий час заборонили пити свіже молоко і їсти широколисту городину (салату тощо). Поза тим ми нічого не відчули тут. Тепер уже все повернулося до нормального, бо хмара була над Італією два дні; опісля вітри її завернули назад на північний схід. Що діється в самій Україні, трудно зрозуміти. Там народ потерпів дуже. Напевно, з телевізії та ґазети більше знаєте, чим я, що слухаю тільки один раз у день новинок. Одне, що корисне вийшло з того, – це світ заговорив про Україну. Чи велика нам з цього потіха? Не знати. Не виключають тут, що цілий випадок був саботажем. Це був би страшний саботаж, але в 1932-1933 році уряд не вагався спричинити смерть багатьох мільйонів. Чому мало б бути інакше тепер? (15 травня 1986).
Радіоактивна хмара вже давно в нас перейшла. Вже дозволили їсти всяку ярину, тільки молоко для малих дітей та годуючих матерей не дозволене ще аж до 24 травня. Москалі все заперечують. Відмовилися давати відшкодовання рільникам у Західній Европі. Інакшого годі було сподіватися. Непомильна партія в раю інакше вести себе не може (19 травня 1986).
Отець Любомир Гузар промовляє до прочан, 1980-ті роки
З середини 1980-х, з поступом горбачовської лібералізації, чимраз інтенсивнішими ставали контакти з Україною, в тому числі й представниками підпільної Греко-Католицької Церкви. З цих контактів поступово зроджувалось усвідомлення того, як змінився рідний народ за сорок з лишком років радянського панування, яка психологічна дистанція сформувалася між українцями вільного світу – і їх братами з України, навіть тими з них, хто не приймав радянської ідеології або й відкрито боровся проти радянського режиму. Скажімо, восени 1987-го в Римі побував звільнений з чергового ув’язнення і випущений на Захід дисидент і борець за права Церкви Йосип Тереля,
Був у нас Тереля (в нас – то значить у Римі і в нас у манастирі). Цікаві ті люди, що приходять звідти. Якби так відкрилися на стало кордони і можна б на стало повертатися, не уявляю собі легко, як би ми там почувалися. Це вже інший світ. Вони інакше думають, інакше пережили. (15 листопада 1987)
Вісті про демократичні перетворення кінця 1980-х, національне піднесення та церковне відродження в тоді ще радянській Україні сприймалися на Заході із сумішшю радості й тривоги, захоплення й сумнівів. Крах комуністичного колоса, що довершиться в 1991 році, все ще видавався фантастикою. Паростки свободи могли кожної миті бути розтоптані. Тож сподівання українців Європи й Америки були все ще вельми скромні:
З України приходять вістки цілком не потішаючі. Західня Україна ще тримається, але центральна і східня починає бути духовною пусткою. Ще, може, один промінь потішення, що через ту перестройку трохи наша інтеліґенція, особливо літератори, можуть щось говорити. Підносять великий крик про українську мову і культуру. Але не знати, як довго їм це дозволять. Ще двадцять років такого режиму можуть знищити цілком наш край. Треба за Україну дуже молитися. Вона у великій небезпеці (17 квітня 1988).
Втім, уже наступний рік ознаменувався виходом Греко-Католицької Церкви з підпілля, в яке загнала її радянська влада ще в 1946 році, і початком легалізації її парафій та управлінських структур. Церква, яку сорок з лишком років оголошували «самоліквідованою», сотні священиків і тисячі вірних якої опинилися в таборах, не тільки не припинила свого існування, а й почала чимраз рішучіше заявляти про свої прави. «Чудо, що вони вдержали віру, -- писав о. Любомир у листі від 19 березня 1989 року. -- Це завдяки родинам. Інакше було б усе пропало. Честь бабусям і матерям». Однак процес церковного відродження, як і відродження національного, іще не сягнув незворотної точки. Легалізація греко-католицьких громад просувалася поволі й породжувала – не без участі місцевих властей – гострі конфліктні ситуації, та й у самій Церкві бракувало єдності:
Вістки з України дуже різні. З одної сторони, великий ентузіязм серед народу – комуністичний режим програв на цілій лінії (хоча цілком не думає здавати позицій, навпаки, дальше киринить, – але в основному програв), люди добре принимають православних священиків, які повертаються до рідної [Греко-Католицької] Церкви. Зате на верхах сморід. Страшно подумати, що стільки літ переслідування і неабиякого терпіння не вилікувало людей з пустих амбіцій і пересудів. Треба дуже молитися, щоб милостивий Господь нашу Церкву від тих лих рятував. Нині поїхала до Москви ватиканська делегація переговорювати з урядом. Дай Боже, щоб усе добре пішло (12 січня 1990).
Маємо гостей у нас, які були щойно недавно в Україні. Дивні їхні розповіді. Нібито все якось звільняється, нібито й ні. Вже можна правити, наші брати студити повилазили вже зі своїх криївок, але наших громад ніхто не береться реєструвати. Тільки десятьом громадам приняли документи на реєстрацію. Нікого ще не реєстрували. А в той сам час у Львові відчувається якийсь величезний дух свободи. «Архиворогів» радянської України, як Чорновола і подібних, пускають на публичну телевізію. Нарід в опері співає «Ще не вмерла». Що з того всього зрозуміти? Ніяк не розбереш. Хвилина великих можливостей. (18 лютого 1990 )
Різдво з родиною в Детройті, 1983 рік. Зліва направо: Джен і Петро Василькевичі з донькою Доун, о. Любомир Гузар, Ростислава Гузар, Марта Василькевич, редактор Михайло Бажанський, Марія Рипан, Емма Василькевич, Євген Рипан, Зенон Василькевич
У червні 1990 року о. Любомир Гузар уперше після 46-річної еміграції повернувся на рідну землю, яку востаннє бачив ще підлітком. Після повернення до Італії він так описував матері свої перші враження:
Летів я через Відень до Будапешту, а звідтам [виїхав] експресом до Львова. Спальний вагон назагал вигíдний, туалета брудна. Поїзд виїхав коло дев’ятої ввечері, по півночі нас збудили на границі. Там стоїться три години, бо крім митних контроль муситься також переставити вагони з вузьких, европейських рейок на ширші, союзні. Опісля ми поїхали далі. Збудило мене денне світло. Вмивши очі бачу, що переїжджаємо станцію Славсько, якраз звідки ми були почали нашу поїздову мандрівку в світ тому сорок шість років. В очах моїх стали сльози, але швидко минули. Карпати гарні, хати й дороги занедбані. Через Гребенів, Стрий (ще було Сколє, Синевідсько Вижнє і Нижнє, а між ними Межиброди) заїхали ми до Львова. Львів досить занедбаний, хоч вулиці чисті. Несамовито нерівні. Хати й вулиці ті самі, тількі перейменовані. Почався процес перейменовувати назад, але вже не на старі польські, а на нові (якщо дозволять) українські. Від пару місяців змінюють шильди з російських на українські, і вже більшість крамниць та підприємств позмінювали. На ратуші майорить синьо-жовтий прапор. Розмовна мова на вулицях українська. Навіть по-рідному кленуть (20 червня 1990).
Отець Любомир Гузар з матір’ю і сестрою в Детройті, 1985-1986 рік
Мине ще кілька років, перш ніж у 1993 архимандрит Любомир разом із студитською братією остаточно перебереться до України. А тим часом, поза кількома візитами в Україну, він міг тільки зоддаля спостерігати за бурхливими подіями, що увінчалися проголошенням незалежності:
Те, чого наші люди там сподівалися і боялися, сталося. Прийшов воєнний стан. Думаю, що будуть великі змагання між властьімущими і народом. Хоча вони мають усю владу і силу за собою, нарід готов стати кантом. […] Побачимо, що наші встругають. Тому пару хвиль мені читали депешу Ен-Бі-Сі про Україну, згідно з якою Кравчук – наш президент – закликає всі партії стояти разом в обороні суверенности. Найстрашніше було б, якби вибухла громадянська війна. Це буде різня на всі застави. Не дай Боже! (19 cерпня 1991).
Розвал Радянського Союзу став несподіванкою як для світу. В утвердження незалежності, про яке мріяли й за яке боролися багато поколінь українців, до останнього моменту важко було повірити – і тільки референдум 1 грудня 1991 року остаточно розвіяв усі сумніви:
Якраз приніс один співбрат останні вістки з італійського телебачення, а саме, що референдум увінчався успіхом – вісімдесят відсотків за незалежністю – і що Кравчука вибрано президентом […]. Ми тут, у Римі, потерпали, бо в тому «раю» все можливе і Москва вела усильну пропаганду проти незалежности. Все ще говориться про можливий путч у колишньому Союзі. Це був би справді останній розпачливий акт давніх «товаришів», але його кінець був би в морі крови. Думаю, що таке не станеться, але все в Божих руках. Треба Богу дякувати, що так все перейшло. […] Навіть трудно собі уявити, що, властиво, в цих останніх днях сталося. Мрія століть здійснилася, і то так без крови. Чудо чудес. Живемо в дивних часах (2 грудня 1991).
Воно справді тяжко повірити в існування власної незалежної держави. Хтось-то сказав, що прийшла вона так потиху, безкровно, властиво, не вибухла, як то казалося. Але без крови воно не пішло. Багато десятиліть та кров лилася. Дай Боже, щоб провідники були мудрі (9 грудня 1991).
Втім, уже тоді, посеред загальної ейфорії, о. Гузар розумів, що, властиво, такої бажаної незалежної України ще нема – вона ще тільки-но будується. І як скоро вона буде – та й чи буде – побудована, залежатиме від нас усіх. І від нього та його праці також:
Ласка Божа, що якось те все так гладко перейшло. Але властиві болі пічнуться щойно тепер […] Тепер треба [Україну] збудувати не зброєю, а працею. Дай Боже нашим людям охоту і витривалість працювати, не сваритися. Не маємо ще ніяких конкретніших відомостей про новий стан, але від одного я вже чув, що «України ще нема». Так на полумиску її нам ніхто не дасть. (29 грудня 1991).
Праця Любомира Гузара – як архимандрита, а згодом як єпископа й патріарха – над розбудовою української Церкви та духовним піднесенням українського народу в незалежній державі – це вже інша історія, і вона виходить за рамки опублікованого листування, крапку в якому поставила смерть Ростислави Гузар 23 серпня 1992 року. Листування з сестрою Мартою та її чоловіком, з іншими родичами та приятелями, звісно, тривало й далі. Однак ніде людина так не розкриває свою душу, ніде не буває настільки сама собою, як у листах до матері…
Отець Любомир Гузар у Львові коло собору св. Юра, 1991 рік
Презентація книжки «Найдорожча мамусю. Листування о. Любомира Гузара з матір’ю» у Львові відбудеться 7 червня 2018 р. о 17.00 в конференц-залі Центру Шептицького (вул. Стрийська 29). У презентації візьме участь вл. Гліб Лончина та племінниця Блаженнішого Любомира Гузара Марія Рипан.
Поки що книжку можна придбати в Києві на «Книжковому Арсеналі» (стенд В 4.30). Згодом це можна буде зробити також через сайт Видавництва УКУ: http://press.ucu.edu.ua
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/exclusive/events_people/71316/
