9
"День", №89-90, 24 травня 2019
Фото з facebook-сторінки Андрія Юраша
Мандруючи Україною з Заходу на Схід та з Півночі на Південь, можу стверджувати, що поодинокі священики усвідомлюють, який храм їм дістався в користування
Минулого тижня трапилася та гірка новина, що кинула на світле й піднесене важку чорну тінь. І це не просто ложка дьогтю, що зіпсувала діжку меду. Це ті діяння окремих парафіян, що похитнули стабільний статус і довіру до церкви, що в народній уяві має стійкий асоціативний ряд інституції національної, патріотичної, освіченої. І раптом — якийсь дикий, варварський вчинок славської церковної громади на чолі з парохом, де на догоду сучасним поняттям краси в храмі було знищено фрески відомих українських художників Юліана Буцманюка й Модеста Сосенка. Художників, що отримали освіту, а далі й замовлення на виконання робіт від митрополита Андрея Шептицького.
Ще за тиждень до того львівська активна спільнота забила на сполох, розуміючи до чого йдеться, й намагаючись зупинити біду. Вже нині відомо, що до Славська виїжджала комісія з вищим духовенством і застерігала отця від неправомірних дій. Але парафіяни стояли на своєму, наполягаючи на тому, що церква — власність громади. І пам’яткоохоронний знак на фасаді не став застереженням від злочину.
Як будуть розвиватися події далі в цій справі, залежатиме від готовності небайдужих іти до кінця (листи до керівництва УГКЦ і позови до суду надіслані) та готовності церкви визнати факт злочину й покарати священика.
УСПЕНСЬКИЙ ХРАМ СЕЛИЩА СЛАВСЬКЕ НА ЛЬВІВЩИНІ
Наразі мова ж про більше. Про те, що держава Україна не контролює збереження й захист культових споруд, що визнані об’єктами національної та державної історико-культурної спадщини і внесені до загального національного реєстру, про що на фасаді кожної такої будівлі нагадує особливий знак.
Давно те було, але варто б пригадати, як із поверненням релігії в наше життя парафіям і монастирям по всій Україні повертали в користування культові об’єкти. Так, більшість із них була в катастрофічному стані. Й варто визнати, що завдяки діяльності священиків і настоятелів (настоятельниць) монастирів ці об’єкти врешті отримали пристойний вигляд. Але чи відповідає він вигляду історичному? Чи витримана буква закону щодо цих пам’яток?
Мандруючи Україною з Заходу на Схід та з Півночі на Південь, можу стверджувати, що поодинокі священики усвідомлюють, який храм їм дістався в користування. В більшості випадків храми, об’єкти національної спадщини, надані громадам у користування на умовах оренди в Мінкульту, утримуються, як того бажає парох чи настоятель. Нагадаю, що згідно з законом, вони належать не окремій громаді, а народу України...
За фактом, кожен зі священиків (незалежно від конфесії) почувається єдиновласником храму. Священик на парафії вкриває «золотом» бані, розписує білі в інтер’єрі козацькі церкви (буквально днями вкотре побачила це в церквах Прилук і Полонок), ставить пластикові вікна, облицьовує мармуром чи плиткою міждверні проходи, ліпить на фасадах сучасні мозаїки. Священик переймається, щоб парафіянам було «красіво». І до лампади священикам, що історично храм виглядав інакше. Підлоги з підігрівом, тюлі (як це дратує), пластикові квіточки... Ще вільніше почуваються монастирі, де й дзвіницю добудувати не гріх, дарма, що це XVI ст., і баню на дзвіниці на свій смак переробити (як у Межиріччі Острозьких)... Хоча б хтось у нашому Мінкульті чи в департаментах історичної спадщини думав, що давно на часі здійснити рейд-ревізію такими історичними культовими пам’ятками, оглянути їх стан, зафіксувати порушення й поновити договір оренди, чітко зазначивши межі дозволеного й відповідальності священиків щодо збереження цих пам’яток, або, бодай не пошкодження.
У ХРАМІ ЗНИЩЕНО УНІКАЛЬНІ ЕЛЕМЕНТИ ІНТЕР’ЄРУ РОБОТИ УКРАЇНСЬКИХ МИТЦІВ МОДЕСТА СОСЕНКА ТА ЮЛІАНА БУЦМАНЮКА
Останньою краплею мого терпіння став момент, коли ми вперше за понад десять років не змогли з туристами потрапити до Юрієвої божниці, пам’ятки XII ст. З’ясувалося, що храм відданий у користування священику... Чи хтось із Остерської ОТГ інформував Мінкульт про дане рішення? Чи є необхідність у невеличкому Острі, де є далеко не один храм, користуватися для богослужінь однією з найстаріших історичних пам’яток, де ще доволі непогано збереглися фрески.
Я чую ґвалт за спиною, що церкви зведені для служби, а не для туристів. Світ змінився, панове.
Сьогодні по всьому світу культові об’єкти всіх конфесій відвідують мільйони туристів. Туризм дістався найвідоміших монастирів світу. Й до цього з розумінням ставляться віруючі й монахи. Скільки людей за рік відвідує Ватикан, Лурд, Шао-Лінь, Золоту мечеть та Стіну Плачу... І справжній квест для туриста — втрапити в храм в Україні. Це кмітливі китайці вигадали пускати туристів до своїх монастирів за квитками, а для паломників вигадали посвідчення. Це багатий Рим пускає до храмів безоплатно. Але ж будемо щирими, жоден українець не вийде з церкви, не залишивши бодай кілька гривень. Чому ж ми не маємо права доступу до своєї культурної спадщини?
Без узгодження з отцем ви не потрапите до храму. І дарма, що, згідно з Конституцією України, маєте на це право. Дещо простіше в цьому питанні з монастирями й великими церквами в містах, які вже звикли до туристів-непаломників і навіть забезпечать екскурсію в храмі. Проте не так усе просто з селами. За попередньою домовленістю зі святим отцем, ви маєте шанс потрапити до храму (якщо вам пощастить знайти його телефон). Проте не завжди. Скажімо, щоб оглянути Михайлівську церкву в Полонках, я мушу просити навіть не голову сільради, а звертатися по допомогу до районного керівництва. В церквах, що й досі не поспішають переходити під юрисдикцію ПЦУ, ви ще й будете вимушені дотримуватися певного «дрес-коду». Звісно, в чужий монастир зі своїм статутом не ходять (непогано було б з’ясувати походження вислову), але геть неприємно, коли тебе буквально хапають за руки, не дозволяючи фотографувати «без благословєнія» історико-архітектурну пам’ятку, на що ти маєш повне право.
Майже сто років тому церкву було відділено від держави. Так, це радянська влада націоналізувала храми й передала їх у загальнонародне користування. Визнаємо, що храми, монастирі, каплиці для нас є не лише культовими спорудами, а історичною архітектурою, мистецькими пам’ятками й культурними цінностями. Держава взяла на себе відповідальність за збереження цієї спадщини. Що робилося впродовж десятиліть? Щось підтимувалося як культурний об’єкт, більшість використовувалася з «господарським призначенням» (склади, спортзали), щось руйнувалося, щось зникло взагалі.
Але часи давно не радянські, панове. За винятком храмів, які майже повністю зруйновані, решту віддано в користування громадам. У користування, але не у власність. На разі питання оголилося, як нерв. Ганебний факт знищення фресок у славській церкві, що по суті став паплюженням пам’яті митрополита Андрея, має змусити Мінкульт, департаменти історичної спадщини оновити формат договорів оренди громадами храмів-національних пам’яток, нагадавши священикам, що перед законом вони є так само відповідальні за свої дії, як і решта громадян України. Закон один для всіх.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/75958/
